Роман юрби - Шевчук Валерій

В прочілі спинилася і ще раз озирнулася на вікно: на білій фіранці було намальоване червоне коло. Сплюнула й вийшла на ґанка.

Засипаний росою світ сяяв. Остання зелень, наче чуючи швидкого свого кінця, палахкотіла. Сади й дерева, парк над горою, — все було посріблено голубими краплинами і в кожній із тих краплин вигравало сонце. Грав іскрами й сад шевця, а трава на узбіччях вулиці й трава у завулку дихала й вільжилася.

Баба стала обережна й крадьковита, як кіт. Озирнулася навдокіл: порожня вулиця і ще сонні хати. Висунулася з хвіртки й глянула у зворотній бік — жовтіла там телефонна будка.

Те, що побачила вона наступної хвилі, примусило її здригнутися. Вулиця топилась у ранковому смерканку, але в тому туманці зовсім неподалік ішло троє жінок: одна, попереду, в рожевому, а двоє, позаду, в голубому. Стара змружилася, щоб роздивитися пильніше: ні, їх було не троє, а одна — йшла то до колонки юна мати. Її ясне обличчя припухло після короткого сну, але вуста всміхалися. Очі сяяли, а рожева сукня палахкотіла В руках її подзвонювали мелодійно сині відра, а довга синя тінь відкинулася й простягло поклалася на дорогу.

Натужно згадувала, де бачила цю дівчину, малу й тонку, із заплетеними кісками і з бантами в косах. Очі в неї були великі, а голосок раптом задзвенів у ясній тиші ранку:

— Доброго вам дня, бабусю!

Тоді страх охопив стару. Стояла за хвірткою й світила звідти чорним оком. Тремтіла, як у пропасниці, і стискала натужно палицю. Не розуміла, звідкіля взялася тут оця юна листоноша, і забоялася: чи не прийшла вона попитатися про свою кривду?

Але юна мати не помітила старої. Юна мати й не підозрювала, що стара в її образі бачить когось собі немилого, вона йшла і всміхалася. її коса цвіла в першому сонячному промінні, а вуста поспівували легенько крізь ясну свою всмішку, і то була найкраща з пісень, вигаданих на землі, — колискова. Там, на сході, вже зійшло оранжеве сонце, і біля нього бачила вона колиску й маля у ній — маталяло воно ручками й видувало з рожевих губенят кольорові бульки.

Стара стояла, спершись плечем об стіну, серце її знову почало гнати по тілі кров. її біле, як сніг, обличчя порожевіло, а руки перестали тремтіти. Ще дивилася на обрубки-валянці, але й ті обрубки не стояли на місці — стара йшла.

Викидала перед себе палицю і била нею по дорозі. Жилава її шия витяглася, обличчя стало важке й понуре, очі як ґудзики нерухомі, а замість серця товклася каменюка. Перед нею хиталася, ніби привішена в повітрі, жовта телефонна будка, і стара не випускала тієї будки з очей. Уявлялося їй, що мчаться на її поклик на околицю швидколітні червоні машини і брезентові чоловіки в тих машинах зроблять-таки для старої те, про що вона даремно прохала в чоловіків цієї околиці. Сміх спалахнув на її червоних вустах — мигнув у повітрі гострокрилий стриж і прорізав рожеве повітря чорним крилом.

Стара постукала владно у скло будки, стояв там чоловік у темно-синьому плащі і в кепці. Чоловік повернув до неї обличчя: глянули на неї вологі, широкі й розумні очі. Щось тенькнуло у старої там, де товклась у неї каменюка, щось зламалось у ній і то навіки. І вона впізнала непомильно: он воно — лице, до якого молилась у дитинстві, он вони — ті очі, якими колись дивився Син.

— Доброго ранку, бабусю, — м’яко сказав чоловік, виходячи з телефонної будки. — Я сажотрус. Кажуть, ви мене викликали?

1977р.

Оповідка п’ята

Жінка для чорногуза

1

Пристрасті почалися од того, що прибули на околицю водогінники, зняли зі старої колонки ручку, а встановили, змурувавши фундамента й проклавши бетонного риштака, колонку нову, поставивши її трохи далі від хати Миколи, а ближче до Гальки. Під час тієї перетрубації Галька стояла непорушно на ґанку, і це відтоді, коли приїхала водогінна машина, але доки вони поїхали з околиці; скажемо, що жила вона зараз без матері, ряба Надька десь поїхала. З протилежного боку до паркану підійшов арматурник з бетонного заводу Олексій, він дивився на робітників з-під приплющених повік і мовчав, аж доки робітники не викопали яму.

Неподалік од Гальчиного двору стояла ще одна хвіртка, з неї вийшла з собакою на ланцюгу куца Наталка. Була вона й справді куца, ходила у джинсовій спідниці й у чоловічій майці, яка пишно відстовбурчувалася попереду. Подивившись на ту пишноту, один із робітників оголив до куцої Наталки зуби. У відповідь на це оголив зуби пес куцої Наталки, сама вона пхикнула зневажливо й подалася разом із псом до річки обтрушувати там насіння бур’яну; пес набирав того насіння на хвоста, а куца Наталка на джинсову спідницю. Зрештою, вийшла з порожнім відром і Магаданша, вона спинилася біля робітників і досить мирно спитала; чи довго не буде води.

— Слухайте, хлопці, — озвався тоді з-за паркану Олексій. — У який бік ви колонку повертатимете?

— Дай на півлітру, куди хоч повернемо, — заблищав зубами той, котрий роздивлявся пишноти куцої Наталки.

У нього були руді повіки і зовсім вицвілі поміж тих повік очі, а ще був у нього полущений ніс, а зі щік та підборіддя перла золота щетина. До речі, він також недавно поселився на околиці.

Олексій, власне, його голова на гостряку дошки паркану, засміявся.

— Ви без півлітри мою просьбу уважте, — сказала та голова. — Хіба не можна отак по-доброму?..

— А ми й хочемо по-доброму, — показав зуби рудько, — щоб приятелями з вами розстатися. По двадцять крапель на брата — і буде з нас.

— По чарці я вам дам, — сказав благодушно Олексій. — А ви поверніть колонку у бік мого городу…

— Повертайте, як слєдує, — сказала з ґанку незворушна досі Галька. — Ще бракувало б, щоб ми йому города поливали…

Галька поклала руки в боки, але було сьогодні парко, і вона зробила те мляво. До неї вже поставилися блідо-сині очі з-поміж вельми рудих повік.

— Дайте по дві чарки, — сказав рудько, — і ми прокрутимо її до вас.

— У мене нема городу, — буркнула похмуро Галька і замовкла вже на весь час, доки були на околиці водогінники, хіба що очі її спалахували вряди-годи, бо часом спалахували в ній лихі-таки думки.

Вона стояла на ґанку й дивилася на річку, по березі якої блукала з собакою куца Наталка, і думала, що незле було б обговорити з подругою все, що тут відбувається. Однак між нею й куцою Наталкою було забагато простору — тремтливо-синюватого від спеки. Тоді Галька відчула, що їй нелегко отак нерушно стовбичити: дерев’яніють ноги, очі вужчають, вуста стискаються; зрештою, й дивилася вона в один бік і бачила не так робітників, котрі мурували фундамента під колонку, як обличчя над парканом, задоволене й не в міру спокійне, адже й тут воно знайшло, як здобути собі вигоду.

Галька різко повернулась у той бік, де стояла біля робітників з порожнім відром Магаданша, але співчуття в неї не знайшла: Магаданша виставила до неї широченну магаданську спину, яка зливалася без усяких фігурних викрутасів із неозорою спідницею, і все-таки висловлювала свою, хоч і запізнілу, думку.

— Вам все’ дно, куди повертати, — погідно сказала вона. — Хай чоловік собі полива города, чи ж воно мені шкода!

Поклала відро на зігнуту в лікті руку, зирнула скоса на позеленіле Гальчине лице й задоволена всмішка ковзнула по її вустах, ніби з’їла вона щось солодке, а може, й було те, що відчула, таки солодке.

— Правильно женщина вам каже, — мовив Олексій і переможно зирнув через дорогу на ґанка, на якому світилось оте зелене й кругле лице.

2

Отак вони й почалися, ті пристрасті. Робітники-водогінники поїхали з околиці, випивши по "двадцять крапель", що ними все-таки пригостив їх Олексій, бетон помалу застигав, і дивилася колонка таки в бік Олексійового городу. Господар задля того вирізав у паркані біля землі шматок дошки — пізніший пролаз для котів та псів, і доки турликала його пилка, перерізаючи дошку, доти світилось у вікні зелене й кругле Гальчине лице. Це турликання почула й куца Наталка, взяла пса на ланцюга й вишла на вулицю. Олексій лежав з того боку паркану, повернувшись на бік, — виготовляв бійницю, ніби бажав у якийсь спосіб потім обстрілювати вулицю. Це так і зрозуміла куца Наталка, тож рішуче повернула до Гальчиного ґанку, припнула пса до спеціально прибитого задля цього кільця й переступила порога. Пес був до тієї маніпуляції призвичаєний, тож одразу нашукав мисочку із залишками їжі й ті залишки з пожадливістю вихлептав. По тому сів і меланхолійно задивився, як з’являється і зникає в паркані навпроти вузька пилочка, що нерозважно прорізує до того досі неприступного двориська вигідний пролаз. Пес примружив око й подумав, що в його нічні походеньки ввійде щось нове і хвилююче.

Сонце било просто в шиби, тому годі було Олексієві побачити, що в Гальчиному вікні не одне обличчя, а два; притому обидва не байдужі: завзято злітали вуста в одного чи другого, а часом у його бік виставлявся указівний перст. Олексій же тим часом тирликав пилкою, аж доки знизу не відпав міцний кавалок дошки: по тому притулився обличчям до отвору й озирнув звідтіля світ. Перше, що побачив, — колонка, поставлена носом у його бік, а через те, що дивишся знизу, постала вона величезна, ніби каланча. Біля каланчі стояла пара ніг, озутих у капці, а на ніс повісилося емальоване відро. Шумливий струмінь ударивсь об те відро, і шум покрив тонкий і прихильний Магаданшин голос. Олексій звівся, привітався до сусідки й вислухав похвалу, яку він уже чув од Магаданші, коли ще водогінники повертали колонку в бік його городу.

— Колись на цій вулиці, — сказала Магаданша, — все тобі калюжі стояли: і пользи з них ніякої, і людям невдобство. Я, як у Магадані жила, — сказала Магаданша, — то там такого безобразія не бачила. Добре нам там жилося, та от чоловікові прикортіло сюди приїхати.

Олексій стояв до Магаданші боком — хотів уже піти. Жінка зняла відро з колонки й важко зітхнула. Олексій кивнув їй привітно й пішов, але за мить мусив зупинитися, бо за спиною пролунав сталевий, негнучкий голос.

— І є вже такі, що вам заздрять, сусіде!

Повернув до Магаданші здивоване обличчя й побачив, що вся вона залита яскравим сонцем — задоволена, аж радісно ошкірювалась. Олексій посміхнувсь у відповідь і, сунувши пилочку під пахву, рушив до сараю, зшитого із брунатних пластмасових пластин.

Затим вийшла на Гальчин ґанок куца Наталка, а за нею в двері висунулась і сама Галька.