Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці - Старицький М. П.

Маруся. Мамо, потривайте... я ще щось хотіла вам сказати... (Коло дверей.) Обніміть мене! Простіть мене! Не сердьтесь!

Вустя (обніма). Що прощати, дитино моя, кохана моя? Чи я ж тебе не носила під серцем; чи я ж тобі не співала темними ніченьками; чи я ж тебе не вмивала дрібними слізоньками? Щоб я ще на тебе сердилась?! Та ти ж наша єдина втіха! Без тебе краще лягти в холодній, німій домовині! (Виходить.)

Маруся (поривається за нею). Мамо, мамо! (Біжить.)

Хома сам.

Хома. Грицько незабаром прийде... я його підстроїв оце добре: до згоди не дійдеться, а Маруся піднесе йому меду, це певно. Ха-ха-ха! Отрута подіє не зразу - й кінці в воду! Настане мені жадана година! (Потира руки.) Скільки-то я надривав і катував себе, щоб перебороти ворогів; зостався тільки остатній щабель!.. Поможіть же мені всі чорти у цій справі! За коротку годину щастя з нею я радий на віки вічні на саме дно в ваше пекло дістатись! (Іде.)

Маруся сама.

Маруся (після паузи виходе). Матері шкода... тільки нема чим і жаліти... моє серце перетліло!.. Тепер мені з’явилось усе... мов крізь туман, а все бачу... Грицько мене не любить... одружиться з Галиною. Дивитись на їх щастя, терпіти зраду і ковтати все сльози?.. Ні, не треба цього!.. Годі! Краще в домовину!.. Ляжеш в домовину, і я з тобою поруч ляжу... Нас вороги роз’єдинили, а ми все-таки з’єдинемось навіки! Так краще: ні мук, ні злоби... а спокій та тиха, німа згода. Насиплять високу могилу, поставлять хрест з двома хустками; вітрець буде хустками маяти і розмовляти тихо з могилою... (Схаменувшись.) Ох, я й забула! Де це мій рятунок, мій спокій? (Шука божевільно.) Де ж це він? Господи! Невже й його у мене украдено?! Де ж він?! А, ось! (Вийма з-за пазухи пляшечку.) Треба ж улити в пляшку! Швидче улити! (Влива й бовта.) Тепер усе готово!.. Тільки щоб прийшов! Чи прийде ж він?.. Прийде, прийде!..

Маруся і Гриць.

Грицько (ввійшов). Здрастуй, Марусечко!

Маруся. Здрастуй, Грицю! Спасибі, що прийшов, не одурив...

Грицько. Коли б ти мене так одурила, як я тебе!

Маруся. Борони боже! Сідай же, сідай, серденько! Давно ми з тобою рядком не сиділи... Посидьмо ж хоч наостанку!

Грицько. Якби не ти, Марусе, то ми б не розраялись ніколи! А тепер уже не поправиш!

Маруся. Хіба я цього хотіла? Ні, не хотіла... А, видно, доля уже така... кажуть, якась химерна... Що ж проти долі вдієш? Усе спробувала... Але чим далі... більше ще ненавидітиме...

Грицько. Хто тобі сказав?!

Маруся. Це вже так судилося. Я безсильна тепер, як билиночка... Куди мені проти необоримої сили!.. Хоч би ти на мене не сердився! Я тобі нічого не вчинила. А то мені така нудьга!.. Отут, бачиш, у мене гадюка під серцем... Вона тепер притаїлась, а я боюсь, щоб у голову не залізла!

Грицько. Що ти говориш, Марусе? (Набік.) Вона ніби не при собі: заговорюється! Невже звістка про Потапа так її вразила? (До Марусі.) А тобі Потапа жаль?

Маруся. Жаль?.. Мені трохи жаль матері, а то нікого... та й чим жаліти, коли тут камінь...

Грицько. Господь з тобою, Марусю!

Маруся. От-от, не буде вже ніякого ворога між нами... Було б тобі... на вечорниці не ходить...

Грицько. Та я після того й разу не був... засіли вони мені в печінках... Ще тягали через них... Певно, більш не піду до смерті!

Маруся. Не підеш, не підеш... я знаю... я хочу того. Інак, Грицю, не можна! Нас розраяли, а ми помиримось... Тільки сьогодні нам і можна помиритись... а то вже зроду: все ненавидітимеш більше та гірше... а другу покохаєш...

Грицько. Я тебе ненавидітиму?

Маруся. Здається, ти...

Грицько. За віщо ж? Хіба за Потапа?

Маруся. Може... але ти в тому не вільний: так уже треба...

Грицько. І ти мене ненавидиш?

Маруся. Ні, я хотіла... та не можу!.. Не можу... перебороти... От з тієї любові й гадюка заплодилася...

Грицько (зворушений). Марусю! Моє серденько! Заспокойся! У тебе мов пропасниця...

Маруся. Заспокоюсь, заспокоюсь... Заспівай ще мені... я давно не чула...

Грицько. Я б заспівав... так мене обняла чогось така журба, така нудьга, мовби серце здавило кліщами.

Маруся. Заспівай-бо, заспівай!

Грицько (співа)

Та не жур мене, моя мати,

Бо я й сам журюся,-

Ой як вийду за ворота,

Од вітру валюся!

Ой осідлаю та кониченька,

Коня вороного,

Нехай несе в чисте поле

Мене, молодого.

В чистім полі тирса шумить,

Катран зеленіє;

В чистім полі своя воля,

Аж серце німіє!

Ой вийду я на могилу,

Кругом подивлюся,

Як згадаю про ту волю,

Сльозами заллюся!

Маруся (увесь час, спершись руками об стіл, пильно дивиться на Гриця). Годі, годі! (Тремтить.) Випий же, любий мій, за нашу згоду меду! Щоб ми довіку більше не сварилися!