Роман юрби - Шевчук Валерій

Напевне могла Людка сказати, що то була особа чоловічої статі, що та особа курила. Отже, розважно зміркувала Людка, єдине, що зв’язувало цю історію з Льонькою, — це те, що і він був особою чоловічої статі й так само курив. Цього, метикувала слідчим розумом Людка, звісно замало, аби напевно звинуватити саме Льоньку.

— Невже ця хвойда й інших до себе надить? — спитала задумливо Людка.

Людка й сама була дівою, хоч зовсім ще не старою, і це припущення її по-жіночому ображало.

— А чого ж? — мовила Тоська. — Не знаю тільки, що ті гицлі в костомашній знаходять.

— І я не знаю, — прорекла Людка. — Ти б свого Льоньку вночі пристерегла.

— А я його й стережу, — сердито сказала Тоська.

— Нуда, стережеш, — сказала Людка і встала — їй уже Тоська не була цікава; в голові в неї вив’язувалася нова ниточка; а що, коли Тоська й справді даремно приревнувала Льоньку? А що коли й кумасі помилились, а стежечку до Броньки топче чийсь інший чоловік. Він мусить бути жонатий, той чоловік, виснувала Людка, бо навіщо тоді ховатися, коли Бронька незаміжня? Тоді можна ходити до неї й серед білого дня, можна навіть разом по вулиці йти. Отже, ходить до Броньки жонатий, але який він збіса хитрий! Людка стрілою вискочила з Тосьчиних дверей і ледве не перекинула на порозі куцу Наталку, яка не встерегла, що в Тоськи вже хтось сидить, і не витерпіла, щоб не оповісти сусідці це ж таки, що оповіла їй Людка.

— О, — сказала куца Наталка, — а я до Тосі…

— Є вона, є, — різко сказала Людка й притьма погнала до хвіртки, аж куца Наталка провела її пильним поглядом, а її псюра на Людку загарчав, хоч добре її знав.

— Чого від тебе ця малахольна так вискочила? — спитала куца Наталка в Тоськи, яка мирно округлювала пишними тілесами ослінця, котрий аж угруз у неї.

— Та ж хіба вона ходить, ця Людка, — мирно відповіла Тоська. — У неї до сідаліща моторчика прироблено.

Куца Наталка квоктала. Стояла посеред кімнати малесенька, кругленька, в джинсовій спідничці і в старій болонячій куртці — трусилася зо сміху.

— Ти як скажеш, Тось, — мовила підхлібно, — то послухай! Кажуть, твій Льонька до тої маслакуватої ночами почав ходити.

— А це брешеш! — аж підскочила на ослінці Тоська. — Брешеш, бо він ночами коло мене спить.

— А-а, ти вже знаєш, — розчаровано протягла куца Наталка й додала строго: — Не я брешу, а люди. А я, як подруга твоя, прийшла тобі сказать.

Тоська охолола. Знову втопила в собі ослінчика й моргнула.

— Нема вже про що язиками плескать! — сказала мирно.

— І я так подумала, — мовила куца Наталка… — А може, воно щось тут є?

— Може і є, — твердо викинула з себе Тоська. — Але Льонька вночі біля мене спить.

— Ну, я не знаю, — протягла куца Наталка. — Але цих обіясників не втережеш.

— Може, хто свого й не втереже, та не я, — твердо мовила Тоська й підтисла губи.

— Та не обіжайся, Тось, — сказала солодко куца Наталка і вислизнула з Тосьчиної хати, як вода потрапила вона сюди зі своїм звідомленням увіч невчасно.

Тоська ж сиділа на ослінці червона, як буряк, і все в ній колотилося.

— Ну ж я тобі дам! Ну ж, я тобі, падлюці дам! — шепотіла люто вона, бо мала дивну вдачу: спершу щось уявляти, а тоді вірити у те. Отож вона сиділа на ослінці десь така, як малиновий кисіль, і вже наполовину починала вірити не власній певності (адже напевне почула б, коли б Льонька зникав з її ліжка надовго), а тому, що принесли пащекухи; принаймні одне вона твердо знала: з чогось той дим та й ішов. Отож у ній наростали темні хмари, і сиділа вона на ослінці вже не червона, а сіра, а щоб їй не навдокучали сусідки, замкнулася. Ті двері й справді вряди-годи смикалися, в них обережно стукано, але коли в Тоськи починали народжуватися хмари, вона приятельок не потребувала — гроза мала прошуміти, одгриміти, одблискати у ній самій або, принаймні, в присутності чоловіка, адже бурі й блискавки ударяли передусім у нього. Правда, Льонька, коли таке траплялося, з хати, здебільшого, тікав і до пізньої ночі щось там робив у дворі, навіть їсти не приходив, і вона переброджувала сама в собі, а коли він несміливо переступав порога, вже цілком мирно бурчала з ліжка, де стоїть їжа і що йому їсти; і він порядкував на кухні сам, а коли шумко лягав біля неї, тільки відверталася і мовчки чекала, коли його рука почне шастати по її тілі. Так уже в них повелося, отож і зараз Тоська наливалася вогнем, а швидше розпеченою смолою, і та смола помаленьку в ній побулькувала — чекала повернення чоловіка з роботи зі злостивою втіхою думаючи, що обіду вона сьогодні не варитиме. "Я йому в наймички не наймалася", — казала вголос, відбатовувала чверть буханця хліба, відрізала кусень комісійної ковбаси і їла все те з похмурим задоволенням, роздивляючись байдужно хатній бедлам і не маючи найменшого бажання той бедлам прибирати.

13

Броня не захотіла вступати в балачку із Людкою, зробила навіть круглі очі й ніби здивувалася, що вперше чує про те, що хтось почав учащати вночі у її двір, але чинити так їй було не зовсім легко, бо то була правда Броня вночі у двір не виходила, її дім мав віконниці, які зачиняла ввечері, хоч ніхто того на околиці вже не робив, засуви в неї були міцні, бо жила сама, отож дім її був ніби фортеця, і нападу на себе вона могла б не боятися. Зрештою, й не боялася, бо ніхто й не думав на неї нападати, але, якось вийшовши вранці у двір, вона побачила біля ґанку недопалка. Підняла того недопалка й прочитала назву: "Памир". Це її бозна-як схвилювало, бо "Памир" курив Льонька — це вона знала, і вже те наповнило її урочистим дзвоном, який супроводжував її цілий день. Наступного ранку вона знову знайшла, цього разу в садку, біля столика й лавочки, аж два недопалки і пляшку з-під вина — явно тут сидів чоловік і випивав, і курив — недопалки були з того-таки "Памиру". Цього разу дзвони гучали в Броні тихіше, можливо, цьому посприяла та пляшка. Але мала вона характер незлобивий, отож скоро знайшла Льоньці виправдання: де ж йому, бідоласі, дітися, коли в нього така в домі мегера. Отож він і вибирає її садок, покурить там, посидить, а постукати до неї й не зважується. "А коли б постукав?" — запитала себе саму, і їй стало якось соромно й неприємно, аж млосно — ні, вона не знає, як тут учинити. Третього дня Броня знайшла тільки недопалок, також з "Памиру", і вирішила одну з віконниць, принаймні ту, що виходить у садок до лавки й столика, не зачиняти; кортіло їй подивитися, хто то був, отой невідомий, таємничий у її дворі гість. Це її рішення наклалося на рішення Людки, яка також конче хотіла цю історію прояснити і вибралася на нічні стежі. Отож Броня, сидівши безсонно перед вікном і нервово гризучи яблука, ціла ваза яких стояла біля неї, побачила в сутіні щось метке, ніби жоноподібне, яке мигнуло перед її очима й сховалося в кущах малини. Броня стерпла: а що, коли це Тоська вирішила вистежити Льоньку в її садку? Але на Тоську те жоноподібне не скидалося, було начебто худе, і Тоська ніввіки не спромоглася б рухатися так блискавично. Броня змушена була з’їсти аж три яблука, щоб погасити тремтіння вуст: жоноподібне в кущах малини не подавало жодних ознак життя. Броня знала, що з тих кущів можна було вийти на дорогу, принаймні, вилізти — може, воно туди й подалося? Нервувала й позирала вряди-годи на кущі, але там було тихо й мертво, і Броня вперше пошкодувала, що не тримає в дворі пса. Вона вже втомилася їсти яблука та й взагалі втомилась, а за вікном гуляв вологий вітер, торсав дерева, легенько натискав на шибку, тормосячи нею, інколи розганявся й ніби хотів ударити їй, Броні, в обличчя, але навіть із цим вітром темінь за вікном була мертва, а сидіти без руху мулько; її почали брати позіхи, а в голову полізли думки: навіщо їй оце підглядати; може, Льонька приходить до неї під ранок — Броня для спокою душевного знову змушена була взятися до яблук, а по тому до печива й цукерок, щоб не заснути. Але цукерок багато з’їсти не встигла, бо тільки звільнила з обгортки третю, коли у двір зайшов чоловік, у роті в нього стриміла цигарка, обличчя не побачила, але він був начебто вищий Льоньки і вужчий у плечах. Чоловік сів на лавку і сидів до неї обличчям, спокійно попалюючи. Броня тихо послала цукерку до рота і почала її не так жувати, як смоктати, бо в неї все в середині захололо. Дивний острах побив її всю, аж потом укрилася: Господи, а коли це не Льонька, а коли побачить, що вікно в неї сьогодні не заслонене віконницею, а коли полізе до неї в те вікно? Змушена була з’їсти ще чотири цукерки, щоб трохи відтерпнути; водночас із полегшенням подумала, що в неї там, у кущах, можливо, й досі сидить оте жоноподібне, яке може стати коли не сторожем, то, принаймні, свідком і не дасть злочинцеві учинити на неї напад. Але чоловік у її дворі й не збирався, здається, на будинок нападати, він спокійнісінько курив. Світла від цигарки не було досить, щоб його розгледіти. Тож Броня тільки й чинила, що розгортала цукерки, кидала їх до рота й нервово жувала. Вона не знала, що Людка давно вже впізнала, хто це приходить у Бронин садок, що вона вже розчаровано покинула кущі малини, що вже зустрілася під ліхтарем із куцою Наталкою, яка блукала поночі зі своїм псом, і, сміючись, розказувала, що то приходить у Бронин садок зовсім не Льонька, а Шурко Хаєцький, отой дурний вуличний бабій, який, хоч і має жінку, колишню свою квартирантку, але весь час тій жінці зраджує і весь час із кимось тягається.

— Ну, це їй достойна пара! — сказала куца Наталка, і вони під ліхтарем вдосталь пореготали.

— А що, вона його до себе не пуска? — спитала куца Наталка.

— А ти пустила б? — спитала, смішкуючи, Людка.

— Отого Шурку? Та я лучче б із псом своїм зляглася б! — з серцем сказала куца Наталка, і вони знову пореготали під ліхтарем.

— Від нього падлом за три метри смердить, — сказала Людка. — Якось пройшла мимо, ледве не задихнулась.

Вони посміялися й розійшлись, і ніхто з них не побачив, що у своїм дворі, на купі порубаних дров, самотньо й печально сидить Льонька, курить "Памир" і думає смутну думу про те, що вдома в нього буря і грім, якої ще не було, що в домі його мигають скажені блискавиці, і що ніколи ще Тоська не казала Льоньці таких прикрих і образливих слів. Він сидів, омитий вологими вітровими хвилями, такий непорушний, що біля нього безбоязно завмер, задерши голівку, їжак, котрий ніяк не міг заснути цієї осені, і здивовано роздивлявся на цього чудного свого сусіда-пожильця.