Янкі з Коннектікуту при дворі Короля Артура - Марк Твен

власне, я цього навіть не знав. Просто вирішив, що найзручніше місце для хусточки - в шоломі. І тепер думка про те, що вона осьде, під рукою, що вона така близька, а воднораз така недосяжна, була мені особливо нестерпна. Всі ми знаємо: найбільше нам хочеться неможливого. Тож і я ні про що інше думати не міг, бо думки мої засіли в шоломі; я проїздив милю за милею, та хоч би раз вони з нього випурхнули! Ні, мої думки оселилися в шоломі, звили собі гніздо в носовику, а солоний піт тим часом стікав у мене з лоба, роз’їдав очі, доводив мене, безпорадного, до нестями. Будь ласка, не смійтесь, читаючи ці рядки: мені було не до сміху. Я терпів справжню, страшну муку, таку муку, з якої не жартують. Я дав собі слово надалі брати в дорогу дамську сумочку, і нехай про мене думатимуть і казатимуть, що завгодно. Атож, залізні йолопи Круглого Стола обурюватимуться, називатимуть це неподобством - дарма: для мене вигода важливіша, ніж мода! Так ми трюхикали собі далі, часом здіймаючи хмари куряви, що забивалася в ніс, змушуючи мене чхати й лити сльози; і, звичайно, я вживав деякі вирази, яких уживати не слід,- я цього не заперечую, бо, зрештою, я нічим не кращий за інших.

Дорогою ми не зустрічали жодної живої душі: в цій відлюдній частині Британії, певно, не водилося навіть людожерів. І їхнє щастя, що не водилось - я маю на увазі людожерів із хусточками. Бо я не став би з ними панькатись. Зустрівшись із велетенським страховиськом-людожером, я б, на відміну від більшості лицарів, не поласився на його бойове спорядження,- мені той брухт ні до чого; я б тільки здер з нього нашийну хустку - і бувай здоров!

Тим часом ставало дедалі гарячіше. Сонце підбивалося все вище, розігріваючи на мені залізяччя. Ну, а коли вам жарко,- самі знаєте,- вам досаждає кожен дріб’язок. Їдучи клусом, я гримотів, мов кіш із посудом, і це мене дратувало; щит хляпав і ляскав мене то по грудях, то по спині, і я мало не втрачав терпцю; коли ж я притримував коня, щоб ішов тихою ступою, всі мої металеві суглоби починали дзеленькати й скреготати, як немазаний віз, а до того ж тоді мене переставав обвівати вітерець, і я смажився, мов у пічці. Та й це ще не все: що повільніше ви їдете, то більшою вагою, здається, тисне на ваші плечі залізо - щохвилини його додається наче ціла тонна. А ще вам доводиться раз у раз переставляти списа з одного боку на другий, бо в одній руці його довго не втримаєш.

Ну, а самі розумієте, коли упріваєш так, що з тебе аж ллє, то все тіло починає, даруйте на слові, свербіти. Але ви всередині, а ваші руки зокола; а між руками й тілом - залізо. І - хоч плач. Спершу свербить в одному місці, потім у другому, а тоді в третьому; сверблячка поширюється в усіх напрямках, і врешті все тіло ваше пече вогнем, і неможливо навіть уявити собі, до чого це неприємно. Коли ж терпіти стало несила, і я зрозумів, що от-от збожеволію, під забороло залетіла муха і всілась у мене на кінчику носа; я спробував підняти забороло, але воно не піддавалося - заїв шарнір; я затрусив головою - своєю бідолашною розпухлою головою,- і муха, природно, повелася так, як поводяться всі мухи, зачувши небезпеку,- пересіла з носа на губу, з губи на вухо і ну дзижчати, й кружляти, й кусати, й висотувати вкрай напнуті нерви так, що хоч криком кричи! Мій терпець остаточно урвався, і я гукнув Алісанді, щоб зняла з мене шолом і звільнила від мухи. Дівчина вийняла з шолома все, що в ньому лежало, зачерпнула ним води із струмка, дала мені напитись, а решту вихлюпнула за комір панцира. Ви навіть не уявляєте собі, як це мене відсвіжило! Вона тягала шоломом воду із струмка й поливала мене, поки я вимок до рубця й моя душевна рівновага цілком відновилася.

Мир і спокій - яке це щастя! Але безхмарного щастя в житті не буває. Невдовзі перед від’їздом я змайстрував собі люльку-череп’янку й наготував на дорогу непоганого тютюну, не справжнього, а такого, який курять індіанці - із сушеного вербового лика. І люлька, і тютюн лежали в шоломі, і тепер я міг би закурити, але… але в мене не було сірників!

Незабаром з’ясувався ще один прикрий факт: наша цілковита безпорадність. Закований у лати новак не може вилізти на коня без чиєїсь допомоги. Сенді підсобити мені не могла: я був для неї заважкий. Довелося чекати якогось перехожого. Чекати в тиші було б не так уже й погано, надто коли є над чим поміркувати. Я хотів поміркувати над тим, як могли наділені розумом чи бодай чимось схожим на розум люди привчити себе ходити в залізяччі, незважаючи на всю незручність такого убрання, і як вони могли дотримуватися цієї моди протягом багатьох поколінь, усе своє життя день у день терплячи муку, якої я зазнав сьогодні. Я хотів поміркувати над усім цим та ще над тим, як зарадити лихові й переконати людей відмовитися від такої безглуздої моди. Але міркувати я не міг. Коли поряд з вами Сенді, міркувати неможливо.

Загалом Сенді була дівчина лагідна і слухняна, але язиком вона безнастанно молола, мов вітряк, торохтіла, мов колеса екіпажів по міському брукові, від яких у вас стугонить у голові. Якби їй можна було заткнути рота корком, вона була б славним дівчам. Але таким рота не заткнеш, для таких корок - смерть. Її тріскачка тріскотіла цілісінький день, і я вже починав побоюватися, що в ній щось зіпсується, та де там! Такі механізми ніколи з ладу не виходять. І не загальмовуються через, скажімо, брак підходящого слова. Вона могла цокотати, й ляскотіти, й патякати, й плескати язиком цілими тижнями, не зупиняючись, щоб набрати мастила, чи пального. А результат усієї цієї роботи був один: своїм язичком вона тільки злегка коливала повітря. Думок у голові в неї не було ніяких - самий туман. Вона була спражня, неперевершена торохтійка: вона базікала, базікала, базікала, теревенила, теревенила, теревенила, цвірінькала, цвірінькала, цвірінькала - без повторів і без угаву. Вранці я не звертав уваги на її тріскачку, бо мав досить іншої мороки, але пополудні я не раз казав їй:

- Спочинь трохи,