Загадка старого клоуна - Нестайко Всеволод
Я заснув.
РОЗДIЛ XIII
Несподiвана радiсть. Iгор переживає. Ми вирушаємо у подорож до
куренiвських запорожцiв. Брати-домiнiкани
Сьогоднi Сурена в школi нема. Сьогоднi в нього зранку зйомочний день.
Уже на першому уроцi я вiдчув — знову щось у класi сталося. До того ж щось, пов'язане зi мною. Дiвчата перешiптувалися, позирали у мiй бiк i стиха ойкали, прикриваючи долонями роти. Хлопцi теж дивилися якось не так, як завжди. А Iгор Дмитруха сидiв похмурий i сердито зиркав на мене спiдлоба, наче я був у чомусь винен перед ним.
Отакої! Сам мене ображає на кожному кроцi ще й дметься, як жаба на купинi.
Я не знав, що й думати.
"А може,— раптом майнуло в головi,— може, вони про щось дiзналися?.."
. Але як вони могли дiзнатися? Як? Бачили мене разом з Чаком? Ну й що? А Єлисея Петровича не могли вони бачити. Не могли! Бо вiн уявний.
Весь перший урок я ламав собi голову. А на перервi все з'ясувалося.
Коли ми, гублячи свої речi, перебiгали з одного кабiнету до iншого, Туся Мороз не витримала й зашепотiла, озираючись:
— Ой! Слу-у-уха-ай! Таке сталося! Таке сталося! Учора пiсля урокiв Сурен по секрету сказав Льонi Монькiну знаєш що? Жах! Виявляється, Сурен по-вiрменському знаєш що? Муха! Уявляєш? Муха! "По-вашому,— каже,— муха робить "дз-з-з", а по-нашому "с-с-с-с". Тому й називається — с-сурен". Уявляєш? А Iгор тебе при ньому... увесь час... Уявляєш? Так незручно! Iгор тепер теж переживає. Жах!
— Ги-ги! — якось само собою реготнуло у мене всерединi. Так от чому тодi Сурен подивився на мене дивно i не сказав нiчого!
Сурен — муха! Го-го!
Наче тепла хвиля огорнула мене i пiднесла вгору.
Iгор переживає. Ну й хай! Хай переживає, карабас!
А я не переживав хiба, як вiн мене увесь час Мухою дражнив?
Не переживав? Дз-з-з-з... Хай йому тепер подзикає! Хай йому посвербить, як менi свербiло! Хай!
"Який "добридень", таке й "доброго здоров'я",— каже мiй дiд Грицько.
Авжеж, незручно! Авжеж!
Сурен!
Такий хлопець! З Вiрменiї приїхав. У кiно знiмається. I взагалi...
А тут йому якийсь, вибачайте, Дмитруха пiд самiсiнький нiс мухою дзижчить, дражниться.
Авжеж, незручно! Є чого переживати. Є!
Як мало треба людинi, щоб у неї став гарний, веселий настрiй.
Я озирався навкруги, i всi навколо здавалися менi такими симпатичними. I добрими. I хорошими. Навiть отi Спасокукоцький та Кукуєвицький, якi ще вчора дошкульно дражнили мене, вислужуючись перед Iгорем Дмитрухою. Я вже простив їм. А набурмосеного Iгоря Дмитруху менi вже було жаль. Так же вiн старався подружити з Суреном, так же обiймав його за плечi... Ну, де ж, де ж йому було знати, що Сурен по-вiрменському означає "муха"... Бiдний Iгор!
Туся Мороз дивилася на мене й усмiхалась. Очi її свiтилися через окуляри. Вона радiла разом зi мною. I менi було це дуже приємно. I я ще раз подумав, що вона схожа на Терезу.
Менi дуже захотiлося розказати їй про Чака i про мої з ним надзвичайнi мандрiвки, їй однiй. Але я стримавсь. Я не мав права. Це була не тiльки моя таємниця. Це була таємниця й старого Чака.
Ми домовились зустрiтися з Чаком о четвертiй на площi Богдана Хмельницького, у тому самому скверику, бiля мiдного лева. Чак знову працював чогось у Лiтературному музеї.
Я трiшечки припiзнився, хвилин на десять. "Засидiвся на стартi",— як кажуть спортсмени. Бiльше, нiж сподiвався, просидiв над уроками. Не виходила в мене задачка. А я хлопець упертий, не люблю, коли в мене щось не виходить. I поки ту кляту задачку не додушив, вiд столу не встав.
Поряд з Чаком на лавцi сидiв Єлисей Петрович, пiд пахвою в якого була книжка, але вже iнша— "Вечори на хуторi поблизу Диканьки" Миколи Васильовича Гоголя.
— Вибачте, здрастуйте, я...— пiдбiгаючи i ледве переводячи подих, почав я, але Єлисей Петрович перебив мене:
— Знаю! Не виходила задачка, але ти її додушив. Молодець! Привiт!
— А... звiдки ви знаєте? — розгублено спитав я.
— Ну-у,— ображено схилив голову набiк Єлисей Петрович i глянув на Чака, наче запрошуючи його у свiдки.
I я вiдчув незручнiсть, згадавши, з ким маю справу.
— Вибачте, я просто не подумав.
— Отож-то! — напутливо мовив лiсовик.— Ну, ходiмо .швидше. А то в мене не так-то й багато часу.
Ми сiли на вiсiмнадцятий тролейбус i поїхали на Куренiвку.
Єлисей Петрович знову вмостився вгорi на поручнях i розкрив Гоголя. Глянувши на мене вниз, вiн погладив сторiнку рукою i сказав:
— Прекрасний письменник! Здорово про нашого брата пише. Завжди з захопленням перечитую.
Всю дорогу вiн реготав, аж стогнав вiд задоволення. Ми зiйшли бiля Парку iменi Фрунзе.
— Ну, давайте точнi данi,— сказав Єлисей Петрович.— Бо я iсторiю не дуже добре знаю, можу наплутати.
— Нам потрiбен предок отого Хихинi, козак-запорожець Тимоха Смiян, який жив за часiв Богдана Хмельницького отут на Куренiвцi,— сказав Чак.Раз вiн був запорожець, то жив вiн тут, певне, лише взимку. Належав, мабуть, до так званих козакiв-зимочан, якi влiтку жили на Запорожжi, а восени роз'їжджалися на зимiвники по рiзних мiстах i селах. Були такi зимiвники i в Києвi на Куренiвцi. А час, мабуть, треба брати — осiнь 1647 року, бо весною наступного почалася вже визвольна вiйна українського народу 1648-1654 рокiв пiд проводом Богдана Хмельницького, що закiнчилася возз'єднанням України з Росiєю. Козаки були весь час у походах, i вiдшукати у тому вирi Тимоху Смiяна вро-сто неможливо.
— Ясно! — сказав Єлисей Петрович, приставив свiй часовiзор до ока i забурмотiв: — Так... так.... Смiян, кажете, Тимоха... Раз Смiян, то мусить смiятися, я так розумiю. А раз предок Хихинi, то мусить бути на нього схожий. Такий же губатий i такий же носатий. Так... так... о! Здається, є. Правильно! Тимохою його називають. I губатий, i носатий. Вiн!
Єлисей Петрович вiдняв часовiзор вiд ока.
— Приготувалися...
Iзнову забило менi памороки...
А коли я прочумався, то побачив, що стоїмо ми проти якогось подвiр'я. На подвiр'ї бiля вогнища сидiли кружка за вечерею козаки. Знятий уже з вогнища, парував у великому казанi кулiш. Козаки, тримаючи кожен в однiй руцi дерев'яну ложку, а в другiй кусень хлiба, загрiбали ложками кулiш i, пiдставляючи хлiб, щоб не капало, несли до рота.
Вони, мабуть, щойно приїхали, бо були стомленi, з обвiтреними запилюженими обличчями.
Були серед них, як пояснив менi Чак, i "знатнi козаки" — "луч-че товариство", у дорогих жупанах, у червоних чоботях, при багатiй зброї, i "худi козачки" у простих шароварах, при звичайнiй зброї, i голота, сiрома, "в которих нема нi самопала, нi борошна i одежi не питай".
То була традицiйна спiльна вечеря пiсля повернення з Запорожжя. А назавтра "лучче товариство" розiйдеться по своїх багатих хатах, що, як писанки, красуються серед буйних садкiв та просторих городiв. "Худi козачки)) — по куренях. А сiрома — у найми до "луччого товариства" за мiзерiю, за шматок хлiба.
Але це буде завтра.
А сьогоднi вони ще сидять кружка усi без розбору бiля одного казана. I Iван Пушкаренко, красень-велетень чорнобровий, i Лук'ян Хурдига, з пошрамованим турецькою шаблею чолом, i Павло Бородавченко, i Богдан Тетеря, пишновусi, бiлобровi, засмаглi обидва начорно. Це голота, сiрома, у латаних-перелатаних сорочках, у драних шароварах.
А поряд "худi козачки" — Терентiй Бухало та Лаврентiй Нетудичхайло, з оселедцями на вухо закрученими, з волячими потилицями.
А далi вже "лучче товариство" — Василь Свербигуз, Микола Криворотенко, Павло Бридак, предок, мабуть, отого найбагатшого на Куренiвцi куркуляки, в якого "позичав" Хихиня картоплю. Усi вгодованi, чисто вбранi.
У центрi уваги — Тимоха Смiян. Помилитися було важко — такий, як i Хихиня, губатий, носатий, дужий, з довгими, як граблi, руками. Бувають же такi схожi люди, що i в прапраправнуковi можна впiзнати прапрадiда так само легко, як у сиповi батька.
Тимоха Смiян, мабуть, тiльки-но сказав щось веселе, i все товариство дружно вибухнуло смiхом та так, що вогнище постелилося по землi вiд того козацького реготу.
I тут на подвiр'ї з'явилося зненацька двi постатi у чорних рясах, пiдперезаних мотузками: одна висока, худорлява, друга нижча, огряднiша. В обох виголенi на головi кругленькi лисинки — так званi тонзури.
— Ченцi-домiнiканцi, або, як тодi казали,— домiнiкани,— пояснив менi Чак.— 3 Миколаївського католицького домiнiканського кляштора-монастиря, що на Подолi. Домiнiканам належала тодi мiсцевiсть у довжину вiд Днiпра й Вишгорода, через Оболонь, Куренiвку, мимо Бiлгородки, до самого Гостомеля, а в ширину вiд рiчки Сирець на Куренiвцi до рiчки Горенки. I весь час вони з магiстратом i козаками сперечалися за тi землi, за кордони.
— А ще тим домiнiканам належала вся нагiрна мiсцевiсть Старокиївської гори, на якiй був розведений сад якимось паном Кучовським,— докинув Єлисей Петрович.— Весь Київ знав, що туди злiтаються вiдьми.
— О! Брати-домiнiкани вже сунуть,— обернувся до Смiяна Iван Пушкаренко.— Либонь, знову до тебе, Тимохо, по весел-зiлля.
— Ги-ги! — коротко реготнули козаки.
— Слава Йсу! — в один голос промовили ченцi, наближаючись до товариства.— 3 приїздом! З приїздом, пани-козаки.
— А-а!.. Брати-домiнiкани! Здоровенькi були! Драстуйте, драстуйте! iронiчно, але миролюбно залунало у вiдповiдь.— День добрий, брате Iгнацiю! Добрий день, брате Бонiфацiю! Просимо до вечерi, сiдайте!
Брат Iгнацiй i брат Бонiфацiй не примусили себе просити. Повитягали з кишень ложки i срiбнi пузатенькi чарочки й пiдсiли до казана.
— Налийте ж їм оковитої, раз так!
I вже з'явилася звiдкись кварта, i полилася сизо-каламутна рiдина у притьмом пiдставленi пузатенькi чарочки. Зацмокали апетитно губами брати-домiнiкани,
Брат Бонiфацiй Пантофля був немолодий уже, огрядний, з обвислими щоками i з широким м'яким носом, справдi схожим на пантофлю. Все обличчя його лиснiло вiд жиру i вiд солодкавої посмiшки.
Брат Iгнацiй Гусаковський обличчя мав худе, обтягнуте шкiрою. Близько й глибоко посадженi очi дивилися хижо. Цей хижий вираз ще пiдкреслювався тим, що зуби його були весь час вишкiренi,— коротка верхня губа не прикривала зубiв. Точнiсiнько як у Павла Голозубенецького. Я одразу подумав: чи не предок це страшного любителя смертельних номерiв? Мiж тим брати-домiнiкани випили по третiй, розчервонiлися й завели спасенну розмову.
— Во гресєх погрязаєте, панове козацтво, во гресех! — жуючи, мовив брат Iгнацiй.— Не встигли приїхати, а вже знову, бачимо, пустили конi й воли свої пастися на землi святого кляштора нашого бiля рiчки Горенки.
— Не гоже сiє, панове, не гоже! — заплямкав масними губами брат Бонiфацiй.— Карає Господь нерозумних-десницею своєю.
— Та чи не подурiли ви, брати-домiнiкапи? — здивовано сплеснув руками Терентiй Бухало.— Вiдколи це вона ваша? Пасовисько на березi Горенки з дiда-прадiда було наше, козацьке.
— Авжеж! — пiдхопив Лаврентiй Нетудичхайло.
