План до двору - Осьмачка Тодось

Береженого Бог береже...

Говорив старий чоловік:

— Мені вчора проти сьогоднішнього дня щось погане привиділось. Я вже мало в цих літах сплю. А як сплю, то або стоячи, або сидячи. І всі ті сни, що мені ввижаються, я вже не можу розрізнити від звичайних видовищ. І вчора таке паскудне привиділось, що я собі думаю уже цілий день, чи не проти вас буває ось таке. А я ж вас сам залишив тоді коло будки. І як щось погане тут з вами трапиться, то вся пеня і весь гріх ляже на мою душу. І я оце перед тим, як іти до тракторів, і зайшов до вас, попередити.

Нерадько заворушився і, заглушуючи і свою тривогу, і ніби силкуючись заглушити і тривогу дідову, проказав:

— Коли всьому надавати якогось значення, то тоді все життя буде катівнею: жодної хвилини не буде одпочинку для змученої людини. Ні, діду, не турбуйтеся. Якось Бог дасть і ця ніч пройде благополучно. Я...

— Ото ж бо й є. Ви мало жили, то мало знаєте. А мене не проведете і не заговорите. А така морока, як учора мене одвідала, неодмінно щось віщує. Ви краще вже мене послухайте. Візьміть лишень свою постіль та покиньте будку, та ляжте он в тій соломі за кабицею. Все таки далі від гріха. Чого доброго, а лихе завжди напоготові.

Нерадько далі вже не витримав, і звівшись із-під своєї свитки і ніби аж роздратовано питаючися попрохав:

— Дідусю, ви мене так налякали, що вже мусите сказати, що вас одвідало вчора.

— Та мушу. Щоб не мали ремства на діда, що поколошкав. Отож учора ви собі спите і старший спить. А ніч видна і все. кукурудзище віддалеки здавалося туманом. А я сидю на порозі будки. І така прохолода потягла з яру, аж дрижаки мене взяли. Ну, думаю, піду до кабиці, та розпалю соломи та нагріюся. І зараз же встаю та й іду. Коли... що за лиха година! З кабиці світиться. Приходжу ближче, а по мені так морозом і пішло. Перед вогнем сидить, не оглядаючися до мене, чорний чоловік: обличчя чорне, руки чорні, сорочка на ньому чорна. А постоли червоні. А зверху на ньому чорна попівська ряса. Чуб чорний, довгий, аж на плечі спадає. І на шиї висить такий самий ланцюг, як ото попи було носять. Тільки що на ньому не хрест висить, а звичайне блискуче кільце. Таке завбільшки, як ото на кінці тієї шворки, якою відра з криниці тягають. А чуб на голові не обв’язаний або причесаний, а придавлений теж великим грубим кільцем. Ну, таким, як ото на ярмах висить, щоб притику пристромляти. І як нарошно в одному місці протерте, як видно, шмульгами війця. Що я міг сказати? Я йому й кажу: "Добривечір"! А він, не відповідаючи мені і не дивлячись на мене, а тільки на вогонь, мовчить собі. А там, не солома горіла, а були вже перегорілі дрова. Жар такий пашів, як з дубових або з грабових або з березових дров. І такими цілими шматками, аж білими від розпеки і лежав...

І стою я, і він мовчить, і я мовчу. Тільки й того, що блищить у нього ланцюг на шиї з малим кільцем, і велике кільце на чубі. А на ногах від жару, аж моторошно дивитися, ще дужче червоніють червоні постоли. Я кашлянув. А він, не дивлячися на мене, показав пальцем на казан, у якому ми кашу варимо.

А казан над тим жаром трохи не трісне — так кипить, і вариться в ньому хто його зна й що. Тільки й того, що я розібрав, що в ньому якесь густе вариво, похоже на смолу. І чорне таке. А носом нічого не розберу, бо вся пара і весь дух так стовпом і стояли над кабицею і на боки не розходилися. Що за лиха година?

І нарешті він мене питає:

— Чи тобі видно небо?

Я оглянувся навколо та й кажу:

— Не тільки неба не видно, а не видно десь і моєї будки.

Бо справді така тьма, що ні землі, ні неба. А він мені знов:

— Отож,— каже,— не той важний, хто сотворив небо, а той, хто ним порядкує!

А в мене так серце і заходило ходором. Так мені страшно хотілося ударити цю мару з усієї сили в мордяку: "Ач, думаю, самого Бога ставить нізащо". Та стиснув кулак та до нього. Коли ні, не в ті взувся. З місця не зрушу, а піт на спині так і ллє. Чую: до тіла вся сорочка пристала.

А він знов:

— Не гарячися, а дивися добре... Що, чи є на небі хоч одна зірка?

Я бачу, що нема, але уже з ним не хочу мати розмови і мовчу. А він поволі взяв у голі руки розпечену вуглину та й кидь у казан. Вона так і пішла на дно, неначе залізяка. А він тоді, знов не говорячи до мене, а тільки показує пальцем на небо. І тоді, як жарина пуцьнула в казан, над заходом засіяла велика вечірня зірка. А він, ніби до себе, каже:

— Одна...

А потім взяв ще одну розпечену вуглину, і ще, і ще, і все рахує. І так, за кожним разом: тут жарина упірне в казан, а на небі засіяє велика зірка. І нарешті він взяв у пригірщ жар із кабиці та й укинув у казан. І все небо від краю до краю покрилося зорями. А він тоді знов:

— Ну, чия сила? Моя, чи того, що сотворив небо?

А я й кажу:

— Божа!

А він тоді як схопить із своєї голови кільце з ярма та як покотить у яр. І воно аж задзвеніло, скакаючи та плигаючи туди. І я подивився теж йому вслід. І коли затихло, я знов зирк! Аж немає моєї мари. І темно в кабиці, і казан порожній, і в ньому все начиння. Оглянувся назад — і будка стоїть так, як стояла. Я знов через кабицю дивлюся в поле, аж відти регіт, неначе іржання жеребця, а потім гук:

— Маєш ти щастя, що вдався небоязкий!

Та й затихло, та й глухо було аж до ранку. І як собі хочете, а йдіть ночувати в солому, за кабицю. Бо це видовище проти вас...

І Нерадько мовчки взяв свитку і ще дещо своє і пішов ночувати в солому, уже з’єднавши в один настрій комсомольську цікавість і тривогу дідову. І вмостившись там, сказав до діда:

— Боже мій, і як ви справді ще ходите після такої ночі?

— Е-е, лежіть отам нишком. Я ще вас і зверху соломою накрию. Нехай і вас нечиста сила обминає і ходом, і поглядом.

І, нагнувшись, взяв оберемок соломи і поклав на хлопця говорячи: "Треба вас укрити так, щоб жодніської признаки не було, що тут лежить людина..." І положивши ще соломи на нього розправив її, не кажучи вже ні слова, пішов до будки. А в ній на причілку зупинився, і обернувшися туди, де було сховано Нерадька, і трохи повагавшися, і зітхнувши глибоко, пішов, не оглядаючись, проз будку в яр. Мабуть, до тракторів.

Нерадько, лежачи в соломі, почував, що коло кабиці і коло будки вже живого духу немає. І це його настроїло ще більше нервово, бо дідове оповідання дало перше і глибше зрушення чуття. Воно просто таки стало обсягом його душі, на стінах якого височіли картини дідового видовища. І хлопцеві духовні очі уже не могли нічого бачити, тільки їх. А конспіративний схов у соломі загострив силу душевного бачення. І він дуже довго крутився, не мігши заснути. Але те, що підчас крутіння насунулося соломи за комір, і вона там колола в шию, Нерадька тягло до реального, утворивши несвідомо боротьбу волі. Від силкувань він знемігся і почав поволі дрімати, чуючи носом, як солома пахне і вітром, і землею, і тими кузьками, що в ній ворушилися. І хотів він з-за коміра солому повитягати і не зміг, бо все небо перехилилося в кукурудзище і почали туди скочуватися зорі, а за ними по небі котилося і кільце з ярма. І серед кукурудзища їх насипалася ціла купа, аж почало воно горіти. А кільце з ярма серед неба світило.

І враз Нерадько почув страшний поштовх у бік і прокинувся, і затаїв дух. Коло нього тупала коняка і він чув крізь солому її подих.

— Тут не видно і сліду, аби він був,— говорив хриплий голос видно тієї людини, що сиділа на коняці А з будки голос того комсомольця, що питав Нерадька, де він буде ночувати, одповідав:

— Ну, вже й тут його нема. Він тільки там.

— Немає його, кажу вам,— умішався дідів голос, чути від кабиці.— Він пішов звідсіля зараз тоді, як ви догнали старшого тракториста...

І затупала коняка друга з другого боку соломи і звідти теж обізвався голос:

— Його тут і признаки нема... Як ви думаєте, діду, чи він не пішов ночувати туди до тракторів?

— Якщо він на полі, то тільки коло тракторів,— запевнив дід.

— Ну, коли так,— знов заговорив голос із першої коняки,— то їдьмо туди. А ви вилазьте з будки і будете доглядати цього місцевища. Якщо його немає коло тракторів, то вернемося і всю солому по соломинці перетрусимо.

— Кажу вам, що його тут немає, то вже немає. Мені нічого на старість брехати і брати лишній гріх на душу,— уперто дід боронив свого.

І затупали коні від будки, у той бік, де трактори було покинуто.

У Нерадька товклася кров у висках. Він знав,, що це переляк там так калатає. Той переляк, якого виплекало скитания та ховання по людських садках та клунях. І мигнула в нього думка, що всі зайці — це метаморфоза якоїсь нещасної людської породи, яку всі племена переслідували і на кожному кроці нищили. І тепер бігає по полях четвероногий сірий і довговухий жах, що був колись живими людьми.

— Ось я принесу соломи сюди, по цей бік будки. Тут не так подихає вітер, і розтопимо, щоб веселіше було...— знов загомонів дід. І прийшов, і взяв оберемок соломи з другого боку купи і поніс. Нерадько чув, як важко дихав несучи солому старий чоловік. Через якусь хвилину уже долітав тріск вогню. Нерадько лежав і вагався, що робити — чи тікати, чи далі лежати.

— Я знаю, що його тут нема... Тільки що, коли сказали наглядати, то вже треба наглядати... Хотів я оце в солому впірнути, поки міліціонери вернуться. Бо, повірте, діду, я не спав минулої ночі ані крихотки, та оце ви розпалили багаття і я сяду коло нього. Коло вогню справді якось веселіше...

Переплітався голос комсомольця з гурканням об підлогу будки та ніби клацанням рушниці об одвірки її. Через якийсь час доносився до Нерадькових вух тільки голосний тріск вогнища. Нерадька тіпало, але вже не жахом, а непевністю ситуації.

Ба ось враз почулися знов кроки до соломи і цей раз вони справлялися якраз до нього. Нерадько впізнав дідову ходу і гостро нашорошив увагу. І дід, беручи оберемок соломи знов, але вже коло нього, спитався стишено:

— Ви чули?

Нерадько відповів:

— Чув.

— Ну, то не барітесь тут ні хвилинки. Комсомолець куняє коло вогню, а міліції ще не чути щоб верталася. Біжіть просто на кукурудзище".

І пішов з соломою крекчучи та шелестячи. І коли Нерадько почув, що і цей оберемок соломи укинуто в вогнище, швиденько згріб своє в головах... Але знов поклав і витяг із-під себе свитку і надів, а вже потім ухопив те, що було в головах, і виліз із соломи.

Вогнище горіло по той бік будки.