Загадка старого клоуна - Нестайко Всеволод
I я розповiв про старого Хихиню, про смерть його на барикадi арсенальськiй i про останнє бажання: розказати дядьковi Миколi, що справдилися слова Тараса Шевченка, що дожив-таки вiн до революцiї.
— Ясно! — хитнув головою Єлисей Петрович.— Опишiть вашого Хихиню, дайте менi його словесний портрет, як каже мiй друг старшина Лепешко.
Я описав як мiг.
— Годиться! Зовнiшнiсть виразна. Ану, пошукаймо його, а разом з ним i дядька Миколу.
Єлисей Петрович витяг з кишенi якусь штуковину з окуляром, схожу на дитячий фiльмоскоп.
— Часовiзор! — сказав вiн, перехопивши мiй зацiкавлений погляд.— На транзисторах. Уявний. Мабуть, хочеш глянути? Але я не дам. Бо все одно нiчого не побачиш. Тiльки ми, уявнi, можемо ним користуватися.
— Будь ласка, я нiчого,— почервонiв я. Менi справдi дуже захотiлося глянути. I як вiн здогадався?
— Тисяча, значить, вiсiмсот п'ятдесят дев'ять... серпень...— Єлисей Петрович покрутив окуляр (як ото ставлять експозицiю на фотоапаратi) i приклав його до ока: — Та-ак! Хихиня, значить. Губатий, носатий, значить... рокiв тринадцяти... Та-ак! О! Є! Такий, як ви казали... Вiн!
— А... Шевченко там е? — з надiєю спитав я.
— Нi... Щось не бачу поки що...
— Ех! — зiтхнув я.
Єлисей Петрович розвiв руками — що ж тут, мовляв, зробиш, я не винен.
— Ну, а тепер давайте! — вiн кивнув Чаковi.— Ви мене вигадали, сфантазували, тепер слухайтесь! Напружуйте всю свою уяву! I ти, Стьопо, теж... П'ять, чотири, три, два, один! Поїхали!
Бомм!
...Коли я прийшов до тями, то побачив, що залiзничний мiст, пiд яким ми щойно проїжджали, зник, i тролейбуси зникли, i великий будинок з кiнотеатром "Кадр" теж зник, i зникла кам'яна меморiальна брила з барельєфом Шевченка. Але сам будиночок залишився. Тiльки було два iаночки не лише праворуч, а й лiворуч. I за цим будиночком у глибинi двору стояв ще один, з мезонiном. Навколо рiс великий сад, а за ним ген аж на гору тягнувся дубовий i липовий гай.
— Ну, ходiмо. Тут недалеко,— сказав Єлисей Петрович. . I ми пiшли, а точнiше, полинули по старовиннiй Прiорцi, яка називалася так тому, що була тут колись дача домiнiканського прiора, настоятеля Миколаївського католицького монастиря на Подолi. За часiв Шевченка тої дачi вже не було, а були тiльки хати вiдомих на весь Київ садiвникiв та городникiв.
Проминули ми кiлька хат i раптом почули крики й лайку.
На iанку заможної хати стояв мордатий черевань з маленькими свинячими очками в отороченому сивою опушкою жупанi.
А бiля ворiт нужденний кощавий дядько у латанiй-перелатанiй свитинi тримав за плече такого ж нужденного губатого хлопчика рокiв тринадцяти. Я одразу збагнув, що то дядько Микола й малий Хихиня.
— Що ж ви сироту кривдите, хреста на вас нема! — вигукував дядько Микола.— Хлопчина три днi з ранку до ночi яблука вам збирав, а ви йому й шеляга не заплатили. Га?
— Iди, йди! Злидень! Виговорити вiн ще менi буде! Твiй сирота бiльше яблук з'їв, нiж наробив. Тато у Сибiру гниє, i синочок туди стежку протоптує. Ану геть звiдсiля!
— Та скiльки ж тих яблук натщесерце без хлiба з'їси! А ви ж i шматочка не дали. А обiцялися годувати малого.
— Ще й хлiба вам, арештанти! Думаєш, як не крiпак, то вже й козак? Вже й з рота халяву робити можеш? Ану поганяй, голото, бо кунделя спущу!
— Ех! Не вмiю я сказати! Ех! — з досади махнув рукою дядько Микола.Шкода, поїхав учора Тарас Григорович. Вiн би тобi сказав! Вiн би...
— Що? Пащекуєш? Теж на каторгу захотiв? Ану, Бровко, ату їх! Ату! звиснув черевань.
"Значить, нема вже Шевченка... Не побачу я його..." — мелькнуло в мене.
Спущений з ланцюга здоровенний кундель, захлинаючись гавкотом, кинувся до ворiт.
Ще мить i...
Але тут Єлисей Петрович щось тихо сказав.
I розлючений пес, наче наштовхнувшись на невидиму стiнку, враз ударив з розгону усiма лапами об землю i став як укопаний.
Потiм схилив голову набiк, вищирився, наче усмiхнувся, i заметляв хвостом.
— О! Бачиш, твiй пес людянiший за тебе! — сказав дядько Микола.
Черевань вiд подиву аж перехнябився увесь.
— Ходiмте, дядьку, ходiмте! — потягнув Хихиня за рукав дядька Миколу.Ну його!
Дядько Микола безпорадно махнув рукою, вони пiшли.
Я з вдячнiстю глянув на Єлисея Петровича.
Дядько Микола йшов мовчки, нiчого вже не говорив, а тiльки досадливе кректав.
— Та не розстроюйтесь, дядьку,— сказав Хихиня.— Хай йому грець, тому Бридаку! Ходiмте краще картоплю їсти!
— Яку картоплю?— здивовано звiв брови дядько Микола.
— От побачите! Ходiмте! — I Хихиня потягнув його повз хати, повз сади й городи у порослий кущами й деревами яр.
Ми полинули слiдом.
Мiж кущiв у яру була викопана затишна печерка. У нiй курилося згасающе вогнище, над яким на рогачi-гiлляцi висiв щербатий казанок.
— Овва! Та тут у тебе цiле господарство! — сплеснув руками дядько Микола.— А картопля ж звiдки?
— Та в того ж Бридака в рахунок заробiтку позичив,-усмiхнувся Хихиня.
— Ой, стережися! Впiймає тебе той нелюд — приб'є. За одну картоплину вiн i душу живу не пожалiє.
— Я меткий. Не впiймає,— безтурботно одмахнувся Хихиня.
— Ех, бiдачисько ти, бiдачисько! — похитав головою дядько Микола.— I я ж тобi помогти по-справжньому не можу. Сам же знаєш, що по наймах перебиваюся, щоб мої з голоду не попухли.
— їжте, дядьку, вона давно зварилася, вже й охолола.— Хихиня наштрикнув на гостряк гiлки картоплину i простягнув дядьковi.
— А ти?
— I я,— усмiхнувся Хихиня й собi почав чистити картоплину.— От добре, що бог картоплю створив. Хоч є з кого й нам шкуру дерти. А то все з нас та з нас.
Дядько Микола усмiхнувся гiрко, обняв хлопця, пригорнув до себе:
— Молодець! Не корись лиховi нiколи. Не схиляйся перед долею. Не журись. Журбою долi не подолаєш.
— А я й не журюсь. У менi смiх живе.Отут, коло пупа. Хи-хи! — Хихиня пiдняв сорочку й ляснув себе по животу. Дядько Микола засмiявся:
— Тiльки не згуби смiху. Пiдперiзуйся добре! Потiм очi його враз спалахнули вогнем:
— Нiчого! Нiчого! Прийде час, i всiх отих здирникiв, усiх панiв та пiдпанкiв змете народ, як вiтер полову. "I треба миром, громадою обух сталить, та добре вигострить сокиру — та й заходиться вже будить..." Не мої слова. Я так сказати не годен. Тараса Шевченка слова...
— Отого, що у Пашковської жив?
— Отого самого, синку. Великого Кобзаря нашого.
— Добрий чоловiк. Усю дiтвору прiорську частував. Цiлий вiз подарункiв, як їхав учора, роздав: I менi сопiлка калинова дiсталася. От стривайте, я вам покажу. Вона в мене у сховку, тут недалеко, у дуплi. Я миттю! — Хихиня пiдхопився й зник за кущами,
"О! Треба зараз! Бо, може, слушнiшої митi й не буде",— майнуло в мене, i я вiдчув, як ураз налилося земною вагою моє тiло.
— Дядьку! — чогось пошепки сказав я.
Дядько Микола обернувся й здивовано округлив очi:
— О! А ти звiдки? Хто такий?
— Про це потiм. Вибачте, нiколи... А зараз слухайте, що я вам скажу. Ваш племiнник, який побiг ото по сопiлку, перед смертю просив сказати вам, що справдилися слова Тараса Шевченка: змiв-таки народ панiв, як вiтер полову, дожив вiн до революцiї i...— Я говорив поспiхом, швидко, щоб встигнути сказати все, поки не прибiг Хихиня.
Очi дядька Миколи округлилися ще бiльше:
— Перед смертю? Що? Що з ним сталося?
— Та не зараз! Потiм. Через багато рокiв... У тисяча дев'ятсот сiмнадцятому...
Я вже думав, що зовсiм заплутався, що дядько Микола нiчого не зрозумiв. Але вiн виявився кмiтливiшим, нiж я гадав.
— А ти хто такий? — примружився вiн на мене.— Циган? Ворожбит? Що майбутнє вгадуєш?
— Нi. Просто виконую його передсмертну волю. Тiльки ви
йому зараз цього не кажiть. Вiн же ще нiчого не знає. Це ж усе
буде через багато рокiв...
У цю мить зашарудiли кущi — надбiгав Хихиня.
Я не хотiв зустрiчатися з ним зараз вiч-на-вiч. Я хотiв зникнути. I я зник... Гу-у-ух!
В грудях у мене гухнуло, перехопило подих, наче я. стрибнув у прiрву.
...Я стояв поряд з Чаком бiля будиночка з меморiальною брилою, проти кiнотеатру "Кадр".
— Ну, от... Одну справу зроблено,— кивнув Чак.
— А де Єлисей Петрович? — озирнувсь я.
— Мабуть, у своїх лiсових справах полетiв. Та вiн нам сьогоднi вже й не потрiбен. Сьогоднi ми вже нiкуди не помандруємо. Не тi в мене, Стьопо, сили, щоб двiчi на день... Вибачай, їдьмо додому.
I ми сiли у вiсiмнадцятий тролейбус i поїхали до центру.
Я сидiв бiля вiкна, дивився на вулицю й думав, згадував усе, що тiльки-но вiдбулося.
Яка все-таки дивовижа отi мої уявнi мандри з таємничим Чаком!
Щойно я ледь-ледь не зустрiвся з Тарасом Шевченком. Ще б трошечки, ще б усього один тiльки день — i зустрiвся б...
Мiг би разом з прiорською дiтлашнею гратися з ним у квача, у пiжмурки, у довгої лози. Шевченко дуже любив гратися з дiтьми. I в час перебування отут, на Куренiвцi, на Прiорцi, тодi, у серпнi 1859 року, вiн часто грався з ними, i пригощав їх, i дарував подарунки. Про це в багатьох книжках пишеться.
I менi вiн мiг щось подарувати — сопiлку, свищика абощо.
Так от на якiй сопiлцi грав тодi дiд Хихиня!
А може, вона до когось потрапила, як дiда не стало. I збереглася до ваших днiв. I хтось, може, грає на нiй, не знаючи, що то Шевченкова сопiлка. I ще, може, якiсь подарунки Тараса Григоровича десь збереглися. А що? Не може хiба зберiгатися глиняний свищик сто двадцять рокiв? Оно археологи вiдкопують рiзнi череп'янi вироби, що по тисячi рокiв у землi пролежали. А за якихось сто двадцять рокiв що йому зробиться, свищику?! От би знайти десь!
...Того вечора я довго не мiг заснути.
Я лежав на своїй розкладушцi бiля вiкна, дивився на всiяне зорями небо i думав. Думав про того уявного Єлисея Петровича, доброго симпатичного лiсовика-iнспектора по Києву та Київськiй областi, який допомагає нам з Чаком мандрувати у далекi минулi часи. Яка дивна, яка незбагненна рiч людська уява! У нiй однаково яскраво живе й те, що в життi є, що траплялося, i те, чого немає, що не траплялось i трапитися нiяк не могло.
Минулого лiта, коли я ото перечитав усього Дюма, що був у нашiй сiльськiй бiблiотецi, як розбурхалася тодi моя уява! Жах!.. То була просто якась повiнь фантазiї, якесь стихiйне лихо.
Скiльки благородних подвигiв я звершив!
Скiльки пiдступних, пiдлих ворогiв проштрикнув я своєю шпагою!
Вiд скiлькох нещасть урятував руду графиню Гафiйку Остапчук iз сьомого класу!
Загадковий i всемогутнiй, як граф Монте-Крiсто, я вершив свої подвиги таємно й безкорисливо, залишаючись для графинi Остапчук невiдомим iнкогнiто.
Менi навiть на думку не спадало тодi, що граф Монте-Крiсто, можна сказати, з Києва...
Гафiйка Остапчук стояла на осоннi, прикривши очi долонею, i дивилася на мене.
Я вiдчував себе винним перед нею.
Несподiвано в уяву мою увiрвалася Туся Мороз.
У довгому бiлому королiвському платтi, вона сидiла на трапецiї пiд куполом цирку i загадково усмiхалася менi...
"Один дурний кине сокиру в воду — десять розумних не знайдуть",— нi з того нi з сього згадалося чогось дiдове Грицькове.
I ще: "Упав у сон, як сокира в воду".
Далi я вже не пам'ятав нiчого.
