Тричі мені являлась любов - Горак Роман
Решта лишилась у рукописах.
На основі надрукованого матеріалу та рукопису Михайло Возняк пізніше реконструював повість наново. Щодо часу закінчення написання повісті брався листопад 1887 року згідно з листом Франка до Драгоманова. Все було б в порядку, коли б Михайло Возняк, що впорядковував архів Франка, не виявив у ньому два листи до Франка Целіни Журовської.
Перший лист датований 13 вереснем 1887 року: "Шановний пане. У відповідь на Ваш лист заявляю, що моя цікавість не сягає так далеко, .щоб я мала переглядати Ваші манускрипти. Дивує мене лише, і не можу зрозуміти, що дало підставу помістити мене у Вашій повісті, бо я нічим не дала причини у бажанні виявити неповагу до мене, тому полишаю собі при відповідній пагоді прочитати її тоді, коли буде для всіх приступною. Щодо інтересу до мого здоров'я, можу запевнити Вас, що я вернулася зовсім здоровою душею і тілом. З високим поважанням Целіна Журовська".
Звідси слідує, що повість була вже готова. Переписана, і то настільки, щоб Целіна могла її прочитати. Однак все питання в тому, чому Франко повідомляє Драгомапова аж 26 листопада про те, що повість скоро буде переписана? Для чого він переписує її ще раз? А може, переробляє? Які моменти чи деталі у повісті дали можливість Целіні Журовській пізнати себе в особі Регіни? Портретна схожість? Ота коротко стрижена голова, одяг? Можливо, що ці моменти видумані самим Франком і ніякого відношення не мають до Целіни? Нарешті, з листа ясно видно, що Целіна повісті пе читала. Отже, повірила лише запевненням Франка, що "там про неї написано". Чому Франко після першого листа до Целіни пише другий, в якому, судячи з відповіді на нього, просить Целіну оповісти про себе, бо має намір використати це для повісті. Знову питання: для "Леля і Полеля" чи, може, для якоїсь іншої?
25 вересня Франко отримує відповідь. "Шановний папе, — писала Целіна Журовська. — Моє минуле, а тим більше моя біографія є настільки далеко не цікаві, що зовсім не надаються до повісті. В додатку мушу мати на увазі, що моє листування з людиною жонатою є небажаним". Целіна радить, що коли Франка її особа вже настільки цікавить, то нехай звернеться до дирекції пошт та телеграфів у Львові, де вона зараз працює, і там йому дадуть відповідну інформацію. "Осмілюсь, однак, сумніватись, — твердила у цьому листі Целіна, — чи пан обрав собі вдячну тему до праці".
Отже, знову, про яку повість йде мова? Для чого Франку дані про Целіну? Ц. Журовська, пізніше Зигмунтовська, твердила, що Франко "списав" її у "Маніпулянтці". Якщо ж судити із змісту "Мапіпулянтки", то трудно допустити, щоб Франкові було аж щось особливо потрібне від Целіни. Все, що описав в ній, не потребувало додаткових "інформацій". Однак не виключена можливість, що Франко таки був у дирекції пошт і дещо міг дізнатись про Целіну. Але що? Сухі автобіографічні факти, точніше, факти службової кар'єри, про що, зрештою, свідчать листки, які заводились на службовців. Франку було потрібне інше. Живі факти.
Відповідь на поставлене питання дає лист, виявлений в архіві Франка. Відомо, що Франко при кінці життя сам впорядковував свої листи і от після двох листів від Целіни він у папку вкладає лист, отриманий від невідомого адресата з Дрогобича або з Трускавця. "Шановний добродію, — писалось у ньому. — За родину Журовських годі було докладно довідатись. Один тільки житель трускавецький пригадує собі, що Журовський понад 20 роками жив тут, пошукуючи в спілці з Шнейдером нафту, але, стратившії маєток, виїхав звідти. Жінка і діти залишились у Дрогобичі. Син помер з нужди. А донька одружилась з якимось урядником поштовим (прізвище його не знає). Інших відомостей немає".
Вдалось встановити, що автором цього листа був священик зі Старого Кропивника Іван Чапельський. Але чому саме до нього звернувся Іван Франко? Адже ж міг звернутись до людей, котрі жили у Дрогобичі... Проте, здається, Франко звертається до Івана Чапельського на випадково. 87-й номер "Діла" від 28 липня (9 серпня) 1884 року друкує другу кореспонденцію Івана Франка про першу студентську мандрівку по краю. В цій замітці Франко детально описує все, що бачили мандрівники. І от — у Східниці вони заночували у покинутих будинках, котрі колись належали, як кажуть місцеві жителі, якомусь полякові, що хотів попробувати щастя, тобго знайти віск або нафту чи, може, мінеральну "срібну" воду. Але не знайшов. Зі злості чи з розпачу покинув будинки, в котрих планував розмістити майбутню канцелярію, покинув пошуки і подався звідси світ за очі. У своїй кореспонденції Франко детально описує покинуті будинки, покинуте розпочате діло і навколишню природу, котра вже попала в руки капіталісту. Мандруючих студентів у цих місцях зустрічав Іван Чапельський. Він і оповідав цю історію про покинуті будинки. Очевидно, що пізніше Франко, дещо довідавшись про родичів Целіни, згадав, що подібне він вже десь чув... Він звернувся до Івана Чапельського з просьбою довідатись про родину Журовських... Якщо ж зрівняти знову допис Франка до "Діла" про мандрівку по Східниці із повістю "Лель і Полель", то не можна не зауважити ще однієї цікавої деталі: опис місця, куди після тнлюбу приїздить Регіна, дуже нагадує ті місця, що у Східниці.
І не тільки. Франко повністю використав інформацію Чапельського. Він навіть не змінює звучання прізвища Шнейдер, а тільки в першому складі букву "е" змінює на "а", тобто зробив зі Шнейдера Шнайдера. Ще дивніше, що саме павколо Шнайдера Франко розгортає цікаві колізії, цікаву сюжетну лінію, яка у великій мірі пояснює і поведінку, і становище, і характер героїні повісті Регіни. Шнайдер, обікравши родину Регіни, спричиняється до того, що сім'я колишнього його спільника розпадається. Регіна змушена йти жити до тітки, яка і вирішує, що виконає свій святий обов'язок перед богом і людьми, якщо вигідно видасть заміж свою племінницю. Отже, взявши це до уваги, напрошується сам по собі висновок, що "манускрипт", який у вересні вислав або передан Франко Целіні, був інакшим, ніж відомий сьогодні твір Івана Франка. Лінію Регіна — Шнайдер Франко вплів після отримання листа від Івана Чапельського, а тому довелось трохи переінакшувати цілу повість, тим більше, що Франко особливо не поспішав, бо вже було відомо, що термін надсилання творів на конкурс перенесено на кінець грудня. Тому Франко у листопаді писав Драгоманову, що повість скоро буде переписана. Звичайно, що про це все можна було б довідатись і у самої Целіни у 1940 році, але що поробиш, — вона не читала того, що їй дав читати Франко. Жаль...
За відсутністю прямих доказів на сьогодні можна допустити, що минуле героїні повісті Регіни в багатьох моментах співпадає з минулим Целіни. Збіг цих моментів часами настільки разючий, що здається, ніби все решта, що писав Франко про неї, не є вигаданим, а дійсним.
Отже, слідуючи за Франком, Целіна не була родом з Дрогобича, ні з навколишніх сіл. Детальна перевірка архіву підтвердила це. Вона була з Перемишльської округи. Батько її, колись втративши маєток, поповнив дуже розповсюджену верству доробкевичів, який, зібравши певну суму грошей, вирішив вкласти її у "добре діло". А що кращого діла за нафту і земний віск на той час не було, то й він піддався тій гарячці. Забрав жінку з дітьми і поїхав у "галицьку Каліфорнію". Там він у пошуках нафти та срібла втратив усі гроші. Сім'я була приречена на загибель.
Целіну врятувала її тітка, львівська матрона, котра жила по вулиці Панській, 11. Зі слів Целіни відомо, що жила вона на другому поверсі в квартирі з балконом з боку вулиці Зеленої. Целіна Журовська навіть не збиралась приховувати, яке виховання вона отримала у тітки. Трохи по всього: трохи знань, трохи порядності, трохи лицемірства і повно чарівності. Все виховання зводилось до того, щоб вигідно вийти заміж. Тітка не шкодувала видатків на уроки музики, книжки. Майбутнє кожної порядної жінки в кишені чоловіка. Якщо чоловік матиме гроші і добру посаду, — то все буде добре. Звичайно, можна поставити до обранця ще й інші вимоги: щоб мав гарне прізвище і сам був гарний чи імпозантний. Цих настанов Целіна Зигмунтовська твердо дотримувалась протягом свого довгого життя.
Свою кар'єру Целіна Зигмунтовська починає на львівській пошті, що тоді містилась на вулиці Сиктустській (зараз Жовтнева). Франко тоді жив поруч по вул. Лінде (зараз С. Руднєва). Отримати посаду па пошті на той час було нелегко. Але, очевидно, через зв'язки їй вдається поступити на спеціальні курси при пошті, витримати екзамен на мапіпулянтку і, нарешті, отримати місце за віконечком для видачі пошти до запитання.
Це навчання на курсах та ще й екзамен довели, як твердила Целіна Зигмунтовська, до того, що її прекрасне волосся почало випадати. Залишалось підстригтись. Саме такою, коротко обстриженою, з хлоп'ячою голівкою, і описує її Франко в повісті.
В обов'язки панни Журовської входило, крім видавання листів до запитань, ще й обслуговування військових полків. Зі всього видно, що нова співробітниця добре репрезентує пошту, бо біля її віконечка крутяться хлопці. Але хто вони? Студенти, художники, то ще хтось без солідного становища, без майбутнього, грошей. Молоді художники, наприклад, запобігають перед нею, просять позувати до портретів, — і панна Журовська навіть дозволяє одному з них намалювати себе. Це і був той акварельний портретик (його Тарас Франко чомусь назвав фотографією), котрий Целіна Зигмунтовська принесла в музей у 1940 році. Там він і до сьогоднішнього дня...
Видаючи кореспонденцію, панна Журовська часто зауважувала, що її "пасе" очима якийсь молодик. Співробітники сказали Целіні, що це Іван Франко, газетяр чи ще щось в цьому роді, тобто людина непевних занять. На диво, але Целіна нічого не знала про Франка. Прізвище Франко для неї нічого не значило. Його не було в списку, де були занесені ті, з котрими варто знатись...
Потім почала зауважувати панна Журовська, що на її адресу надходять листи від якогось невідомого, що підписувався Стефаном Маєвським. Целіні подобалися ті листи, гарно написані. Одного дня Франко підійшов до її віконця і запитав, чи буде відповідь на листи Стефана Маєвського. Тепер панна Журовська близько придивилась до Франка.
