План до двору - Осьмачка Тодось
Кажете, запорожець. Не такий час. Тоді в Бога вірували, а тепер?..
І несподівано повертаючи свою мову, він спитався:
— А ви в Бога віруєте?
Нерадько так і знетямився від цього питання, що аж щоки запашіли і від ніяковосте спромігся тільки й того, що теж спитати:
— А хіба що?
— Нічого,— була дідова відповідь.— Бо ви он поснідали, а й чола не перехрестили...
І, одвернувшися у протилежний бік, став дивитися туди, неначе щось пригадуючи, або неначе даючи своєму гостеві виправитися. І Нерадько згадав, що він не то що чола не перехрестив, а й не подякував ще за сніданок, і через те поспішно і винувато почав надолужувати:
— Вибачайте, дідусю, Їй-Богу я заговорився і воно так недобре вийшло. Дякую вам від щирого серця за сніданок...
А дід на це не звернувши жодної уваги і, дивлячися вже поперед себе, туди десь до трактора, що гуркотів попід кукурудзищем, похитуючи головою доводив:
— Не ті времена. Люди цілком випали із Божого послуху. Роблять, що хотять, і не оглядаються на свої діла. А Бог як не десятого, то аж п’ятдесятого ударить у пам’ять. Але тепер такий паскудний гуркотливий час, що заглушує Божі ознаки. І людина гине від Божого гніву і не знає від кого схоплюється лихо. Ось у нашій Попівці позавчора, щоб довести храм Божий до ще гіршого запустіння та пустотності, комсомолець Дуля каже до своїх товаришів:
— Колись до церкви дзвін скликав людей, а тепер нехай Шиянів кіт скликає...
А він кота здичавілого спіймав у бур’яні напроти кладовища, упхнув у якийсь жіночий рукав, та й зав’язав там того кота. Тварина кричить. А він виліз по східцях з нею на дзвіницю. Пройшов бляхою аж до бані...
А ви бачили, мабуть, що на ній уже немає хреста, а схиляється довгий зубок із залізяки, на якому висить глиняник. Такого осквернення храмів Божих не було і від початку світу. Отож він прийшов до бані, а там висіла від зубка мотузка додолу.
І ось цей шибеник якось із тим котом видерся по тій мотузці на баню і там його вкинув у відро, що було глиняником. Кіт кричить, а він скалить зуби до своїх товаришів: "Чи далеко чути,— питає,— "дзвона"? Дітей назбігалося, дивляться. А дорослі, що проходили проз церкву, дивувалися і сумним походом хилилися до свого дому.
Ба тільки що він почав злазити. Чи може тільки почав збиратися злазити, як враз де не візьметься велетенська сова, та як упнеться обома лапами в тіменицю. Хлопець скрутився. А вона клює йому то в те око, то в те. Він держиться за мотузку і не може одігнати. А вона клює.
І побігла кров униз по бані іржавою бляхою. А нещасний, не можучи відігнатися від кари Божої, почав поволі спускатися вниз по мотузці додолу. А сова тримається за тіменицю, та все клює, та все клює. Мотузка ж була довга. Її відчепили від Рудьчиної криниці. І якраз на середині спусту сова злетіла з Дулиної голови і давши навколо його величезний обгін, з розгону знов як ударить пазурами та крильми межи очі вже заюшені кров’ю. Так і гепнув додолу осквернитель Божої святині. І не вбився, а тільки зломив ногу, але сліпим залишиться на обоє очей довіку!
Після цього сова вилетіла на глиняник і почала клювати зав’язаного в рукав кота. Вона клює, а нявкіт на все село аж лящить. І почали комсомольці стріляти на неї. Одігнали. І кіт затих. Але прийшла ніч і з’явилася знов несамовита птиця і знов взялася за своє. А вночі котячий крик з церковної бані був ще моторошніший і над селом лунав ще жахливіше. І вранці люди бачили, як із глиняника висіли котячі кишки і бачили, як капала з них кров на ту кров, що набігла з людини. І змішалася людська кров із котячою. І осквернилася людина, наділена від Бога душею, так само, як і Божий храм осквернився від людини. Бог дає знати свою волю, але словом не каже. І коли увесь люд не матиме різниці між ділами Божими і ділами сатани, то тоді вже і настане страшний суд. І щаслива та душа, що у такий несамовитий час потрафить не тільки свою душу врятувати, але не побоїться і слабшій душі забезпечити стежку до діл Божих...
Ну, а ви вже куди справляєте свої мандри?
— Ще й сам не знаю,— признався щиро Нерадько.
— Багато тепер добрих людей не знає куди йти,— підтримав його дід.— Шкода мені вас... Коли хочете, лишайтеся коло нашої будки. Будете трактори чистити, мазати їх, наливати нафти, води. А то може й самі їздитимете. Час пройде, і може і вас забудуть. Бо я вас знаю: Лепестина розказувала мені. І сам я вас бачив у неї коло хати. Лишайтеся. Тут за старшого тракториста людина хоч і паскудна на слово, але діл паскудних ще не показує. Він хоч і говорить, що йому ікони тоді подобаються, коли вони висять раком, та люди кажуть, що в його хаті ікони й досі висять ще так, як треба.
— Діду, я йду до комори по цибулю і коли не встигну на обід, то ти вже сам собі підігрієш куліш і буде тим, що їздять, і вам,— зупинила баба розмову і пішла помаленьку межею з мішком під пахвою.
Нерадько подякував дідові за все і сказав, що лишиться коло будки в долині Лишиться, бо куди ж йому йти, та й хто його де-небудь ладе? А якщо десь хтось і ладе, то вже певно приготовлений як до зустрічі холери.
І сидів він на відрі, елегійно похнюпившись неначе у своє майбутнє. А дід мовчав на соломі. Праву ногу простяглій, а на коліно лівої ноги і на руку схиливши сиву голову. Мовчав і Нерадько, піддавшись осінньому настрою передпівденної пори.
Бляшаний дах на будці блищав лагідною теплотою сонця так само, як і у бочки обручі та шини на колесах. Уже може одинадцята година була, а шлях з Попівки на Балаклею і досі чорнів вогкістю ранішньої роси і мав вигляд сплесканої смоли. Днів три тому ним возили буряки в завод. Але тепер на ньому і в полях було порожньо. Ті скирти змолоченого хліба, що де-не-де виднілися, надавали ще більшої сиротливости серед степових просторів.
Стерня кругом стриміла голими стирчаками, бо мох і м’якенькі листочки з неї поспадавши лежали на землі, придавлені вогкістю. І далеке кукурудзиння теж більшу половину свого листя не витримало і кинуло на землю, і тепер майже голим паліччям блищало проти сонця, а листям, що впало додолу, німотно являло жовтий смуток. Тільки вороння над кукурудзинням кричало і трактор гуркотів, заглушуючи невеселу порожнечу польового осіннього умирання.
Та хіба тільки його? А дідів сивий чуб, хіба не похожий був на опале листя кукурудзяне та на той м’якенький мох, що, поспадавши від стерні, лежав придавлений до землі вогкістю ще досвітньої роси. А серце? А серце цієї старої людини хіба не нагадувало розігрітого даху на будці та блискучих шин та обручів на бочці, які теплішатимуть деякий час і тоді, коли сонце сховається не за обрій, а за велику хмару?
І в діда життя вже давно пройшло, прохолонула кров, а серце ще тримає тепло минулого буяння, неначе стернина свою сторчовитість, пригадуючи колишній час. Все кругом, завмираючи, ішло до зими. І тихий розпач розгортав одежу на Нерадькових грудях, аби заглянути холодом смерти у безпритульне, хоч і молоде, серце...
Глава вісімнадцята. Причини для втечі ті самі, що і завжди
Пройшло кілька днів з того часу, як Нерадько познайомився з дідом Магулою, і він уже водив трактор і орав землю. Старший тракторист показав йому головніші рури і ричаги, і хлопець працював, так, неначе він роки таку роботу робив. І Нерадькові і в голову не приходила остання реальна можливість розлуки з трактором, будкою та дідом. Але сьогодні в суботу, коли роботу було закінчено і головний тракторист, його помічник, і Нерадько ішли від зупинених машин до будки, хлопцеві прийшло на думку: а що ж буде в понеділок? Орати зосталося ще на днів два і другої роботи в полі під рукою дідовою цілковито не було. І в хлопця аж голова закрутилася від тієї пустки, якою прийдешнє глянуло йому в душу.
Коло будки хлопці вмилися, повечеряли і старший тракторист із своїм помічником рушили на село. Але не встигли зробити вони і двох десятків кроків, як помічник вернувся бігом до Нерадька, який вже в будці стелив солому спати, і спитався знадвору, заглядаючи в будку:
— А ви сьогодні будете ночувати тут, чи де інде?
— Та ось бачите, що стелюся. Значить буду ночувати в будці А навіщо вам?
— Та то одна молодиця хоче з вами підночувати. І може я її вночі до вас приведу,— засміявся помічник і знов рушив доганяти товариша. Нерадько перестав стелитися. І, вирівнявшись, застиг. Ще не було такого випадку, щоб цей комсомолець з ним говорив взагалі. Робота в полі одбувалася мовчки. Один тільки старший тракторист, де треба, де й не треба, лаявся. Але і він не зачіпав Нерадька, а тільки брав у "обертас" свого помічника, який щодня спізнювався на роботу, і щодня перед старшим оправдовувався тим, що до пізньої ночі одбувалися комсомольські збори, і він заспав. І на цьому його мова кінчалася. І старший, полаявшись ще годин кілька, шукав другої причини, щоб лаятися. Через те Нерадько старався ходити трактором як можна далі від нього, та мати спокій. Та й сам комсомолець десь застрягав у якійсь балці і або довбенькою бив груддя, або в чомусь длушпався на межі між бальцанками та всяким заліззям. А сьогодні.. Що це з ним сталося, що він перший заговорив? Та ще якось незвичайно, просто навмисне вернувся. Чи не має в цьому чогось недоброго? І Нерадько взяв свою свитку, Кобзаря вже давно він збувся, і розпачливо бухнув у солому так, що аж ключі та гаки забряжчали в будці І вкрившись із головою, зробив коло очей і коло рота дірку і затих. Крізь одчинені двері будки він бачив бліду смугу заходу, яка зливалася з вечірнім небом. У полі стояла тиша осіннього, супокійного вечора. І від цієї тиші у нього в серці ще голосніше занив біль, передчуваючи щось недобре. Але він на це не зважав, бо такий стан його духа був уже завжденний. Ба ось цю бліду смугу небесну затулила чоловіча постать, ставши на дверях. Нерадько впізнав діда. Дід кашлянув, а потім і гукнув:
— Огій, чи ви вже спите?
— Ні, ще, дідусю, не сплю,— відповів хлопець.
— Та я оце зібрався піти туди до тракторів. І навіщо ви проти неділі покинули їх у полі, а не привели сюди?!!
— Та то старший так закомандував. Що я міг проти нього говорити? — відповів, виправдовуючись, Нерадько. А дід:
— Та я оце й здумав уперед заглянути до вас у будку. Ви той... будьте цієї ночі обережні.
