Українська література » Класика » Загадка старого клоуна - Нестайко Всеволод

Загадка старого клоуна - Нестайко Всеволод

Читаємо онлайн Загадка старого клоуна - Нестайко Всеволод

Загомонiли й iншi.

— Тестемонiум паупертатiс! (Як пояснив менi потiм Чак, латиною це означає буквально "свiдоцтво про бiднiсть", а в переносному розумiннi показник чиєїсь недоумкуватостi. — Примiтка Стьопи Наливайка.) — презирливо скрививши губи, по-латинi сказав брат Iгнацiй братовi Бонiфацiю i вже тодi звернувся до козакiв: — Не гнiвiть господа, раби Божiї! Найбiльший грiх зазiхати на добро чуже, на чужу землю.

— Та це хто ж зазiхає? — пiдхопився Iван Пушкаренко.— Чи не ви з королем своїм, з шляхтою своєю прийшли сюди на землю пашу ще й...

— Дух бунтарський затьмарює розум ваш! — перебив його брат Iгнацiй, пiдвищивши голос.— Мало вам урокiв коронного вiйська. Чи усмiхається хiба доля Кизима й Кизименка, на палю посаджених у Києвi нещодавно?

— Iстинно так! — хитнув головою брат Бонiфацiй.

— Та що ж це таке?! — зiрвався з мiсця Лук'ян Хурдига.— Невже терпiтимем?! Як бидло, мовчати будемо на зухвалi цi слова?

— Гу-у-у! — наче один могутнiй подих вирвався з козацьких грудей. Єдиним рухом рвонулися козаки до братiв-домiнiканiв. Ще мить, i затрiщали б, ламаючись, костi брата Iгнацiя i брата Бонiфацiя. Та...

— Стiйте! — залунав гучний голос Тимохи Смiяна.— Стiйте! Чи козацьке це дiло битися з синами божими у пiдрясниках?.. Погомонiти ж можна. Тихо. Мирно. Вони ж гостi нашi. Хiба козаки гостей так стрiчають?

I застигли враз важеннi козацькi кулаки, вже занесенi над тонзуристими головами братiв-домiнiканiв.

— А налийте ж їм ще оковитої, та вип'ємо з ними за добре людське серце, що дарує милiсть i любов ближньому своєму. Чи не так говорив святий Домiнiк? — схилився Тимоха Смiян до скоцюрблених на землi братiв-домiнiканiв.

— Iстинно так,— хитнув головою брат Бонiфацiй Пантофля. Брат Iгнацiй Гусаковський, блiдий, як сметана, тiльки мовчки смикнувся, не в змозi вiд переляку розтулити рота.

Лукаво перезирнувся Тимоха Смiян з козаками, пiдморгнув їм, i полилася сиза каламуть у пузатенькi чарочки братiв-домiнiканiв. Поналивали козаки й свої чарки.

— Ну ж, будьмо та людей не гудьмо! — виголосив Тимоха Смiян, пiдносячи вгору чарку.

Тремтячими руками ледве донесли брати-домiнiкани горiлку до ротiв. I одразу ж потяглися ложками до кулешу.

— Е, нi! — вигукнув Тимоха Смiян.— Пiсля першої тiльки наймити закусують. Наливаймо зиову!

— Iстинно так! — знову хитнув головою брат Пантофля. I знову мовчки смикнувся брат Гусаковський, ще й не прийшовши до тями.

— Ну, будьмо!

Посоловiли очi в братiв. I вже минув отой смертельний переляк. I вже знову повернувся до них дар мови, i, хоч язики в них заплiталися так, що ледве ворушилися в ротах, вони спромоглися вже па розмову.

— Ба-ба-блажен муж смирний та тихий,— пiднявши догори палець, пробелькотiв брат Iгнацiй.— Не бунтуйте i блаженнi будете.

— I-iк-iстинно та-ак! — гикнувши, пiдтвердив брат Бонiфацiй.

— Тестемонiум паупертатiс, як ви кажете,— усмiхнувся Тимоха Смiян, Видно було, що й на латинi вiн добре знався.

— Га? — смiшно вирячився зовсiм уже косими очима брат Iгнацiй.

— Хи-хи-хи! — дрiбно засмiявся брат Бонiфацiй, трясучи своїми одвислими щоками.— Брат Iгнацiй натестемонився до... чортикiв. Хи-хи-хи-хи-хи-хи!..

До брата Бонiфацiя враз несподiвано повернулася спритнiсть, вiн усунув братовi Iгнацiю руку в кишеню i вихопив звiдти гаманець:

— А це що таке, брате? Чиї це грошики, я вас питаю?

— Як ви смiєте, брате, лазити по чужих кишенях?! — як гусак, витягнув шию брат Iгнацiй.— Ви, брате, свиня!

— Це не я, а ви, брате, свиня! — вирячив банькатi очi брат Бонiфацiй.Свиня i злодiй. Бо то ж гаманець брата Амброзiя, що пропав у нього сьогоднi вранцi.

— Це мiй гаманець! У мене завжди був точно такий, як у брата Амброзiя! Це можуть засвiдчити усi брати.

— Правильно! От вiн! — торжествуюче вигукнув брат Бонi

фацiй, вихоплюючи з iншої кишенi брата Iгнацiя iнший, абсолютно

подiбний гаманець.

— У-у! Пантофля! — прохрипiв брат Iгнацiй i пхнув брата Бонiфацiя.

— Гусак! — I брат Бонiфацiй у свою чергу пхнув брата Iгнацiя.

— Жаба стара!

— Голозубий череп!

— Щоб тобi вдавитися!

— Щоб ти луснув!

Вигукуючи прокльони i лайки, брати-домiнiкани раз у раз пхали один одного в груди.

Козаки аж качалися вiд реготу.

— Ну, досить уже, досить,— смiючись сказав нарештi Тимоха Смiян.— Ех ви, брати божi! А ще й орден свiй "жебрущим" . називаєте. Мовби цураєтесь благ земних, багатств мирських, а воно, бач, як виходить. Ну, погуляли й досить. I вам, дорогi гостi, до кляштора час. I нам з дороги вiдпочити треба. Потомилися. Ходiть здоровi!

Лаючися i спотикаючися, брати-домiнiкани зникли у темрявi.

Востаннє реготнули їм услiд козаки i враз похилилися, хто де сидiв, i, вже сонно щось бурмочучи, склепили повiки. Не встиг я оком зморгнути, як уже _ спали богатирським сном козаки, мальовничо розкинувшись у рiзних позах навколо догоряючого вогнища.

I наймогутнiше хропiв, поклавши на плече Iвановi Пушкаренку чупринисту, губату й носату голову, Тимоха Смiян, жартун i характерник, яких було чимало серед запорожцiв i яким, як про це люблять переповiдати народнi легенди, допомагав не хтось, а нечиста сила, бо вiд кого ж отой iскрометний, всеспопеляючий, дивотворящий козацький гумор, як не вiд самого бiсового батька, лукавого смiхотворця й сатира?!

Про це не раз говорив i мiй дiд Грицько, особливо пiсля чарки. Бо i чарку вигадав не хто iнший, як луципер. Це вже моя баба Галя повторювала, коли дiд Грицько починав надто вже розмахувати руками.

— Ну, тепер їх i гарматою не розбудиш,— сказав Єлисей Петрович.

— Точно,— усмiхнувся Чак, явно милуючися картиною богатирського сну запорожцiв.

— А що ж робити? — спитав я.— Ми ж з Тимохою Смiяном так про смiх-траву й не поговорили.

— А ми б i не змогли сьогоднi поговорити,— сказав Єлисей Петрович.Головне, що ми Тимоху Смiяна побачили i тепер зможемо його пiзнати. А час для розмови ще настане. Але то вже iншим разом. Бо на мене зараз чекають невiдкладнi справи. Поступила скарга з Голосiївського лiсу на компанiю школярiв-старшокласникiв, яка вчора гульню у лiсi влаштувала i не дуже по-людськи поводилася. Треба розiбратись. Отже, вибачайте.

РОЗДIЛ XIV

Нам поставили телефон Лофофора. Що таке гумор?

Вирушаємо у часи Богдана Хмельницького

Сурена знову сьогоднi в школi не було. Знову — зйомки. А менi дуже хотiлося з ним побачитися. Як же! Вiн же теж Муха. Як i я. Я вiдчував до Сурена нiжнiсть. Я мимохiть усмiхався без усякої причини. Хоча нi, причина все-таки була. Крiм того, що Сурен виявився Мухою.Iкрiм того, що на мене чекала нова подорож у минуле в Чеком i з Єлисеем Петровичем (ми домовилися зустрiтись сьогоднi).

Була ще одна причина.

Коли вчора я прийшов додому, виявилося, що нам поставили телефон. Червоний блискучий апарат з чорно-бiлим диском стояв на пiдвiконнi й наче усмiхався до мене. I наша напiвпорожня, ще не умебльована квартира одразу стала iншою — затишнiшою, кращою.

Менi вiд радостi перехопило подих, коли я пiднiс до вуха трубку i почув рiвне безперервне гудiння (так званий зумер). Я мусив кудись подзвонити. Я не мiг не подзвонити. Я набрав номер, не задумуючись, просто так. У трубцi клацнуло, i почувся голос:

— Слухаю!

— Здрастуйте! — тремтячим голосом сказая я.

— Здрастуйте! — чемно почулось у вiдповiдь.— Вамкого?

— Вибачте... До побачення...— Я швидко поклав трубку i нервово загогокав: "Го-го-го!" Як гогокав, тiкаючи з хлопцями з чужого саду при появi господаря.

Це було так хвилююче-прекрасно, що я мусив ще кудись подзвонити.

Бiля телефону лежала пам'ятка, на нiй було кiлька телефонiв: пожежна охорона — 01, мiлiцiя — 02, "швидка допомога"— 03...

Я набрав 01.

— Пожежна охорона,— почув я приємний жiночий голос.

— Здрастуйте... Не хвилюйтесь, будь ласка... У нас усе в порядку... Виконуємо всi правила пожежної безпеки... До побачення...— i, знову вiдчуваючи в грудях нервовий холодок правопорушника, повiсив трубку.

Потiм я подзвонив у "швидку допомогу" i сказав, що почуваю себе добре, що всi у нас здоровi, що турбуватися i присилати лiкаря не треба.

Дзвонити в мiлiцiю було страшнувато, але я все-таки подзвонив.

— Черговий лейтенант Варфоломєєв слухає! — почувся густий бас.

Я втягнув голову в плечi i, не сказавши нi слова, тихенько поклав трубку.

Бiльше дзвонити було нiкуди. А так хотiлося з кимось поговорити по телефону!

Звичайно, я розумiю, ви зневажливо усмiхаєтесь. Звичайно!

Тим, хто прожив усе життя в мiстi, хто народився з телефоном, кого бабусi пiдносили кувiкати до телефонної трубки, а потiм говорили по телефону батькам на роботу першi слова, для кого телефон з першої митi життя був такий же звичайний, як брязкальце, соска i манна каша,— тим цього не зрозумiти.

— Чого ти смiєшся?— спитала Туся i сама усмiхнулася.

— Нiчого. Просто так,— сказав я.

— Я теж iнодi просто так усмiхаюся. От буває чогось такий настрiй, що хочеться усмiхатися,— сонце вiдбилося вiд її окулярiв i блиснуло менi в очi.

— Скажи, а у вас телефон є? — спитав я.

— 6. А що?

— А який номер?

— А що — вам телефон поставили?

— Ага.

— Ой, то я тобi подзвоню.

— Давай краще я тобi. — Давай.

Ми обмiнялися номерами телефонiв.

I мене одразу охопила нетерплячка. Я вже пiдганяв час, щоб швидше кiнчалися уроки i я мiг подзвонити їй по телефону.

Вона сидiла поруч зi мною, я чув її подих, я мiг говорити з нею скiльки завгодно, але я горiв вiд нетерплячки говорити з нею по телефону. Дивина! Я навiть намагався якомога менше говорити з нею зараз. Менi здавалося, що я тодi бiльше зможу поговорити з нею по телефону.

Пiсля урокiв я бiг додому так, наче за мною гналися вовки. Захеканий, вскочив я в кiмнату i кинувся до телефону. Ледве попадаючи пальцем у дiрочки диска вiд хвилювання, набрав номер.

У трубцi клацнуло.

— Алло!

— Туся! — закричав я щосили.

— Ой!Що сталося? Хто це? — стурбовано почулось у трубцi.

— Це я... Стьопа. Ти що — не пiзнаєш мене? Туся!

— Це не Туся, а її бабуся. Тусi немає. Вона ще в школi. Повинна скоро прийти.

Якi в них майже однаковi голоси!

— Ой, вибачте! Вибачте! — i я швидко поклав трубку, хоча бабуся, здається, хотiла щось спитати.

Звичайно, я зрозумiв, що просто Туся ще не встигла прийти додому. Я надто швидко бiг, i живе вона трохи далi вiд школи, нiж я. Але все одно тривожнi думки заворушилися в головi. А що, як вона посмiялася з мене i не подзвонить.

Відгуки про книгу Загадка старого клоуна - Нестайко Всеволод (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: