План до двору - Осьмачка Тодось
Проз хутір... І коли він тепер уже проз нього проїздив, то очі в нього були одвернуті у протилежний бік від хутора. Голова колгоспу не дивився туди. Він двічі ударив батогом коняку, аби швидше пробігав проз людський двір. І бігункою під’їхав не до хати, а до конюшні, а потім помалу наблизився пішки до хати і відчинив сінешні двері.
— Ну, чого це ти вернувся? — зустріла на порозі чоловіка Хахловша. Та віл не одповідаючи їй ні слова, попростував до себе в кабінет і почав переодягатися.
— Я питаю тебе, чого це ти вернувся? — не відступала вона, стоячи вже на порозі кабінету чоловікового... А той, натягаючи на себе ту одежину, яку недавно був скинув, випростався і став на жінку мовчки дивитися...
— Боже мій, та говори, не дивися так по-дурному... Ти ж розумієш, що це ж нечуваний сором, покищо тільки мені, а як хтось узнає інший, то тоді вже справді треба тікати з цього села. Що з села?.. З району!
— Хто може знати, чого я їхав і чого вернувся? Будь ласка, Маша, не тягни мене за печінки. Дай я приведу себе до порядку, тоді все скажу і все буде ясно,— нарешті відповів чоловік жінці— Та вона не гамувалася і приставала до його:
— Ні, ти не викручуйся, ти мені зараз говори... Заспокой мене, бо я тобі не дам спокою ще більше, ніж твій райкомісар. Я ж тебе перша не пускала, а коли поїхав, ну то я й рішила, що нехай буде й так. Ти мені рішучою поставою був нагадав себе давнього, коли був героєм... Коли в Москві був такий день, що про тебе тільки й говорили, коли ти на Канатчиковій дачі під пострілами підкладав міну під будинок, із якого відстрілювалися білі... І будинок увесь шарахнув у повітря. І тебе відкинуло вибухом напівживого... Це ж було... І яка сила, які обставини тебе зробили таким, як зараз?
— Маша, сядь не хвилюйся, я тобі все розкажу.
— Боже мій, що за людина, що за вузел якихось суперечностей? Сьогоднішній день став мені порогом, чи жити з тобою, чи ні. Я не подивлюся, що ти батько моєї дитини. Я дитині і сама дам раду... Але я хочу, щоб ти мені все сказав. Може, ти хворий, то тоді треба тебе кудись на відпочинок. Я покличу із Смілої партійного лікаря. Ну, говори!
— Маша, як ти будеш і далі так насідати, то повір, я не матиму спромоги ні слова сказати.
— Ну, говори, говори, я мовчатиму.
— Що говори, нема чого говорити. Я тобі вже сьогодні говорив... Та може і ще хтось говорив, що селянин Клунок умер від самогубства... Причина і досі та сама, що довела до погибелі всю Шиянівську родину... Цей випадок і досі тяжить над цим селом і наді мною... Я уже з селянами не можу розмовляти спокійно і всі слова, які я говорю, здаються не моїми, а комісаровими... І ось їду я проз Лепестинин хутір і що ж бачу? Із криниці тягне воду той матусівський чоловік, якого шукає міліція, і через якого на все село упав несподіваний терор. Ти розумієш, що якби я їхав сьогодні у район скаржитися на Тюріна, то мусів би, як порядний партієць, сказати і про те, що в Лепестини ховається Нерадько. А це ж ти розумієш, другий "план до двору" був би! І я цього вже не можу взяти на свої плечі... Смерть Клункова уже мене вибила з норми. Уже я випав із партійної дисципліни... Ну, ну, розумієш тепер, чого я вернувся з дороги, чи ні?
— Одно я розумію і бачу, що ти хворий.
— Кажи ти мені: хворий! Я просто нездатний до інтриг... У строю, у битві я завжди перший... Єсть же такі люди, що хоч убий — не заспіває. А другому співати, то це однаково, що мені на бігунці їхати.
— Ні, чоловіче, я завтра з тобою їду у Смілу до партійного лікаря. І я певна, що ти підеш хоч на місяць одпочити... А потім, як повернешся, набравшись сил і той... Як його? Нерадько, коли ще не буде арештований, то ти його тоді і арештуєш. Не попереджаючи про це навіть район.
— Все-таки, жінко, ти голову непогану маєш... Послухаю тебе і цей раз...
Хахловша ж важко зітхнувши щось хотіла йому відповісти, але Секлета у вікно знадвору перебила її:
— Хазяйко, дозвольте завтра не приходити до вас: я матері поможу прати сорочки.
— А дитина ж де? Де ти його покинула? — стривожилася жінка.
— Ось воно, коло мене у візку. Спить. Скажіть же, чи дозволяєте?
— Ні, треба завтра зранку тут бути; упораєшся до півдня і можеш іти. І будеш дома знов аж до ранку, бо ми завтра їдемо... І я беру і дитину з собою...
— Дякую за ласку,— відповіла Секлета і зараз же одвернувшись од вікна повезла дитину у друге місце.. А Хахловша, ніби закінчуючи розмову з чоловіком, і сказавши:
— Піду зготую щось їсти, бо ти, здається, і не обідав сьогодні! — вийшла в кухню.
І закинув руки Хахлов за голову, і потягся стоячи серед хати з такою приємністю, неначе збувся несподівано того тягару, якого взагалі не надіявся коли-небудь скинути.
Глава шістнадцята. Роздратованість туманить розум, а злоба убиває натхнення
Нерадько Іван прокинувся вдосвіта в повітці на горищі, як звичайно. Скрізь було тихо. Ні з луків не долітало жодного звуку, ні з сіл. Тиша була і в дворі тітки Лепестини, і тихо було в повітці, і він обличчям чув, що трохи й холоднувато. Але вкритий рядном і своєю свиткою, і вгрузлий в сіно на простеленім рядні, він почував усім тілом тепло, від якого в душі аж муляло передчуттям знов таки якоїсь тяжкої неминучості.
На бантині, у тому місці, де ластівки колись сиділи, було порожнє гніздо. Не було вже там пташок. Видно, полетіли в вирій. Але гніздечко між кроквами і бантиною бовваніло, неначе шматок мрії, який мав розпливтися від ясного ранку.
І тугою занило його беззахисне серце. Якби він був тим порожнім гніздом, якби він був кроквою у повітці, чи навіть упалим жовтим листом з тієї високої тополі, що стоїть над садибою, то десь би лежав у рівчаку непомітний ні людині, ні скотині... Боже, як він хотів бути незалежним від тих обставин, які утворюють другі люди!..
А сьогодні треба вже кидати цей хутір і кудись іти на захід. Іти нікому не потрібним ні для любові, ні для жалю. А якби таке серце десь і трапилося, то він мусів би його обминути, як скажена собака чужий двір, щоб не заразити тією небезпекою, яку він сам носить, не маючи сили її збутися ніде, хіба що десь аж за границею. Та й вона, оця за границя, стала вже для нього похожа на казку про царство небесне, у яке люди за життя ніколи не попадають. І став перед свідомістю у нього той самий жах, якого він уже зазнавав перед хвилиною втечі. Але чи той же, чи не страшніший? Там була надія зустріти волю хоч на якусь цяточку часу, а тут жах, не тільки від своєї беззахисності, а й від того, що ця беззахисність була похожа своєю неперебореністю на безмірну тьму осінніх ночей, що скидалися на бездонність і несамовитість смерті.
І він завмер і не зчувся, як надворі розвиднілося і як увійшла в повітку тітка Лепестина.
— Товаришу художнику, ану злазьте. У мене до вас діло... Та не плигніть з переляку, бо я прийшла не вигонити вас. Уже надворі день, як віл. А ви спите, ніби холод чуєте!
Нерадько отямився і почав убиратися. Яка справді добра ця вдова і непогана. Та й до неї заходять і дівчата теж хороші... Але в нього почуття безперестанної небезпеки і безпорадносте просто не давало йому вільно поставитися до жодної жінки. І кожна в ньому почувала у першу чергу-не молодого хлопця, а каліку, яку скривдив Бог. Вони може цього свідомо й не могли б уявити, і, може, якби їм хто про це й сказав, то вони б дуже були здивовані, але Нерадька обманути не можна було. Він це бачив, а перебороти в собі зацькованість самотньої людини він не міг. І тому, коли він почув голос тітки Лепестини, то йому заболіло і те, що тітці стане важче при зустрічі з ним, бо їй напевно і так нелегко тримати його у схованці від влади.
— Гей, товаришу художнику, швидше там повертайтеся, бо вас праця чекає... Ще якусь і копійку заробите на дорогу! — знов обізвалася хазяйка, стоячи в повітці коло порога і роздивляючися на всі боки... Вона — вже його інакше і не звала як тільки художник. І люди, які до неї приходили, так само його звали. І разом з цим у Нерадька виробилося завжденне чуття якоїсь заборгованосте в хазяйки. Все йому здавалося, що він не так їй віддячив, або юна йому робить таке, що і віддячити їй не буде сили поки й його... І через те, коли він її було тільки зустріне, то зараз же прохав у неї в чомусь вибачення. І його стримувало кидати двір тільки те, що йому все здавалося, що він не готовий у дорогу: бо заборгований, бо не віддячений. А про те і гадки не було: коли ж це може статися — не заборгованість і віддяченість. І ось нарешті сьогодні у нього всі настрої зійшлися в одну постанову — іти негайно, що там не є. А тут, тепер, чого це тітка Лепестина перебиває? І він, злізши із горища, просто підійшов до неї і сказав:
— Дорога тітко Лепестино, не перебивайте хоч сьогодні мені вас кидати. Бо через те, що моє пробування тягнеться і тягнеться, у мене в душі стало якесь переконання, що я ніколи звідси не виберуся і що страшно по-дурному доведеться і собі пропасти, і вас підвести під якесь нещастя...
— Знаєте що, не говоріть мені про це. Я не хочу, щоб ви таким пішли від мене. Це через те у вас так, що ви не заклопотані. А сьогодні, коли ви змалюєте мого батька, що сестра привела, то і вам буде радісно, і мені приємно згадати останній день вашого буття в нас. Ходім у хату, там вони нас ждуть.
І хлопець важко зітхнув і подивився на тітку Лепестину, а та відчинила двері в сіни з таким безжурним обличчям, неначе вона була не мешканець землі.
У хаті зараз коло дверей, на лаві стояв розв’язаний мішок повний пшениці. А коло нього сиділа повногруда молодиця у старенькій свиті, підперезаній купецьким налигачем. Запнута була полинялою хусткою, що була колись чорна, а зараз якраз на голові була вже такого кольору, як літній пил на дорозі... Обличчя все було скапане віспою. А супроти неї на ліжку теж сидів великий на зріст сивий і лисий дід. Він був у доброму українському кожусі. І на колінах тримав шапку. Під богами стояв стіл накритий накидкою. Це була та світлиця, в яку Нерадько ні разу не заходив. У ній троє вікон сяяли чудовим ранковим осіннім сонцем. Одно вікно над столом, прибране рушничком, піднімалося майже до стелі, а друге з лівого боку в діда, крізь свої шість шибок пускало стовпище теплого та ніжного проміння на середину хатньої долівки...
