Загадка старого клоуна - Нестайко Всеволод
Загомонiли й iншi.
— Тестемонiум паупертатiс! (Як пояснив менi потiм Чак, латиною це означає буквально "свiдоцтво про бiднiсть", а в переносному розумiннi показник чиєїсь недоумкуватостi. — Примiтка Стьопи Наливайка.) — презирливо скрививши губи, по-латинi сказав брат Iгнацiй братовi Бонiфацiю i вже тодi звернувся до козакiв: — Не гнiвiть господа, раби Божiї! Найбiльший грiх зазiхати на добро чуже, на чужу землю.
— Та це хто ж зазiхає? — пiдхопився Iван Пушкаренко.— Чи не ви з королем своїм, з шляхтою своєю прийшли сюди на землю пашу ще й...
— Дух бунтарський затьмарює розум ваш! — перебив його брат Iгнацiй, пiдвищивши голос.— Мало вам урокiв коронного вiйська. Чи усмiхається хiба доля Кизима й Кизименка, на палю посаджених у Києвi нещодавно?
— Iстинно так! — хитнув головою брат Бонiфацiй.
— Та що ж це таке?! — зiрвався з мiсця Лук'ян Хурдига.— Невже терпiтимем?! Як бидло, мовчати будемо на зухвалi цi слова?
— Гу-у-у! — наче один могутнiй подих вирвався з козацьких грудей. Єдиним рухом рвонулися козаки до братiв-домiнiканiв. Ще мить, i затрiщали б, ламаючись, костi брата Iгнацiя i брата Бонiфацiя. Та...
— Стiйте! — залунав гучний голос Тимохи Смiяна.— Стiйте! Чи козацьке це дiло битися з синами божими у пiдрясниках?.. Погомонiти ж можна. Тихо. Мирно. Вони ж гостi нашi. Хiба козаки гостей так стрiчають?
I застигли враз важеннi козацькi кулаки, вже занесенi над тонзуристими головами братiв-домiнiканiв.
— А налийте ж їм ще оковитої, та вип'ємо з ними за добре людське серце, що дарує милiсть i любов ближньому своєму. Чи не так говорив святий Домiнiк? — схилився Тимоха Смiян до скоцюрблених на землi братiв-домiнiканiв.
— Iстинно так,— хитнув головою брат Бонiфацiй Пантофля. Брат Iгнацiй Гусаковський, блiдий, як сметана, тiльки мовчки смикнувся, не в змозi вiд переляку розтулити рота.
Лукаво перезирнувся Тимоха Смiян з козаками, пiдморгнув їм, i полилася сиза каламуть у пузатенькi чарочки братiв-домiнiканiв. Поналивали козаки й свої чарки.
— Ну ж, будьмо та людей не гудьмо! — виголосив Тимоха Смiян, пiдносячи вгору чарку.
Тремтячими руками ледве донесли брати-домiнiкани горiлку до ротiв. I одразу ж потяглися ложками до кулешу.
— Е, нi! — вигукнув Тимоха Смiян.— Пiсля першої тiльки наймити закусують. Наливаймо зиову!
— Iстинно так! — знову хитнув головою брат Пантофля. I знову мовчки смикнувся брат Гусаковський, ще й не прийшовши до тями.
— Ну, будьмо!
Посоловiли очi в братiв. I вже минув отой смертельний переляк. I вже знову повернувся до них дар мови, i, хоч язики в них заплiталися так, що ледве ворушилися в ротах, вони спромоглися вже па розмову.
— Ба-ба-блажен муж смирний та тихий,— пiднявши догори палець, пробелькотiв брат Iгнацiй.— Не бунтуйте i блаженнi будете.
— I-iк-iстинно та-ак! — гикнувши, пiдтвердив брат Бонiфацiй.
— Тестемонiум паупертатiс, як ви кажете,— усмiхнувся Тимоха Смiян, Видно було, що й на латинi вiн добре знався.
— Га? — смiшно вирячився зовсiм уже косими очима брат Iгнацiй.
— Хи-хи-хи! — дрiбно засмiявся брат Бонiфацiй, трясучи своїми одвислими щоками.— Брат Iгнацiй натестемонився до... чортикiв. Хи-хи-хи-хи-хи-хи!..
До брата Бонiфацiя враз несподiвано повернулася спритнiсть, вiн усунув братовi Iгнацiю руку в кишеню i вихопив звiдти гаманець:
— А це що таке, брате? Чиї це грошики, я вас питаю?
— Як ви смiєте, брате, лазити по чужих кишенях?! — як гусак, витягнув шию брат Iгнацiй.— Ви, брате, свиня!
— Це не я, а ви, брате, свиня! — вирячив банькатi очi брат Бонiфацiй.Свиня i злодiй. Бо то ж гаманець брата Амброзiя, що пропав у нього сьогоднi вранцi.
— Це мiй гаманець! У мене завжди був точно такий, як у брата Амброзiя! Це можуть засвiдчити усi брати.
— Правильно! От вiн! — торжествуюче вигукнув брат Бонi
фацiй, вихоплюючи з iншої кишенi брата Iгнацiя iнший, абсолютно
подiбний гаманець.
— У-у! Пантофля! — прохрипiв брат Iгнацiй i пхнув брата Бонiфацiя.
— Гусак! — I брат Бонiфацiй у свою чергу пхнув брата Iгнацiя.
— Жаба стара!
— Голозубий череп!
— Щоб тобi вдавитися!
— Щоб ти луснув!
Вигукуючи прокльони i лайки, брати-домiнiкани раз у раз пхали один одного в груди.
Козаки аж качалися вiд реготу.
— Ну, досить уже, досить,— смiючись сказав нарештi Тимоха Смiян.— Ех ви, брати божi! А ще й орден свiй "жебрущим" . називаєте. Мовби цураєтесь благ земних, багатств мирських, а воно, бач, як виходить. Ну, погуляли й досить. I вам, дорогi гостi, до кляштора час. I нам з дороги вiдпочити треба. Потомилися. Ходiть здоровi!
Лаючися i спотикаючися, брати-домiнiкани зникли у темрявi.
Востаннє реготнули їм услiд козаки i враз похилилися, хто де сидiв, i, вже сонно щось бурмочучи, склепили повiки. Не встиг я оком зморгнути, як уже _ спали богатирським сном козаки, мальовничо розкинувшись у рiзних позах навколо догоряючого вогнища.
I наймогутнiше хропiв, поклавши на плече Iвановi Пушкаренку чупринисту, губату й носату голову, Тимоха Смiян, жартун i характерник, яких було чимало серед запорожцiв i яким, як про це люблять переповiдати народнi легенди, допомагав не хтось, а нечиста сила, бо вiд кого ж отой iскрометний, всеспопеляючий, дивотворящий козацький гумор, як не вiд самого бiсового батька, лукавого смiхотворця й сатира?!
Про це не раз говорив i мiй дiд Грицько, особливо пiсля чарки. Бо i чарку вигадав не хто iнший, як луципер. Це вже моя баба Галя повторювала, коли дiд Грицько починав надто вже розмахувати руками.
— Ну, тепер їх i гарматою не розбудиш,— сказав Єлисей Петрович.
— Точно,— усмiхнувся Чак, явно милуючися картиною богатирського сну запорожцiв.
— А що ж робити? — спитав я.— Ми ж з Тимохою Смiяном так про смiх-траву й не поговорили.
— А ми б i не змогли сьогоднi поговорити,— сказав Єлисей Петрович.Головне, що ми Тимоху Смiяна побачили i тепер зможемо його пiзнати. А час для розмови ще настане. Але то вже iншим разом. Бо на мене зараз чекають невiдкладнi справи. Поступила скарга з Голосiївського лiсу на компанiю школярiв-старшокласникiв, яка вчора гульню у лiсi влаштувала i не дуже по-людськи поводилася. Треба розiбратись. Отже, вибачайте.
РОЗДIЛ XIV
Нам поставили телефон Лофофора. Що таке гумор?
Вирушаємо у часи Богдана Хмельницького
Сурена знову сьогоднi в школi не було. Знову — зйомки. А менi дуже хотiлося з ним побачитися. Як же! Вiн же теж Муха. Як i я. Я вiдчував до Сурена нiжнiсть. Я мимохiть усмiхався без усякої причини. Хоча нi, причина все-таки була. Крiм того, що Сурен виявився Мухою.Iкрiм того, що на мене чекала нова подорож у минуле в Чеком i з Єлисеем Петровичем (ми домовилися зустрiтись сьогоднi).
Була ще одна причина.
Коли вчора я прийшов додому, виявилося, що нам поставили телефон. Червоний блискучий апарат з чорно-бiлим диском стояв на пiдвiконнi й наче усмiхався до мене. I наша напiвпорожня, ще не умебльована квартира одразу стала iншою — затишнiшою, кращою.
Менi вiд радостi перехопило подих, коли я пiднiс до вуха трубку i почув рiвне безперервне гудiння (так званий зумер). Я мусив кудись подзвонити. Я не мiг не подзвонити. Я набрав номер, не задумуючись, просто так. У трубцi клацнуло, i почувся голос:
— Слухаю!
— Здрастуйте! — тремтячим голосом сказая я.
— Здрастуйте! — чемно почулось у вiдповiдь.— Вамкого?
— Вибачте... До побачення...— Я швидко поклав трубку i нервово загогокав: "Го-го-го!" Як гогокав, тiкаючи з хлопцями з чужого саду при появi господаря.
Це було так хвилююче-прекрасно, що я мусив ще кудись подзвонити.
Бiля телефону лежала пам'ятка, на нiй було кiлька телефонiв: пожежна охорона — 01, мiлiцiя — 02, "швидка допомога"— 03...
Я набрав 01.
— Пожежна охорона,— почув я приємний жiночий голос.
— Здрастуйте... Не хвилюйтесь, будь ласка... У нас усе в порядку... Виконуємо всi правила пожежної безпеки... До побачення...— i, знову вiдчуваючи в грудях нервовий холодок правопорушника, повiсив трубку.
Потiм я подзвонив у "швидку допомогу" i сказав, що почуваю себе добре, що всi у нас здоровi, що турбуватися i присилати лiкаря не треба.
Дзвонити в мiлiцiю було страшнувато, але я все-таки подзвонив.
— Черговий лейтенант Варфоломєєв слухає! — почувся густий бас.
Я втягнув голову в плечi i, не сказавши нi слова, тихенько поклав трубку.
Бiльше дзвонити було нiкуди. А так хотiлося з кимось поговорити по телефону!
Звичайно, я розумiю, ви зневажливо усмiхаєтесь. Звичайно!
Тим, хто прожив усе життя в мiстi, хто народився з телефоном, кого бабусi пiдносили кувiкати до телефонної трубки, а потiм говорили по телефону батькам на роботу першi слова, для кого телефон з першої митi життя був такий же звичайний, як брязкальце, соска i манна каша,— тим цього не зрозумiти.
— Чого ти смiєшся?— спитала Туся i сама усмiхнулася.
— Нiчого. Просто так,— сказав я.
— Я теж iнодi просто так усмiхаюся. От буває чогось такий настрiй, що хочеться усмiхатися,— сонце вiдбилося вiд її окулярiв i блиснуло менi в очi.
— Скажи, а у вас телефон є? — спитав я.
— 6. А що?
— А який номер?
— А що — вам телефон поставили?
— Ага.
— Ой, то я тобi подзвоню.
— Давай краще я тобi. — Давай.
Ми обмiнялися номерами телефонiв.
I мене одразу охопила нетерплячка. Я вже пiдганяв час, щоб швидше кiнчалися уроки i я мiг подзвонити їй по телефону.
Вона сидiла поруч зi мною, я чув її подих, я мiг говорити з нею скiльки завгодно, але я горiв вiд нетерплячки говорити з нею по телефону. Дивина! Я навiть намагався якомога менше говорити з нею зараз. Менi здавалося, що я тодi бiльше зможу поговорити з нею по телефону.
Пiсля урокiв я бiг додому так, наче за мною гналися вовки. Захеканий, вскочив я в кiмнату i кинувся до телефону. Ледве попадаючи пальцем у дiрочки диска вiд хвилювання, набрав номер.
У трубцi клацнуло.
— Алло!
— Туся! — закричав я щосили.
— Ой!Що сталося? Хто це? — стурбовано почулось у трубцi.
— Це я... Стьопа. Ти що — не пiзнаєш мене? Туся!
— Це не Туся, а її бабуся. Тусi немає. Вона ще в школi. Повинна скоро прийти.
Якi в них майже однаковi голоси!
— Ой, вибачте! Вибачте! — i я швидко поклав трубку, хоча бабуся, здається, хотiла щось спитати.
Звичайно, я зрозумiв, що просто Туся ще не встигла прийти додому. Я надто швидко бiг, i живе вона трохи далi вiд школи, нiж я. Але все одно тривожнi думки заворушилися в головi. А що, як вона посмiялася з мене i не подзвонить.
