Роман юрби - Шевчук Валерій

Стояло перед нею коло світу, і цей світ був великий: горб, на ньому водолікарня, поросла резедою круча, біля підніжжя кілька хат зі спільним подвір’ям, шматок вулиці й кілька хат на вулиці. Там, на спільному подвір’ї, стояло двоє жінок — дочка Трасицької і дочка таксистихи, одна з помийним відром, поставленим біля правої ноги, а друга з господарською сумкою, яка висіла також із правої руки. Неподалець за кам’яним парканом стояв у садку голубник-швець, круглолиций вусатий дядько і турляв тичкою. Голуби не хотіли злітати, тріпали крильми, а небо вгорі було драглисто-синє, з яскравою ватною хмарою посередині. Голуби робили ширші й ширші кола, вже не вміщались у тому визорі, яке тримала в своєму оці стара; їй було немило дивитись і на тих двох плетух, що бознавідколи стоять серед того двору під кручею, і на цього дядька, який уже перестав махати тичкою і раптом усміхнувся з-під вуса яскравою усмішкою: голуби вже були високо. Швець заклав під вуса білу сигарету й блідо спалахнув у його пальцях жовтий вогник. Поплив синій клубінь диму, й дим отой, потягшись угору, раптом розгорнувся в білу шапку, що зависла над простоволосою головою вусаня. Стара спересердя сплюнула, хоч їй незручно було плюватись, адже приклеїла до замкової щілини око; їй уже ломило крижі, так незручно стояла, втомилась і впріли ноги у валянках-обрубках, затремтіли й руки, сперті об одвірок. Та все не могла покинути свого місця й отого кола перед оком Жінки в дворі стояли непорушно, начебто обоє здерев’яніли, тільки вуста їхні мерехкотіли — спершу в однієї, тоді в другої, а після того в обох. Чоловік із сивою шапкою диму над головою засунув руку під сорочку й ліниво почухав лахматі груди. Біля нього стояв, задерши голову, білоголовий хлопчак; стара вже не могла дивитися ні на того вусаня, ні на тих жінок — вже ті жінки вростали в землю, ноги й спідниці ставали шкарубкими стовбурами, їхнє волосся й руки — гіллям, густо обсипаним листям. На тому гіллі вигецував вітер, перескакував з одного дерева на друге — шелестіли дерева, аж ставало їх чути сюди. В старої вибилася на лоба крапелька поту, але не мала чим її змахнути — руки все ще впирались об одвірок, а око все ще тримало перед собою кругле коло світу. Високо в небі, біля тієї ясної ватяної хмари тріпотіли білими крилами голуби і яскраво виблискували в сонці лискучим пір’ям.

Трем пройшов по зігнутому тілі старої; на тому обрубкові вулиці, що вона його бачила, з’явилася висока, чорна жінка. На носі в неї поблискували окуляри, під пахвою висіла сумка, а в руці білів жмуток перев’язаних паперовою шворкою листів. Вона зупинилася проти бабиної хвіртки — начебто зустрілися поглядами: одна там, за хвірткою, а друга біля замкової щілини.

Стара швидко відскочила від дверей, по вустах її прослизнула маленька гадючка чи наче збрижилася хвилька на рівній воді — хутенько подріботіла валянцями-обрубками в кімнату. Аж задихалася так поспішала, зрештою, сіла на краєчка стільця посеред хати, і її груди заходили, наче ковальський міх. Одне око її змружилось і стрельнуло веселою хитрою іскрою — важкий кулак уже вдаряв у двері, і стара мить перечекала, схиляючи голову на плече. Тоді крикнула хрипкуватим, але й тонким голосом, начебто молода ворона це каркнула:

— Заходьте! Заходьте!

Од порогу блиснуло двоє скелець, худа чорна ясінка стояла на ньому й світила на стару окулярами. Можливо, від світла тих скелець, а може, від того, що за спиною в жінки цвіло синє вересневе небо, дивне чудо скоїлося зі старою: зробилася кругла, як її стілець, затишна й добродушна; обличчя її позбулося зморшок і стало, як перезріле яблуко, а дві смужки сивого волосся, чітко розділені на проділ, засвітилися ясним сріблом, очі — лагідні й голубі, а вуста всміхалися. Сонце падало з одного вікна й другого, обливаючи стару, і вона, біла й маленька, послужливо скочила зі стільця і заметушилася, підставляючи листоноші того самого стільця, — мала вона його тільки одного. Листоноша, здавалося, не помітила її лагідності, стояла в прочілі й так само холодно світила склами.

— Чи ви будете Гуменюк? — спитала крижаним тоном.

— Я, донечко, я! — стара стояла в кутику тиха, лагідна й покірна, світила добрим поглядом і аж голівку набік схилила.

— Пенсія! — офіційно проголосила листоноша і, важко ступаючи, пішла до столу. Сіла біля того столу, і сонце полилось і на неї. У тому сонці й листоноша не здавалася такою холодною, її темне обличчя спогідніло і проступила на ньому втома, а біля кутиків рота примостилося два ніжні зайчики.

— Ідіть, бабусю, гроші лічити будете!

— Та хіба ж я вам не вірю, хе-хе-хе! — аж руки заломила в своєму кутику бабуся. Ледь-ледь витягла шию, і від того видовжилося і її обличчя, і перестало бути кругле й добродушне; очі напружилися й стежили з пильною увагою за пальцями листоноші. Вуста при цьому заворушилися й ворушилися, доки не впала на стола остання банкнота.

— Підпишіться! — листоноша повернула до старої лискучі скельця, і та на мить утягла голову в плечі. Стала знову кругленька й біленька, і знову погідно світилась.

— Ах, підписатися! — тонко зойкнула вона й пішла по хаті, спиняючись тут чи там і наче витанцьовуючи у тих своїх валянцях-обрубках. Схилялася до комоду й до низького столика в кутку, відчиняла шафу й рилася на горішній полиці. — Ото біда мені, біда! — шелестіла погідненько. — І де ж бо то в біса ті окуляри? Все мені, дочко, біда з тими окулярами, добра б їм, дочко, не було! — вона раптом обернулася й ударила руками об поли. — Ну, як у землю, дочко, запалися! Може б, ти, дорогенька, сама б і підписалася: я тобі вірю, вірю…

Од столу зимно палала пара скелець, худе замкнуте обличчя стало ще замкнутіше, бо два ясні зайчики втоми зникли з кутиків її вуст: здавалося, листоноша зовсім не переймалася тим, що до неї так погідно світилося кругле личко і так мило всміхалися ще зовсім червоні вуста.

— Ви, бабусю, шукайте свої окуляри. І дайте мені свого паспорта.

— Ох, яка з тебе хома-невіруюча! — знову плеснула в поли стара і вдруге пішла по хаті. Підійшла до столу й зазирнула під нього, потупала до порогу, а тоді знову повернулася до низького столика. Довго рилася у шафі, так довго, що листоноша відвела від неї погляд і задивилась у вікно, за яким стелився залитий сонцем простір. І побачила вона там, за річкою і за горбом, а тоді ще за одним горбом, вже свою хату і зелену галявину, по якій літав синій м’яч. І бив того м’яча чорночубий хлопчак із зовсім таким обличчям, як у неї, тільки не ховалися в кутиках його вуст зайчики утоми — кричав той хлопчак захоплено, широко розплющуючи очі й широко розтуляючи рота…

Тут, близько, просто перед її зором, як розтоплене оливо, лежала річка і від тієї річки так і дихало голубою студінню. Кущі по той бік уже вкрилися жовтизною і від ясного сонця аж очі сліпли.

— Ну, то що, бабусю, — повернулася листоноша. Але до неї йшла зовсім інша бабуся. Вже не кругла й не добродушна. Важко човгала валянцями-обрубками, шия її витяглась, а вуста стали такі маленькі й так міцно стиснуті, що листоноша аж охнула подумки. На носі в старої стриміли окуляри, побільшуючи очі, й через це зробилися вони темні, як ніч. У руці стара несла потертого й підклеєного паспорта, і пальці її так стискалися, що аж побіліли.

— Не маєш ти до мене, дочко, милосердя, — сказала стара, — бач скільки примусила шукати! Підписалася б собі та й пішла, чи ми не люди й чи не вірю я тобі? Ну, то де тут підписуватися?.. Вона кинула на стола паспорта й узяла твердими пальцями ручку.

— Я, бабусю, нікуди не спішу, — в тон їй відповіла листоноша. — А підпишіться мені тут. Так як ви в паспорті підписалися…

Чорні очі старої спинилися на листоноші, як два шматки заліза, і та відчула, що їй стерпла спина. Встала, щоб дати старій сісти й розгорнула паспорта.

— Отак, бабусю! — сказала з притиском. — Дивіться на свій підпис у паспорті й підпишіться. А тоді уважно перелічіть гроші.

2

Перше, що стара відчула — крижаний спокій. Сиділа на круглому стільці, вся наче складена із важких брил, очі її меншали й меншали і вже стали як ґудзенята, й були вони дивно круглі, тремтіли й лили темне світло. Ніс її роздувся, а рот поступово втрачав оту пісну стягненість. Вже розпускалася вервечка, вуста м’якшали і м’якшали, розгладжувались і розтягалися. І хоч світили так само ґудзенята старої, вуста її вже сміялися, тремтячи в кутиках. Вона побачила в уяві листоношу іншу: та інша стояла на порозі малесенька й тоненька, були в неї заплетені дві кіски з бантами на обидва боки, очі великі-великі, а та сумка листоношська неймовірно важка. Стара дивилася тоді на ту з’яву із зачудуванням, бо ще зроду-звіку не бачила таких кумедних листонош. Та дрібуся вже ступала по залитій, як оце сьогодні, сонцем підлозі, й голосок її задзвенів яскраво й мелодійно:

— Доброго вам дня, бабусю! Пенсію я вам принесла, пенсію!

Вона майже проспівала оте "пенсію", і стара, така лагідна й кругла, схилила на бік голову, як пташка. І голос її теж став дзвінкий, молодий і говорив той голос і сипав пестливими словечками. А коли пішла стара по кімнаті, шукаючи своїх знеславлених окулярів, у неї були не ноги, а м’які лапки, і волочився за нею пишний лисячий хвіст, а голова з лисячим писком була підв’язана під бороду білою хусткою, а рот її розтягувавсь ушир, губи пропали, сама тільки ледь видна щілина темніла під видовженим носом.

— Ну, що ви, що ви, бабусю! — продзвенів тоді той-таки тоненький голосок. — Давайте, я розпишуся, коли ви не знаходите тих окулярів.

Черкнула ручкою по папері, як черкає крилом воду ластівка, і закрутила голівкою з бантиками.

— Ох, бабусю, і це ви зовсім одна-сама живете? Бідні ж ви, бідні!

Кругленька, затишненька бабуся зі срібним сяючим волоссям стояла серед хати й плакала великими голубими слізьми: була вона сирота, ця бабуся; і от зайшла до неї ця дрібуня з величезною листоношською сумкою й пожаліла її. Вона плакала, що живе сама, що нікому води їй подати і їсти зварити, і тільки одне око її було скошене, напружене й тремтливе, а вуста рахували, ледь-ледь ворушачись, коли падали на її стола банкноти…

Сиділа на круглому стільці серед хати, очі її вже не були, як ґудзенята, — мертві й закостенілі, наче вшиті для іграшки, а рот розтулився, і в тому роті стриміло кілька жовтих і погнутих пеньків.