Слід веде до моря - Малик Володимир

Пішов туди — передав цукерки і квіти, а зайти… Ну, як я міг зайти?.."

Дійшовши до цього місця, страшенно вражений і схвильований, Юрко підвів голову і глянув крізь розчинене вікно на синій простір Дніпровського моря, де шугала одинока чайка. Пригадав — справді, тижнів два тому йому передали цукерки й квіти. От тільки він не здогадався запитати у сестри, від кого вони, бо ж його часто провідували — і знайомі, і вчителі, і працівники міліції, і він не надав цій передачі ніякого значення.

А виявляється, — то була передача від батька… Від батька! Отже, у нього є батько! Всі ці роки він десь був, десь жив. А мама казала, що батька у нього немає. Як же це так? Покинув батько, обманула мати… Що це за люди, ці дорослі? Чого вони думають тільки про себе? Чому вважають його за маленького? А хіба маленький — не людина?

Зусиллям волі він заглушив сльози, що підкотилися до горла, знову розгорнув листа.

"Я дізнався також, — писав далі батько, — що ти до цього часу заміж не вийшла і живеш сама, з сином. Дізнався, де працюєш. Багато-багато хотілося мені розпитати тебе, багато розповісти про себе, та не посмів підійти: боявся, що ти проженеш мене і ця зустріч буде останньою…

Повернувшись додому, зразу ж сів писати листа… Вже четверта година, скоро ранок, а я сиджу за столом. Закінчую, але відчуваю, що не спатиму до світанку. Сидітиму біля вікна і безмовно дивитимусь на рясні вогні нічного міста, згадуватиму все те гарне, що було між нами.

Ніночко! Я ні на що не надіюсь і не прошу прощення. Бо знаю: є речі, які важко пробачити, а ще важче — забути… Та все ж я прошу тебе — напиши мені про себе, про нашого сина, про ваше життя.

Жду!

Будь щаслива!

Твій колишній чоловік і Юрків батько

Василь Романюта".

Приголомшений прочитаним, Юрко довго стояв біля розчиненого вікна.

В голові билася, мов спіймана пташка, одна й та ж думка, — отже, в нього є десь батько! І був усі ці роки… А мама не згадала про нього жодним словом. Чому? На його запитання, коли він був меншим, відповідала, що батька у нього немає і хай він не думає про це. Підрісши, Юрко і сам зрозумів, що розпитувати про батька незручно. І не розпитував. Звик до думки, що їх тільки двоє на світі — мама та він…

І ось — несподіванка. З-за рядків листа йому вчувається батьків голос, в якому бринять і біль, і каяття. Уявляється його обличчя, — ніс, очі, чуб… Напевно, він такий же, як і Юрко, рудий. Бо ж мама — чорнява. А може, й ні? Хтозна… А які очі? Вуха? Чи високий він чи низький?..

Нічого цього Юрко не міг уявити, бо як би не уявив, усе було б далеким від дійсності. Це він знав напевно.

Далі його думки завертілися, як вихор.

Що відповіла мама? Адже ясно, що батько вчинив зле, залишивши їх напризволяще. Що вона пережила за ці дні? Чому ні словом не обмовилася про лист? Не хотіла його хвилювати, поки був у лікарні? То чому ж учора ввечері, коли вони довго сиділи і розмовляли, не сказала?

Потім думка перескочила на інше.

Як батько міг зробити таке? Посварився з мамою? Тепер він розумів, як усе це боляче. А як переживала мама? Як їй було образливо! Якими очима вона дивилася на нього, коли він востаннє ішов з дому?

Не знаходячи відповіді на свої запитання, ще раз глянув на батькову адресу, щоб запам'ятати її, а потім заховав листа в папку, а саму папку — під постелю і не знав, куди себе подіти. Потинявся по кімнатах, понарікав у думках на Сергія та Марту, котрі не прийшли провідати його, а потім узяв до рук книжку і ліг, щоб забути про все…

РОЗМОВА З МАТІР'Ю

День тягнувся так довго, як ніколи. Здавалося, йому не буде кінця. Книжка не допомогла: прочитаного не розумів, воно не доходило до його свідомості.

Нарешті, клацнув замок — і на порозі з'явилася мама. В руці господарча сумка, а з неї виглядали блискучі голівки пляшок з молоком та якась зелень. У другій — сітка з рожевуватою молодою картоплею.

Юрко швидко схопився — взяв сумку. Йому впало в око, що мама чимось заклопотана, стомлена. У її гарних чорних очах стояв сум, а обличчя було блідіше, ніж завжди. Невже причиною цьому — лист? Йому стало шкода матері.

— У тебе неприємності на роботі?

— З чого ти взяв?

— Видно…

— Ні, неприємностей на роботі немає. Стомилася.

Вона швидко приготувала обід — смачний суп з молодою картоплею та укропом, і вони пообідали.

— Я прочитав листа, — сказав Юрко тихо, але з притиском.

На якусь мить мама завмерла, рука її з чашкою застигла в повітрі. Потім кинула бистрий погляд на сина.

— Ти прочитав листа?

— Так…

— Ну, і…

— Ти відповіла… йому? — замість відповіді, знову запитав Юрко.

— Ні.

— Чому?

Мати довго мовчала. Юрко бачив, як раптом закам'яніло її обличчя, стиснулися і зблідли вуста, а між бровами різко окреслилася невеличка зморшка, якої він раніш не помічав. Він пожалів, що затіяв цю розмову.

Однак відступати вже не хотів та й нікуди було.

— Він мене тяжко образив… Ти не зрозумієш цього, сину. Та й рано ще тобі вникати в життя дорослих…

— Чому ж не зрозумію?.. Я вже не маленький.

Мати сумно усміхнулася і погладила рукою по шорсткій рудуватій чуприні, що в лікарні відросла і стала красивою хвилястою шевелюрою.

"Справді, не маленький… Он як витягнуло його за цю весну!" — подумала, а вголос сказала:

— Ти не знав його, і він тобі не потрібен!

— Але ж він мій батько! Як же не потрібен?.. І усвідомив свою помилку!

— Добра помилка! Поламав життя мені! Осиротив тебе! Для нього, мабуть, так просто — піти, повернутися…

— Ти не зрозуміла його листа… Або не хочеш зрозуміти… Адже він шкодує, що так сталось!

— Тепер шкодує, а тоді не думав, що образив мене, болю завдав!.. Як же я зараз можу його прийняти? — в голосі матері забриніла ображена гордість.

— Ніхто не каже приймати, — заперечив Юрко. — Але відписати йому ти можеш? До того ж — він не тільки твій колишній чоловік, а й мій батько! Який уже є, а батько!..

Юркові здавалося, що говорить він переконливо, але мати заперечливо похитала головою.

— І писати не хочу, він для мене чужа людина!.. Якщо я й любила його колись, то від цього почуття залишився один гіркий спомин… Я не можу простити його!.. І давай припинимо цю розмову!

Юрко почервонів. Ще ніколи мати не відкривала тайни своєї душі.

Після обіду Юрко знову довго сидів біля вікна над розгорнутою книжкою, але читати не міг.

Думки все тісніше і тісніше обступали його, мов чорні хмари.

Що робити? З ким порадитись? Із Сергієм або з Мартою? Це єдині близькі друзі… Та що вони можуть порадити? І як він їм відкриється, як розповість про такі важкі й малозрозумілі стосунки між батьками?.. Ні, вони нічого не повинні знати! Їм — жодного слова про це!

Тоді — кому ж? Хто підкаже, як бути?

Він перебирав у пам'яті знайомих, але ні на кому не міг зупинитися, — ні тьотя Леся, мати Сергія, ні Мартин батько не підходили для цього, бо від них і Марта і Сергій могли коли-небудь дізнатися про цю історію…

Стій! А що коли піти до Степана Бенедиктовича?

Перед очима сплив образ старого сивого вчителя. Ось кому все можна сказати, від кого можна почути розумну пораду!.. Безперечно, тільки до нього! І як він раніше не подумав?

Зірвався з місця і кинувся до дверей,

— Ти куди? — спитала з кухні мати.

Але Юрко вже не чув її слів. Як вихор, вилетів з квартири і швидко помчав по сходах униз…

ДВІ ЗУСТРІЧІ

І треба ж таке: на майдані Жовтневому, коли з-за універмагу повертав праворуч, ніс до носа зіткнувся з Сергієм. Іншим разом зрадів би, а тепер — досадно руйнуються всі плани. Від нього так легко не відкараскаєшся!

— Юрко? Ти до мене? Салют! — Сергій тріпнув розпатланим чубом і простягнув свою засмаглу п'ятірню і таємниче сповістив: — Є геніальна ідея!

Юрко іронічно усміхнувся.

— Ну, вже й геніальна!

Сергій ображено шморгнув носом.

— Та ти спершу вислухай, а потім критикуватимеш!

Вони відійшли вбік і стали під газетним кіоском.

— Ну, слухаю… Кажи!

Сергій по-змовницькому нахилився до Юркового вуха.

— А чому б нам не гайнути в плавання?.. Узяли б Марту, її човен — і в путь!.. Як ти на це дивишся? Га?

— Чекай! Чекай! У яке плавання? Куди?

— Ну, як — куди? По морю, звичайно…

— І в той же день тебе заверне з моря міліція, щоб ти знав! — остудив його запал Юрко.

— Не заверне! Я все обдумав! Ми ж не попливемо на фарватер, де ходять кораблі, а зробимо мандрівку по затоці, порибалимо біля безлюдних островів… Юшку зваримо… Ти уявляєш?

Юрко уявив намальоване Сергієм морське привілля, сонячні піщані береги островів, намет під верболозом, казанок над багаттям… А що? Справді, Сергій непогано придумав!

— А якщо Марта не захоче?

— Ну, сказав! Я Марту знаю!..

— А якщо батько не дасть човна?

Сергій засопів носом.

— Дасть! Будь певен!.. Якщо Марта захоче, то дасть! Або сам попливе з нами!

— Гм, ти все передбачив… Ну, що ж — ідея приваблива! — погодився Юрко. — Вважай, що я твій компаньйон!

— Тоді ходімо до Марти на переговори!

— Так відразу?

— А чого ж відкладати?

— Я зараз не маю часу… Мабуть, іди до Марти поки що без мене. Якщо ж сам не зможеш, тоді візьмеш мене на допомогу.

Сергій трохи подумав. Потім погодився.

— Гаразд. Тільки не довго швендяй і заходь до неї — поговоримо… Може, й справді потрібна буде твоя допомога. Згода?

— Ну, тоді домовились… Бувай! — Сергій тріпнув чубом і зник за рогом.

Юрко трохи постояв, а потім швидко почимчикував далі.

Степан Бенедиктович, у синьому фартусі, з запорошеними тирсою вусиками, нахилився під навісом біля циркулярки і щось випилював із пахучої соснової шалівки. Побачивши Юрка, вимкнув струм.

— Заходь, заходь, Юрію! Як твоє здоров'я?

— Дякую, добре, — Юрко зніяковів.

Виручив Степан Бенедиктович. Струснувши з одягу тирсу, взяв хлопця під руку — повів у сад до столу.

— Сідай… Розповідай, як живеш, чим займався після того, як виписався з лікарні… Голова не болить?

— Ні.

— Це добре. На море ходиш? Купаєшся? Рибу ловиш?

— Тільки збираємося з Сергієм, — відповів Юрко і, набравшись рішучості, додав: — Я прийшов до вас, Степане Бенедиктовичу, щоб розповісти…

Він завагався і замовк. Учитель враз посерйознішав.

— Кажи — чого? Я слухаю.

Юрко почервонів, не знаючи, як почати.

— Порадитись прийшов.

— Ну, ну, розповідай, Юрію! — підбадьорив учитель.

— Але це секрет.

— Ясна річ! Я розумію. Можеш не сумніватися, — таємницю буде збережено.

Юрко глянув прямо в очі Степанові Бенедиктовичу.