Тричі мені являлась любов - Горак Роман
Лист до Ольги Хоружинської холодний і розсудливий. "В Галичині, — пише він, — аби тілько руки, а діла всякого доволі найдеся. Чи схочете занятися школою, обученєм дітей, чи так-таки працею пропагандовою між жіноцтвом, чи працею літературною або науковою, до всего сего найдете у нас поле і спосібність..."
І Ольга приймає пропозицію Франка. (Лист від 12 вересня 1885 року). Правда, ще нерішуче... 29 вересня Франко пише їй: "Значиться, не тільки розум Ваш тягне на мій бік, але й чуття відзиваєся. А коли так, то чим же відповідь Вашу називати нерішучою? Для мене вона зовсім рішуча і приносить мені більше, ніж я міг і надіятися". Правда, Ольга писала Франку, що для остаточної відповіді вона мусить ще переговорити з "одним родичем з Одеси" та, крім всього, їй дуже соромно, що вона не вміє добре говорити та писати по-українськи. "Нехай се зовсім не конфузить Вас, — заспокоює її Франко, — що недобре виражаєтесь по-українськи. Пишіть хоч і по-московськи. Кожде Ваше слово, на якій воно мові буде, для мене рівно дороге і миле. Адже ж я знаю, що Вам ніде було вивчитись української мови, — так чого ж ту встидатися? Нехай ті встидаються, котрі не дають українцям вчитись на своїй рідній мові".
Згода Ольги стати дружиною Франка наводить страх на її родичів, які вважають, що Ольга не здає собі справи, що робить, на що зважується, її почали відраджувати, а то й просто залякувати. Делікатно кажучи, Франко не такий вже й ідеал, який випестила у своїй уяві молода курсистка. Чи зможе вона, вихована в зовсім "інших традиціях і умовах", стати помічником Франку та його соратником. А ще хай Ольга знає, що він, кажуть галичани, "з тюрем не вилазить". Він принциповий і не поступається у своїх переконаннях. Нарешті, Галичина — чужий край. Як її там приймуть?
Ольга мала над чим задуматись. І все ж таки, геть сумніви, вона буде дружиною Франка!
Є. Трегубова цікавлять "питання економічні", тобто на що Франки будуть жити? "Нам прийдесь, — пояснює Франко Ользі, — хоч би тілько перших кілька літ, вести житє літераторське, об тім, я думаю, і самі Ви знаєте". А життя літераторське на той час у Франка виглядало так: "За редакцію "Зорі" місячно 25 зр., т. є. річно 300 зр. Се, надіюсь, зміниться з новим роком на ліпше, і я думаю, що з того жерела мені прийде minimum 400 зр. річно. За кореспонденції до "Kraju" квартально minimum 50 зр., значить, річно 200 зр. Співробітництво з варшавським "Ateneum", до котрого мене запросили, мусить принести також не менше 200 зр. З львівських газет, Краківської академії і з інших дрібніших праць — 100 зр. річно".
Коли всі прибутки Франка порахувати, то виходить, що можна рік-два протриматись. Як-не-як, а 800 зр. — все-таки гроші. А коли Ольга допоможе йому отримати доступ до російських газет і журналів, то можна надіятись, що річний дохід з літературної праці буде виносити 1000 зр. Ну а як видатки? На скромненьке життя двох людей, за підрахунками Франка, потрібно мало. За хату — 20 зр., за прислугу — 5 зр., світло, паливо і таке інше — 5 зр. На їжу (сніданок і вечеря — кава або чай, а порядний обід брати з трактиру) — 24 зр. щомісяця. Отже, на рік видатки на найпеобхідніше будуть виносити 640 зр. Решта, тобто отих 160 зр., можна буде видавати на одяг. Згідно з тодішніми прейскурантами на 160 зр. можна було собі дозволити скромненький чоловічий костюм та скромненьке жіноче плаття. Лиш би бути обутому, одягненому та не зовсім голодному.
"Я зовсім не числив, — запевняє Франко Ольгу, — і не числю на ніяке Ваше придане, а коли воно у Вас буде, хоч яке-небудь, то завсігди повинно бути для нас родом асекурації [26] в разі яких непредвижених случаїв, а не жерелом до щоденного житя".
"Зоря" нагло з нього насміється, обіцявши йому пост головного редактора, інші львівські газети та журнали будуть йому пропонувати по 2 — 3 копійки за рядок, його повісті ніколи не будуть нагороджені першими преміями. Заборгованість за видання буде рости з місяця на місяць. Але все це попереду. Він навіть ніколи не досягне того рівня, щоб могти голосувати...
"Питання економічні" Ольгу не лякають. Вона теж буде працювати і не збирається, як "декотрі баришні", сидіти без праці. В Галичині вона почне з того, що стане вчителькою. "Ви кажете, що чуєте до пего (вчителювання. — Р. Г.) ще найбільше спосібности і охоти. Се добре, хоч я маю надію, — підтримує її Франко, — що Вам не доведесь коштувати бакалярського хліба, хіба що схочете робити се для власної приємності. В такім разі Ви могли б легко найти занятє в яким-небудь пансіоні або що. А коли ні, то в публічній школі без польського і рус-кого (як Ви кажете "галицкого") язика у нас не обійдетесь. Ну, та сему лиху швидко зарадити можна, обох тих язиків не штука навчитись".
Франко радіє, що Ольга відважилась через кордон подати йому руку і поділяти його трудне самотнє життя. "Як ви представляєте собі наше остаточне подружене? Коли? Як? А поперед всего, чи і коли Ви бажали б собі мого приїзду до Києва? Скажіть, не затіняючись, бо отеє вже зима йде, а я думаю, що з початком 1886 року, починаючи 30-й рік життя, я міг би й почати й нове житє, родинне..."
Ольга не відповідає. Як написати йому, що всі навколо її відмовляють... А якщо й справді вона не зможе бути Франкові помічником, соратником, другом? Не витримає. Що сказати йому? Що страшно? Що страшно перед невідомим? Чи сказати просто — "ні"? Зранити і без цього зранене серце? Зрештою, він хоче, щоб вона, Ольга, була його дружиною. Значить, він вірить в неї. Як бути?
"Коли впрочім, — пише їй Франко 24 листопада 1885 року, — писанє чинить Вам так велику і неодолиму прикрість, то я звільняю Вас від обов'язку відписувати на мої листи; тільки будьте ласкаві сказати Єлисею Кипріяновичу, а він мені відповість, і будете мати спокій".
Якби він знав, що творилось тоді з нею... Вона просить його почекати. До червня. У червні вони зможуть побратись.
"Те, що Ви нашу свадьбу відкладаєте на іюнь місяць, мені дуже сподобалось", — згоджується він з рішенням Ольги. Справді, гарна пора, можна і Україну побачити краще, ніж зимою. Можна трохи "заробити грошенят". Все буде добре, от тільки не треба мовчати. Потрібно писати кожен день до нього листи. Нехай це буде її обов'язок. Йому від цих листів добре. Ну й справді, докоряє їй Франко, як розцінити ту мовчанку, та ще й після листів, котрі починались словами "Любезный Друг"? Хіба немає про що говорити? Адже ж весілля у червні а скільки не виясненого! Хіба вона, Ольга, мала дівчинка чи дитина, котрій кортить мати на собі шлюбну білу сукню і зелений вінок, "а котрій зовсім рівнодушне те, кому при тій оказії подає руку і що він опісля з тою рукою зробить... Невже ж таки... Вас зовсім успокоїли мої попередні листи, помимо того, що в них осталося дуже багато непроясненого і не зведеного в гармонію? Чи, може, Ви так і читали їх, що сего недобачили?"
Як пояснити йому, що все це не так? Досить. Вона сама скаже своє слово. Ні до кого потім не буде мати претензій. Вона заявила, що все обдумала, зважила і не відступить від даного слова бути дружиною Франка. Все!
За "Ваш листок я мусив хоч крихітку полюбити Вас, — пише Франко Ользі Хоружинській 10 січня 1886 року. — Після такого, доволі грубого подразнення з моєї сторони, показалась мені Ваша щира і ясна душа в гарнім світлі. Раз рішившись іти зо мною в незвісну дорогу, Ви не почуваєте й сумнівів ніяких, хоч знаєте згори, що дорога та трудна".
Франко не кривить душею. "Я мусив хоч крихітку полюбити Вас"... Так, Ольга знає, що ніколи їй не скаже і не напише того, що колись писав другій Ользі — Рошкевич. Нехай та далека і загублена любов буде його зіркою. Нехай! Вона ж буде тою, хто піде з ним поруч. Буде ділити з ним кусник черствого хліба; буде ділити з ним горе, біду, все... Буде його захисником і пристанищем. Зробить те, на що не відважилась ще ні одна жінка...
Вістка про заручини Франка з Хоружинською швидко облетіла Львів. Як? Хіба тут, у нас, мало порядних дівчат, що аж мусив їхати до Києва? Тільки ота вдавана вихованість і порядність галичан примушує "поздоровляти" Франка з тим, що він "змінює свій стан супружий", — тобто жениться.
Антоніна Трегубова переконана, що Ольга погодилась стати дружиною Франка, "бо не має уявлення про Галичину і галичан". От коли б побачила, то все було б по-іншому. І, збираючись їхати до Михайла Драгоманова в Женеву, Антоніна вирішує "прихопити" із собою Ольгу. Нехай вона побував у Львові, "придивиться до Франка на місці". Нехай зрозуміє, що таке Галичина. Антоніна постійно твердить Ользі, що, не дивлячись на те, що Франко "проскрібований", що він сидів у тюрмі, що його й надалі переслідують, але він є і залишається "хорошим женихом". Хіба вже того, твердила Антоніна, не вистачає, що він популярний, що про нього всі говорять, а молодь до нього тягнеться? Хіба цього замало? Уяви собі, Ольго, що Франко взяв би якусь попівну. Не потрібно думати за гроші, за хліб, за помешкання. А якою б гордою стала оця попівна. Скільки би то радості було, коли б прийшла на якийсь концерт, а там оголошують, що буде виконана піспя, яку написав Франко, її чоловік! Отой, що в новому гарному костюмі, в чистій сорочці! Отой, іцо тут під боком, коло мене. Якими би то очима дивились па неї, па оцю вибрану таким чоловіком, що хоч і відсидів своє (всі ми були молодими і всі ми не без гріха!), але тепер порозумпів, "взявся за розум". То вона його навернула на путь істини, аякже. Від заздрості всі б потріскали, а особливо ті "ревальки"-суперниці, в котрих що не чоловік, то картяр чи п'янчуга... Ім'я, ім'я! — ось чого бракує, і цим іменем Франко міг би когось ощасливити! А яке майбутнє! Міг би при порядній жінці професором або й послом стати. Все решта, панове, дурниці! Головне не минуле, а то, що є. А ти чим станеш для Франка, Ольго? Чим? Захистком? Ти й сама потребуєш захисту. Побачиш...
Оці "порядні" потім не раз будуть говорити й позаочі, а то й прямо Ользі в очі: "Ось узяв росіянку, панянку, та ще й бідну. Взяв би галичанку, міг би й вибрати багатеньку". Дійсно, чогось той Франко недооцінював отих "багатеньких галичанок", які про себе самі співали, що мають "найсолодші губки", "найрумяніші щічки" і все вище норми.
