Тричі мені являлась любов - Горак Роман

Бо колись, — це було в часі мого короткого подружнього періоду, — пан Франко написав листа і просив бути кумою вашим дітям. Я сподівалась тоді дитини, тому не могла прийнята запросин".

Сто раз наново переживані події впоздовж цього нікому не потрібного 40-літнього життя удови стають в чергу.

"Це було 96 року, — відповідає Ольга Федорівна. — Хрестили ми тоді дітей, поки віддавали їх у школу. Ні, це були ніякі близнюки. Кумів було щось дві чи три пари. Кумували Кобринська, Коцовська. Прошу, чому не їсьте тістечок?"

Пані Целіна несміливо бере в пальці тістечка — і в тій самій хвилі вона чує:

"А ви забрали нам усі гроші, через вас ми дуже бідні були".

Тістечко випадає з рук Целіни. Вона зривається з місця:

"Я ніколи не брала ніяких грошей від пана Франка, та й за що мала б брати? Як я повдовіла, він писав мені і питав, чи не треба мені підмоги, але я ніколи не просила у нього грошей".

Целіну заспокоюють, саджають на місце. Справді, за що вона могла брати гроші від Франка, якого відкинула, бо він не був брюнетом, не мав "гарного прізвища", ані доброї посади? Від Франка, з яким ніколи не зблизилась, хоч він писав їй і кидав на вітер листівки, зміст яких вона вивчила напам'ять пізніше, коли довідалась про ціну його словам. Тепер це була постаріла краса, що манила Франка бачити за нею виплід власної фантазії, уяви. їй зараз вірять. Але так само легко вірить їй Ольга Франко і рада скинути з серця ще один болючий здогад, який зродився колись у Києві, де вона вперше почула від сестри, ким була для Франка ота чарівна маніпулянтка, що її колись показав Франко за поштовою перегородкою.

Тепер вона сміється, нагадавши щось, і говорить до Целіни:

"Пам'ятаєте, як я налякалася, що ви хочете мене зарізати?"

Пані Целіна сміється теж і розповідає, як колись до неї зайшла Ольга Франко, а вона чистила картоплю великим кухонним ножем. Ольга тоді злякалась..."

Це літературно оброблені спогади. Свідком зустрічей Ольги Франко з Целіною Зигмунтовською в ті часи була і теперішня працівниця музею С. М. Дутко, та сама Дутко, яка сама одна врятувала музей Франка під час бомбардування Львова на початку війни і зберегла важливі експонати в часи окупації. Ці зустрічі, твердить С. М. Дутко, надовго виводили зі спокою Ольгу Франко.

З котрогось дня вона чекає її приходу знов. Целіна не приходить. Ольга не може дочекатись. Так потрібно багато з'ясувати, заспокоїти душу. Інколи, чекаючи на неї, Ольга виходить з хати, сідає на терасу, цегляний підмурівок паркану, і чекає. Там з-за згину вулиці має показатись Зигмунтовська... Осінь така щедра. В повітрі бабине літо... Легенький вітер гонить його між трави, дерева. Змішує з опалим листям. Листок з клена летить тихо, кружляє, а потім падає. Десь палять вогнища. Дим робить все навколо якимсь мрійливим, спокійним. Так, як тоді в ту осінь, коли вони познайомились з Ольгою Рошкевич.

Ах, скільки опалого листя... Вітерець ворушить її посивіле волосся. Так добре... Вона сидить і ніби дрімає. Думки перебивають думки.

Як почуєш вночі край свойого вікна,

Що хтось плаче і схлинув гірко...

Цю пісню співає тепер часто. Схоплюється, витирає сльози, що такі неслухняні і заступають від білого світу очі. Чому не йде Целіна? Чому?

Якось, не дочекавшись, попросить її адресу. Повертається щаслива і розповідає, що пила з Целіною чай, говорили про Франка...

Невідомо, коли померла Целіна Зигмунтовська. Не збереглось ніяких документів. Працівники музею зафіксували, що з певного часу Целіна перестала приходити до музею, і аж потім вони довідались, що вона померла весною 1941 року, зламана паралічем. Дружина Петра Франка стверджує, що жила останній час Целіна Зигмунтовська в Брюховичах під Львовом. Цьому перечать записи працівників музею 1940 року. Вже надто часто відвідує музей старенька Целіна Зигмунтовська, в гості до неї ходить Ольга Франко. С. М. Дутко твердить, що саме а цей час Целіна Зигмунтовська жила поруч: вул. Франка, 120. Крім цього свідчення, інших доказів немає. Цілком ймовірно, що жила Целіна Зигмунтовська недалеко від Франка, а потім, отримавши будиночок у Брюховичах, перенеслась жити туди, де і померла.

В чому її вина? Вини ніякої немає. Була звичайна жінка, яких повний світ. Мала свої плани, свої розрахунки. Чи винна була в тому, що її обрав за об'єкт свого "невиплаканого серця" Франко? — ні... Знову декілька фраз з передмови до "Зів'ялого листя": "Я вирозумів лиш стільки, що небіжчик влюбився був у якусь панночку, дістав від неї коша (видно, розумна панночка була, знала, який муж їй потрібний), а потім мучився своєю любов'ю довгі літа, поки його улюблена не вийшла заміж". От і все. Але чому, чому він говорив про свою любов до Ольги Рошкевич всім? Гордився цією своєю першою світлою любов'ю. Не приховував перед ніким, чим зобов'язаний цій жінці... Чому мовчав про Юзефу Дзвонковську і чому взагалі так боявся вимовити ім'я Целіни? Боявся загального міщанського осудження, отого награного пуританізму, громадської опінії? О, коли б можна було його зрозуміти... Чому, нарешті, про них, про Ольгу, Юзефу і Целіну, він так майже байдуже оповів в листі до А. Кримського?

6 вересня 1889 року на клаптику паперу, який потім ледве можна було прочитати, він напише сонет:

Ні, не любив на світі я нікого,

Ось до чого додумавсь ум болющий,

І серце, мов слимак в шкарлющі,

Не корчилось від дотику живого.

Я навіть не любив себе самого, —

Занадто ясно погляд невсипущий

Глядів у той темний кут душі най (...),

Де глупоти і підлоти так много.

Лиш привиди, а не живі істоти

В житті любив я і за ними йшов.

Слова без змісту, руки без роботи.

І от вони живу зіссали кров

Із серця мого і обдерту, в сльоти

І студінь вигнали мою любов.

Він не відшліфує цю поезію, не знайде відповідного слова і так залишить незакінченим вірш. Що це? Хотів сам відповісти на питання, яке так мучило його? Хотів розібратись в самому собі? Хотів покінчити з примарам'л і знову з розв'язаними руками кинутись у бій? Коли б міг це так легко зробити...

Знайти відповідь у "Зів'ялому листі"? Це неймовірно... Розгорніть попіл із зотлілого листя і в тихому шарудінні знайдіть тиху скаргу:

Я не тебе люблю, о ні.

Люблю я власну мрію,

Що там у серденьку на дні

Відмалечку лелію...

"О ні", можна повторити за ним, тут нічого немає зів'ялого. Тут кожен листочок береже красу давнього розквітлого гаю, що видавався раєм на землі. Правда, контури тих листочків знищені, обпалені любов'ю, — і хіба не від цього горе ще більше? Він сам признавався, що саме це горе не зміг втопити в широкім-глибокім морі, бо вже в криниці, значно меншій від того моря, на дні, йому вигравала зірниця, далека, небесна, недосяжна. Хіба у цьому всьому читача не може вразити, що всі ці порівняння, метафори, епітети, той стан вразливості вже десь промелькнув, вже десь був зафіксований. Навіть більше — цей весь арсенал ніби звідкільсь примандрував і осів тут, в тих віршах, вже опорожнений, опустілий, зболений... Так, це вже було. Було в отих листах, що писались до Ольги Рошкевич, в тих віршах і перекладах, зроблених для неї. То він, Іван Франко, колись присягався Ользі, що він сильний, що витримає все на світі, але стане безпомічним, коли побачить її горе, її сльози:

Лиш коли на те личко чудове

Ляже хмарою жалісна туга,

І болюще дрожання нервове

Ті усточка зціпить, як шаруга,

І докір десь у горлі пропаде,

І в знесиллі опустяться руки,

І благає підмоги, поради

Прошибаючий погляд розлуки,

Отоді мое сердце стискав,

Мов кліщами, холодна тривога...

Чи оця пристрасть тепер не розгорілась від того, що колись давно, "в дні юності", як писав у одному вірші, він побачив, як йому здавалось, щастя. Потім він вперго шукав його знову. А його не було. І от тепер воно знову промайнуло перед ним казковим корабликом з пурпуровими вітрилами. Він кинувся, але виявилось, що все це лише примара, ілюзія. Ця ілюзія ще більше загострила його біль, нагадала про "дні юності", нагадала про все те, що було дороге та болюче для нього. Він не знав, як втишити цей біль. Він навіть сам собі не зміг дати відповіді на питання, чи любов є добром, чи злом. Не міг. Він любив і був людиною. Його любов, котра народилась колись давно в маленькому, закинутому в горах Лолині, промайнула холодною тінню в Юзефі Дзвонковській, щоб весь біль, муки, радість, горіння вселити в особу Целіни Зигмунтовської. Чи вина її в цьому?

Частина четверта

ЖІНКА, КОТРА БУЛА ПОРУЧ..

1

"З теперішньою моєю жінкою я оженився без любові, а з доктрини, що треба оженитися з українкою, і то більш освіченою, курсисткою. Певна річ, мій вибір був не архіблискучий, і, мавши іншу жінку, я міг би розвинутися краще і доконати більшого, ну та дарма, судженої конем не об'їдеш".

(З листа І. Я. Франка до А. Ю. Кримського)

Тільки взимку 1885 року Іван Франко зумів уперше вибратись до Києва. "Давно вже я збирався і гаряче бажав звидіти Україну і Київ", — писав він у листі О. Кониському. Основною метою поїздки було "склонити тамошніх людей, щоби допомогли заснувати часопис літературний. Головна користь з тої поїздки була та, що я пізнав людей; щодо часопису, то небагато вийшло добра. Кияни згодилися дати ледве 500 руб. на перший рік, та й то по частям. І справді, мені прислано руб. 300, але до часопису не прийшло".

Мова про такий часопис велась з тих пір, відколи указом 1876 року царський уряд заборонив українську мову, і, таким чином, українські письменники були позбавлені друкованого органу. Кияни розуміли, що організація часопису можлива тільки за межами дії царської Росії, а тому більшість українських письменників та діячів культури, що на той час згрупувались навколо київської "Громади", культурно-освітньої організації ліберально-буржуазного напрямку, звернули свої погляди на Львів, як один з найбільших центрів української культури. В свою чергу Іван Франко та його однодумці теж були зацікавлені в своєму журналі, де можна було б друкувати правдиві реалістичні твори. Але для цього потрібні були гроші, яких у Франка не було. Саме за цим і звернувся до киян. У Київ Франко поїхав сам, а не з групою галичан, як стверджують у своїх спогадах кияни. Зупинився Франко в пансіонаті "Минеральные воды", власником якого був Володимир Качала, знайомий О.