Слід веде до моря - Малик Володимир

Той на льоту спіймав його і прив'язав до ланцюга на човні.

Зразу ж човни почали зближатись, неможливо стало працювати веслами. Пливли дуже поволі, власне, не пливли, а дрейфували за вітром. Хвиля стала вища і крутіша, почало заливати човни.

— Вичерпуйте воду! — наказав Юрко.

Він сів за стерно, а Марта й Сергій почали швидко вичерпувати воду.

Юрко щосили спрямовував човни за вітром, а їх розвертало і ставило бортом до хвилі.

Минуло більше години. Гроза не вщухала. Здавалося, хмари згромадилися над морем, щоб вивергнути на нього потоки холодної води. Правда, блискавки били вже не так часто, але злива не припинялася. Вітер також не стихав.

— Що будемо робити, Юрку? — Марта повернула до нього посіріле від холоду й тривоги лице.

Юрко підбадьорливо усміхнувся. Мовляв, не падай духом! Усе буде гаразд! А в самого на серці було тяжко. Це ж він в усьому винен! Він підтримав Сергієву ідею подорожувати по затоці.

Усміхнувся Марті і раптом через її голову побачив прямо перед собою ледь помітні в дощовій імлі неясні обриси дерев.

— Берег! Бе-ерег! — вигукнув радісно. Незабаром човен врізався в мулисте дно.

Юрко кинув весло і плигнув у воду.

— Сергію! Марто! За мною!

Вони підтягнули човни до берега, поставили їх так, щоб не змило хвилею, і прив'язали до дерев, що росли майже з води.

Всі були такі стомлені, що навіть не було сили радіти. Мокрі, перемерзлі, вони сіли на траву і довго сиділи непорушно.

— Якщо це берег, то назвемо його Б-бе-регом П-порятунку, — сказав, вистукуючи зубами, Сергій. — А якщо острів, т-то Островом П-порятунку… Н-не знаю, чи на морській карті є д-де Острів П-порятунку, але, напевне, не раз і не двічі на морях і океанах траплялися такі історії, як оце з нами.

— Ну, п-порівняв! — не втерпів, щоб не вколоти Сергія, Хвостенко. — Океан і ц-цю калюжу!

Він теж, як і Сергій, заїкався.

— Б-бачили героя? — хмикнув Сергій. — Йому п-подавай океан! А цікаво, хто ж то волав, як недорізане п-порося, просячи порятунку? Забув?.. Чи, може, ти вважаєш, що в океані п-приємніше втопитися, ніж у Дніпровському морі? По-моєму, однаково — чи в лоб чи по лобі!

Сергій розійшовся і вже навіть перестав заїкатися. Давня неприязнь до Хвостенка спалахнула в ньому з новою силою.

Хвостенко хотів щось відповісти, але Юрко припинив їхню суперечку.

— Годі вам! Знайшли де сваритися! Краще давайте подумаємо гуртом, що робити, далі.

— А що тут надумаєш? — спитала Марта, здригаючись від холоду. — Ми всі промокли до кісток. Коли б де-небудь пересушитися.

— Справді, непогано було б розвести багаття, — вставив Хвостенко.

— А гарячої печі не хочеш? — буркнув Сергій.

— Ну, чого ви?! Я серйозно, — Юрко осудливо глянув на свого невитриманого друга. — Не ночувати ж нам на цьому березі. Може, поблизу де є село або пристань… Обсушилися б і переспали ніч у теплому приміщенні.

— А що — це думка! — схопився на ноги Сергій, — Адже й справді, ми ж потрапили не на безлюдний острів у океані! Навколо нас — люди! Вони допоможуть нам! Ходімо!

Вирушили негайно.

Йшли понад берегом, розміркувавши, що від будь-якого села чи оселі обов'язково де-небудь буде стежка чи дорога до води.

Зарості були такі, що ледве продиралися крізь них. Верболіз, вільха, молоді топольки й осики, дикий хміль, осока й лепеха, болиголов і череда та ще десятки знайомих і незнайомих рослин переплелися між собою в одне буйне зелене шумовиння, прибите до землі дощем. Юрко йшов попереду, прокладаючи дорогу.

Дощ не вщухав, але вже трохи розсіялася туманна мла. І хоча наступало передвечір'я, ставало видніше.

Берег був порізаний невеличкими затоками і мисами. Це ще більше утруднювало просування. Кілька таких заток довелося просто перебрести по воді.

Однак скільки мандрівники не йшли, ніде не побачили жодного людського сліду. Ніби потрапили на безлюдний острів.

На одному піщаному мисі вони сіли відпочити.

Говорити нікому не хотілося: всіх здолала втома.

Хвостенко поставив лікті на гострі коліна і підпер голову руками, По його чубові, що завжди задерикувато, півнячим гребенем кострубичився над лобом, тепер стікали брудні краплі дощу.

Не кращий вигляд мали Сергій і Марта. Юрко підвівся і зійшов на самий край коси, намагаючись роздивитися протилежний берег затоки. Раптом між кущами щось зачервоніло. Невже човен? Серце радісно стукнуло в груди: так, безперечно, то човен, пофарбований у червоне. А де човен, там і люди!

— Ура! — вигукнув він. — Нарешті, ми врятовані! Тут десь поблизу є людська оселя!

Всі схопилися. Юрко перший кинувся у воду. Вони швидко перебрели затоку і за хвилину вже розглядали невеликий двовесельний човен. Дивилися на нього, як на чудо.

— Десь поблизу тут має бути житло! — вигукнув Хвостенко.

— А може, село? — не погодився з ним Сергій.

— Село чи житло — однаково!

— Головне — ми натрапили на слід людей, — вставила Марта, намагаючись примирити хлопців. — Отже, ми врятовані від негоди і холодної ночі.

Тим часом Юркову увагу привернув напис на борту — № 75. Отже, човен належить водній станції, і хтось узяв його напрокат. Юрко уважніше оглянувся довкола і помітив, що човен стоїть просто біля пустинного дикого берега, і що він не примкнутий до дерева, а затягнутий в кущі і кинутий тут напризволяще. Поряд на траві лежало двоє весел.

— Мабуть, хтось перед грозою прибув на ньому й десь ховається в затишному місці, — висловив здогад Сергій. — Треба шукати…

— А може, його пригнало хвилею та вітром? — сказав задумливо Хвостенко.

— Ні, хтось на ньому приплив, — заперечив Юрко, який встиг уважно оглянути все довкола. — По-перше, його витягнуто сюди, по-друге, весла акуратно складено, по-третє, гляньте — тут є ледь помітна стежина. Прим'ята осока. Поламаний очерет…

— Справді, є! — вигукнув Сергій. — Отже, вона виведе нас до людського житла! Ходімо!

— Ходімо, — погодився Юрко. Він знову рушив попереду.

Стежина звивалася між кущами, плуталась між бур'янами і, нарешті, вивела на галявинку, порослу високою травою, до якої ніколи не торкалася коса.

Посеред галявини стояв курінь. З протилежного боку до куреня підходили кущі верболозу, які кроків за двадцять-тридцять за куренем перетворювалися на непролазні хащі.

— Курінь! — вигукнув розчаровано Сергій.

— А ти думав — тут на тебе чекає палац? — єхидно запитав Хвостенко.

— Ну, що ж, на початок і це непогано, — сказав Юрко і кинувся через галявину до куреня.

На півдорозі він раптом зупинився. Йому здалося, що позад куреня хтось пригнувшись шаснув у кущі.

— Ви бачили? — прошепотів він, звертаючись до товаришів. — Хтось побіг у ліс.

— Я теж помітила, — сказала Марта.

— А може, то який звір? — висловив сумнів Сергій. — Мені теж щось привиділося, але я не розібрав що.

— Зараз дізнаємося, — сказав Юрко і рушив уперед. Курінь був зроблений добротно. Круглий, покритий сіном, він здалеку скидався на конусоподібну копицю.

Юрко пригнувся і заглянув крізь невеличкий лаз всередину. Там було порожньо. Тільки у протилежній стіні тьмяно світився такий же другий отвір. Махнувши друзям рукою, щоб зачекали, хлопець вліз у курінь. Тут було сухо і затишно. З лівого боку — високо намощена постіль із запашного сіна. Праворуч — також на сіні, але вже засланому газетою — окраєць хліба, недогризок ковбаси, порожня пляшка з-під вина та кілька пожовклих огірків.

— Заходьте, — гукнув до друзів, і коли ті влізли і стали роздивлятися довкола, сказав: — Безперечно, тут хтось живе. Але почув, що ми наближаємось, і втік…

— Чого б йому тікати? — здивувався Сергій.

— Хтозна.

— Може, він слідкує за нами? — спитала Марта.

Може. Але нам не страшно: нас четверо, а він один, — заспокоїв дівчину Юрко.

— Що ж будемо робити? — втрутився у розмову Хвостенко. — Переночуємо тут? Чи підемо далі?

— Гадаю, зостанемося на ніч. Іншого виходу у нас нема. — сказав Юрко. — Але ми повинні забрати свої речі, не спати ж у мокрому одязі. Хай Марта зостанеться тут, а ми сходимо до човнів.

— Я піду з вами, — сказала Марта. — Одній залишатися страшно…

— Нема чого йти всім. Тоді хай зостанеться і Сергій. Ми враз…

— Та ні, — зам'явся Сергій, — краще вже триматися всім разом…

Хвостенко засміявся:

— Що — жижки затрусилися? Тоді ти йди з Юрком, а я зостануся з Мартою.

Марта глянула на Юрка. Той мовчав. Вона розуміла, що йому не хочеться, щоб Хвостенко зоставався з нею. Добре, що в курені сутінки, і ніхто не помітив, як почервоніли її щоки. Їй приємно усвідомлювати, що вона подобається Юркові. З Владиком у неї дружби ніколи не буде. Занадто він зарозумілий і гоноровитий.

— Знаєте що, хлопці, послухайте мене: ходімо разом, гуртом все-таки веселіше.

Хлопці полегшено зітхнули: це всіх влаштовувало.

Назад йшли обережно, оглядаючись. І хоча явної небезпеки не чекали, тривожило те, що хтось тут жив у курені, а при їхній появі зник і, може, стежить за ними з-за кущів. Хто це міг бути? Чому тікає? Як потрапив сюди човен? Невже в грозу їх віднесло так далеко і прибило до протилежного берега?

Дощ не вщухав. Хотілося швидше повернутися у затишний курінь, загорнутися в сухі ковдри, зігрітися і заснути.

Ішли мовчки. На цей раз попереду крокував Хвостенко. Недалеко від берега він раптом спинився і приклав руку до вуха: крізь шум дощу ясно почувся рокіт мотора.

— Може, літак? — непевно висловила здогад Марта.

— В таку погоду літаки не літають, — відповів Юрко.

Хвостенко напружено вслухався. На його обличчі промайнуло здивування.

— Ви знаєте, це працює мотор на моєму човні. От щоб я пропав, коли брешу! Я його пізнаю серед десятка інших.

— Чи мало на морі таких моторів, як у тебе! — кинув Сергій. — То, мабуть, якийсь невдаха, як і ми, блукає в негоду по морю.

Незабаром вони опинилися на березі. Здавалося, що мотор працює зовсім близько, десь отут, за кущами.

— Як хочете, а працює мій мотор, — промовив Хвостенко стурбовано, зірвався з місця і побіг, гукаючи:

— Я ж вам казав! Я ж казав!..

Всі кинулись за ним і враз зупинилися.

Перед ними стояв Мартин вітрильник. Стояв так, як вони і залишили його, примкнувши до верби цепом.

Хвостенкового човна не було.

Зате в морі, за дощовою завісою, тануло цокотіння мотора.

СУМНЕ ВІДКРИТТЯ

Вони мовчки переглянулись.

— Що це означає? — здивовано спитала Марта.

— А те, що якийсь негідник украв у мене човна! — вигукнув обурено Хвостенко. — Я ж вам казав — мій мотор! А ви не послухали!

— Що ти цим хочеш сказати? — спитав Сергій. — Що ми винні в тому, що у тебе украдено човна?

— Коли б ви погодилися зі мною, ми б упіймали злодія.