Слід веде до моря - Малик Володимир
Це тобі на день народження. І не батько, а я, тобто… це за мої гроші… — плутано пояснював він, сам все більше хвилюючись.
— Які твої гроші? Де вони взялися?
— Це ті гроші, що батько присилав на мене і яких ти через свою гордість не хотіла брати. Тож вважай, що це мій подарунок. Ти не можеш відмовитись від нього…
— Ось як ти говориш!
— А що ж — я вже дорослий! — з викликом сказав Юрко, бо в материних словах йому вчулася прихована іронія.
Мати раптом засмучено усміхнулась, від чого її обличчя стало враз добрим і красивим, і обняла його.
— Любий мій сину! Дорослий мій! А я все думаю, що ти маленький у мене…
— Думаєш!.. — буркнув Юрко, але вже лагідніше. — І ні в чому не зважаєш на мене. Ніби я й справді маленький. А мені вже чотирнадцять років!
Мати знову усміхнулась і поцілувала його в лоб.
— Ну, гаразд, гаразд! Я вже так не думаю. Однак ти ростеш у мене впертий, як твій батько…
— І зовсім батько не упертий, він добрий. Ми з ним зразу подружили. Він мене учитиме їздити на автомобілі…
— Он як!
— Мамо! — вигукнув Юрко. — Ну, чому ти думаєш тільки про себе! Чому гадаєш, що тільки тобі важко? А мені що? Легко?.. А батькові?..
На його очах показалися сльози. Мати вражено дивилася на зблідлого сина, ніби не вірила, що від нього чує такі слова. І їй уперше прийшла думка, що син і справді вже не дитина. І вона іншими очима подивилася на нього.
Уже тепер середнього зросту, він, безперечно ще підросте і буде високий. Плечі міцні, голова посаджена прямо, а на ній — каштановий чуб з мідним відблиском. Точно як у батька. Так схожий…
Вона зітхнула і підійшла до вікна, що виходило на вулицю. Розчинила його. І раптом завмерла — на протилежному боці вулиці, на тротуарі, стояв Василь Романюта…
Їх розділяла прірва довжиною у дев'ять нелегких років, і, здавалося їй, не було на світі такої сили, яка б змусила її зробити перший крок до примирення.
— Василю, Василю, що ж ти наробив! — шепотіли її вуста, а очі затуманювалися слізьми.
А він стояв, схиливши голову і дивлячись вздовж вулиці, і не бачив її. Здається, такий же, як і раніш, кремезний, чубатий. Тільки плечі ніби трохи зсутулилися та скроні вкрилися ранньою сивизною. Мабуть, і йому нелегко далися ці дев'ять років.
Вона здригнулася: підійшов Юрко і став поряд з нею.
— Батько?! — вирвалося у нього, і в тому вигукові вчувалися і радість, і здивування.
Василь Петрович швидко підвів голову і знайшов їхнє вікно на другому поверсі. По тому, як він безпомилково відшукав його, можна було здогадатися, що, мабуть, не раз підходив сюди і подовгу дивився на нього.
Юркові здалося, що в його очах зблиснула сльоза.
Василь Петрович якось розгублено усміхнувся і помахав вітально рукою.
Юрко теж помахав.
Тільки мама не ворухнулась. Стояла бліда, мовчазна, міцно стуливши губи. І по її щоках текли сльози.
— Мамочко, я піду до нього, — прошепотів Юрко, потискуючи на підвіконні материну руку. — Ну?
Вона повернулась, довго дивилась, мов не розуміла його слів, потім сказала:
— Іди.
Юрко радісно крутнувся на одній нозі, грюкнув дверима і помчав униз по сірих цементних сходах…
ПЕРШЕ ВЕРЕСНЯ
В новому костюмі, підстрижений, з червоними гвоздиками в руці, Юрко рано вийшов з дому і швидко пішов вулицею Космонавтів.
Він поспішав. І не тому, що запізнювався, а тому, що робив чималий гак. На те у нього свої причини.
На розі Лугової і Першотравневої, біля кіоска, він зупинився і глянув уздовж Лугової.
Невже пройшла?
Серце його билося прискорено. Навіть руки спітніли від хвилювання.
Вулицями, поодинці й групками, йшли учні. Коли Юрко впізнавав знайомих, то миттю ховався за кіоск і ждав там, поки вони пройдуть.
Так він, нетерпляче визираючи з-за кіоска, простояв хвилин п'ятнадцять, аж поки не побачив вдалині знайому постать.
То була Марта.
Йшла вона, як завжди, швидко, і далеко чувся стукіт її туфельок. В руці — новенький портфелик.
Коли дівчина порівнялася з кіоском, Юрко виступив назустріч.
— Ой! — скрикнула вона від несподіванки. — Юрко? Здрастуй!
— Здрастуй! — і додав тихіше. — Ждав тебе…
— Не міг у школі ждати?
— Марто, візьми ось, — і Юрко простягнув букетик гвоздик.
— Але ж у мене є, — Марта показала на свій букет.
— То ж учителям. А це тобі… Розумієш?
Юрко почервонів: уперше в житті дарував квіти дівчині.
Марта теж зашарілася. Але щоб приховати зніяковілість, засміялась.
— Дякую, — сказала тихо і додала: — Ходімо! А то запізнимося!
— Нам запізнюватися сьогодні не можна, — сказав Юрко.
— Чому?
— Хай це буде секретом…
— Не хочу ніяких секретів! — трохи капризно сказала дівчина. — Заїкнувся — кажи зараз!
Юрко завагався. Але побачивши непідроблену зацікавленість в Мартиних очах, сказав:
— Ви ж учора з Сергієм не були в міліції…
— Я готувалася до школи, — а Сергій, мабуть, теж…
— А я був. З Києва приїхали учені, розглядали скарб. Кажуть, скарб неоціненної вартості. А особливо привернув їхню увагу щит. Вірніше, не сам щит, а напис на ньому… Сказали, що перед тим, як везти скарб до Києва, виставлять його для огляду в нашому місті. І знаєш де?
— Де?
— У нашій школі!
— У нашій школі? Чому?
— Тому що ми врятували його від загибелі! Серед учених — той професор, що вів розкопки. Він такий радий!..
На подвір'я школи зайшли разом. І ту ж мить Юрко пожалів, бо десятки цікавих очей звернулися до них, а з гурту восьмикласників почувся насмішкуватий Хвостенків голос:
— О, парочка — Сава та Одарочка!
Юрка пересмикнуло. Він стис кулаки і ладен був кинутись до насмішника, але Марта тихо сказала:
— Спокійно, Юрчику! Язик без кісток — хай меле! — і повернула до гурту дівчат.
До Юрка швидко наближався Сергій.
— Де ти пропадаєш? Тебе ждуть! Ходімо!
— Хто жде?
— Капітан Федорченко і вчені!
Сергій потягнув його крізь юрбу до головного входу в школу, де стояли на майданчику вчителі, а трохи осторонь — дві міліцейські машини. Біля машин Юрко побачив капітана Федорченка, міліціонерів Дубка і Соколова, а також трьох учених — сивоголового сухорлявого професора і двох його молодих колег.
— А ось і наші робінзони! — вигукнув капітан Федорченко. — Здорові були, хлопці! Ходіть-но сюди!
Хлопці підійшли, привіталися.
— А де ж Марта і Хвостенко?
Хлопці переглянулись, здивовані тим, що капітанові потрібен також Хвостенко.
— А він для чого? — буркнув Сергій.
— Потім дізнаєшся! Розшукай обох — і приведи сюди!
Сергій побіг виконувати наказ і незабаром повернувся з Мартою і Владиком.
Пролунав дзвінок на лінійку.
Учні вишикувалися великим чотирикутником. Директор школи привітав усіх з початком навчального року, а потім додав:
— Зараз надаю слово представникові міліції капітанові Федорченку.
Капітан вийшов наперед.
— Дорогі учні, вчителі, батьки! — почав він. — Вітаю вас з початком нового навчального року! Бажаю міцного здоров'я та успіхів у навчанні!..
Пролунали оплески. І капітан повів далі:
— Мені хотілося б повідомити вас про те, як ваші товариші, учні 7-Б класу, тепер уже 8-Б, Юрко Романюта, Марта Кравченко, Сергій Лісовий та Владислав Хвостенко, допомогли знешкодити небезпечного злочинця і врятувати для держави і нашої історичної науки дуже цінний скарб. — Він коротко розповів про пригоди Юрка і його товаришів, а на закінчення сказав: — Зараз ви побачите цей скарб, і київський професор Іваненко дасть пояснення… Будь ласка!
В центр чотирикутника міліціонери Дубко і Соколов винесли стіл, накритий картатою скатертиною. До столу підійшов професор зі своїми колегами.
— Юні друзі! — професор відкинув назад сріблясту чуприну і поправив окуляри. — Я зразу приступлю до діла… Ось перед вами скарб, історичну і естетичну вартість якого важко переоцінити!
Він обережно зняв зі столу скатертину, і перед зачудованими поглядами сотень дітей, батьків та вчителів під промінням вранішнього сонця заряхтіло золотом справжнє диво: витвори були такої тонкої ювелірної роботи, аж не вірилося, що їх зробила рука митця, який жив не десятки, а сотні чи, може, тисячі років тому.
Професор виждав якийсь час, поки улігся гомін, викликаний несподівано чудовим видовищем:
— Зараз важко щось точно сказати про цей скарб: чий він, кому належав, коли захований у землю? Але дещо вже стало відоме із напису на цьому щиті, — професор підняв перед собою золотий круг розміром з решето і, тримаючи перед собою, показав усім. — Ось тут, біля обідка, є напис по-грецьки… "Хай цей щит волею богів захистить князя Ардагаста". Ми цей напис розуміємо. А нижче, у другому крузі, є ще один напис… Бачите? Я його не можу прочитати. Я підозрюю, що поскільки цей щит належав давньослов'янському князеві Ардагастові, який жив у шостому сторіччі нашої ери і воював з Візантією, другий напис зроблено давніми слов'янськими письменами, так званими різами. Отже, це — білінгва, тобто двомовний напис. До сьогоднішнього дня ніхто не зміг прочитати жодної різи. А тепер, якщо моє припущення правильне, ми знайшли ключ, за допомогою якого прочитаємо і цей напис, і, можливо, інші. Зважаючи на цінність знахідки, Інститут археології нагороджує чотирьох ваших учнів, які допомогли врятувати цей скарб для науки, а саме: Юрія Романюту, Марту Кравченко, Сергія Лісового та Владислава Хвостенка — іменними годинниками. Прошу їх вийти сюди!
Це була несподіванка.
Герої цієї урочистої хвилини зніяковіли, переглядаючись, — хто ж вийде перший? Але першим виходити ніхто не посмів.
Допоміг Степан Бенедиктович.
— Ну, друзі, виходьте! Чого ж ви? Не осоромте 8-Б! — він підморгнув і підштовхнув Юрка. — Юрію, ну ж!
Вони вийшли і стали вряд.
Юрко торкався ліктем теплої Мартиної руки і від того почував себе ще більш щасливим. Він не зміг приховати усміху, коли помітив, як Сергій, що стояв біля Хвостенка, зробив кислу міну на обличчі. І раптом гаряча хвиля ударила Юрку в серце: він побачив на алеї, під каштанами, батька й матір. Вони про щось говорили. Забувши, що на нього звернуті погляди сотень очей, Юрко звівся навшпиньки і помахав їм рукою.
У відповідь його одночасно привітали дві руки…