Янкі з Коннектікуту при дворі Короля Артура - Марк Твен

Колишньому американцеві розмови цих затурканих бідаків здавалися досить дивними. Вони вважалися вільними людьми, а проте не мали права покинути без дозволу володіння свого лорда або єпископа; вони не мали права самим собі пекти хліб - збіжжя зобов’язані були молоти на лордовім млині, а борошно везти до лордової пекарні й платити за все це великі гроші; спродавши бодай клаптик своєї землі, вони мали віддати лордові чималий відсоток із виручки, а придбавши в когось ділянку - платити лордові за право на купівлю; вони змушені були задарма жати його хліб і з’являтися на перший же його виклик, навіть коли їхній власний врожай гинув від стихійного лиха; вони повинні були дозволяти йому садовити фруктові дерева на їхніх полях і стримувати обурення, коли збирачі плодів з недбальства витолочували посіви навколо дерев; вони повинні були тамувати свій гнів, коли, вирушивши на лови, лорд разом з гістьми скакав через їхні поля, винищуючи все зрощене тяжкою працею; вони не мали права розводити голубів, та коли зграя птахів із панського голубника налітала скльовувати їхній урожай, ніхто з них не наважувався вбити спересердя бодай одну птицю, бо кара за це була б жорстока; а коли врожай було нарешті зібрано, з’являлася ціла ватага грабіжників, кожен по свій шмат: спочатку церква стягала тлусту десятину, потім королівський збирач - півдесятини, далі з’являлися з возами лордові слуги по чималу пайку з того, що лишилось; і тільки тоді обдерта як липка вільна людина діставала право зсипати залишки ужинку до своєї комори, коли ще зоставалося що зсипати; а там надходила черга податків, податків і знову податків, і платити їх мав тільки він, цей вільний і незалежний злидар, але аж ніяк не лорд, не барон, не єпископ, не ясновельможні дармоїди й не ненаситна церква; коли баронові не спалося, вільна людина мусила після робочого дня сидіти цілу ніч на березі ставка й хльоскати по воді, щоб не кумкали жаби; коли дочка вільної людини… а втім, ні, про цю особливу ницість монархічного ладу взагалі негоже й писати; і, нарешті, якщо вільна людина, доведена до розпачу цими тортурами, хотіла обірвати своє нестерпне життя й знайти розраду і спочинок у смерті, милостива церква прирікала самогубця на вічні муки в геєні вогненній, милостивий закон велів ховати його опівночі на роздоріжжі, забивши йому кілок у спину, і його хазяїн - барон чи єпископ - привласнював собі все його майно, а вдову й сиріт виганяв на вулицю.

Отакі-то вільні люди зібралися рано-вранці лагодити дорогу свого пана-єпископа; кожен голова родини й кожен син його мали відпрацювати задарма три дні, а їхні наймити - на день-два більше. Я ніби читав про Францію і про французів до їхньої вікопомної й благословенної революції, яка однією навальною кривавою хвилею змила геть таку саму тисячолітню мерзоту й стягла давній борг - півкраплини крові за кожну бочку власної, видушену повільними тортурами з народу протягом довжелезного тисячоліття наруги, ганьби і мук, що їх порівняти можна лише з пекельними. Згадаймо, поміркуймо, і ми побачимо, що існувало два «царства терору», за одного з них убивали в запалі пристрасті, за другого - обдумано й холоднокровно; одне тривало кілька місяців, друге - тисячу років; одне позбавило життя десять тисяч чоловік, друге занапастило сотні мільйонів; але нас жахають чомусь «страхіття» лише цього першого, незрівнянно меншого, сказати б, хвилинного терору; а тим часом що таке жах миттєвої смерті під сокирою в порівнянні з повільним конанням на протязі цілого життя від голоду, холоду, знущань, жорстокості та безнадії? Чи можна порівняти раптову смерть від удару блискавки з повільною смертю на вогнищі? Звичайний міський цвинтар міг би умістити геть усі жертви того короткого революційного терору, з приводу якого нас так старанно вчили здригатись і жахатися; проте вся Франція, мабуть, не могла б умістити трупів тих, хто загинув од того давнішого і справжнього терору - того незрівнянно жорстокішого, кривавішого терору, нещадну, звірячу суть якого від нас приховують.

Ці злиденні, нібито «вільні», люди, що снідали й розмовляли зі мною, ставилися до короля, церкви й знаті з шанобою, яка потішила б їхнього найзапеклішого ворога. Слухаючи їх, я не знав, сміятися чи плакати. Врешті я спитав їх, чи можуть вони уявити собі народ, який, запровадивши у себе в державі загальні вільні вибори, обирав би собі в уряд весь час одну й ту саму родину з усіма її нащадками - як мудрецями, так і недоумками, не допускаючи до керма влади жодну іншу родину, зокрема й родини тих, що голосують; і щоб цей народ обрав також якусь сотню інших родин, підніс їх на запаморочливу височінь всевладдя, наділив їх принизливими для решти народу спадкоємними правами й привілеями, позбавивши всі інші родини в державі, зокрема й родину виборця, усіх цих прав та привілеїв?

Мої співрозмовники покліпали очима й відповіли, що не знають; вони, мовляв, зроду про таке не думали, й їм ніколи не приходило в голову, що може існувати країна, в якій увесь народ має право вирішувати державні справи. Я відповів, що бачив таку країну й що вона існуватиме, поки не запровадить у себе єдину панівну церкву. Вони знову покліпали очима. Але потім один із них подивився мені в очі й попросив повторити все, що я сказав, знову, але повільно, щоб він зміг зрозуміти. Я повторив. І цього разу він зрозумів мене, стукнув кулаком і сказав, що, на його думку, народ, який має право вибору, ніколи не дозволить затоптати себе в багно, не принизиться до такої ганьби; і що позбавити народ права вибору - це не просто злочин, а найтяжчий з усіх злочинів.

Я сказав собі: «Ось це людина. Якби я мав чималий загін таких прибічників, я домігся б добробуту цієї країни й спробував би довести свою вірність їй, докорінно змінивши всю систему управління».

Бачите, я витлумачую вірність як вірність батьківщині, а не її установам та урядовцям. Батьківщина - ось що головне, істотне, вічне; батьківщину треба берегти, любити, їй треба бути вірним; що ж до установ, то вони - щось зовнішнє, мов одяг, а одяг може зноситись, подертися, стати незручним, перестати захищати тіло від холоду, хвороб і смерті. Бути вірним ганчір’ю, уславляти ганчір’я, схилятися перед ганчір’ям, помирати за ганчір’я - це вірність дурна, вірність суто тваринна. Вона властива монархії, вигадана монархією, тож нехай тій