Правда Кобзаря - Барка Василь
Скеровує їхнє горіння. Дає "вищий змисл" для ді-ялькости. Ідеологи почуваються найправнішими і від власного авторитету надають громаді розсудну правоту, не потрібуючи духовного неба: для іспиту і для виправдання своїх історичних вироків.
Але, як сокира в Шевченка різнилася від їх тенора, так і погляд поета на громаду, — від їхньої теорії.
5. Джерело судів
В громаді поет бачив виразніше, ніж вони, силу незгоди і злоби, з ворожнечею і усобицею.
Мов пси, гризуться
Брати з братами — й не схаменуться.
Прихильність "революційних демократів" до громади була, безперечно, щира і велика, — ніхто не має права применшувати її, але немає жодного сумніву, що справжньої людської любови, глибокої і справедливої, як в Шевченка, вони не зберегли.
Поет вийшов від кріпацьких низів громади і розділив з нею все її нещастя і всю надію; її віру і етичні поняття. Тому з такою розсудливістю і правдою, з такою строгістю батьківською до її несвітлих сторін і відповідальністю за вічну долю її душ безсмертних будував їй духовні і побутові шляхи в майбутність. Різко і суворо картав її, коли слід.
Себе в дулевину закуй, Гарненьнко Богу помолися, А на громаду хоч наплюй! Вона —• капуста головата.
Для поета кожна свята істина — від Бога: через чистосердну людську молитву. А для них істина твориться від них самих, обперта на підвалини знання та на інтереси і потреби громади, як високо судочинної, в стражденних правах свого нещастя, темноти, визискуваности, неволі.
Страждання людей, для помилування їх, € велика сила перед небом. Але не в ній джерельна істи'-на, — та істина тільки від Бога: так вірив і в цьому був переконаний поет.
Для тодішніх же теоретиків самі страждання громади в нужді, неволі, безправстві, становлячи її велику правоту супроти мучителів, були цілком достатньою підставою для проголошення громади джерельною силою розсуду, навіть вищого від неба і від всього, що піднімається над їхній власний світогляд: в боротьбі проти людського лиха.
Шевченкова філософія життя значно змістовніша і правдивіша.
Він не прихорошував "громаду в сіряках", що її вважав однак, значно .мудрішою і кращою від вчених безвірників: свою рідну громаду, кість від кости і плоть від плоті якої сам був. І не поспішав самоправно розсуджувати від її імени всі випадки в людському житті. Ось вісім віршованих рядків з такою величчю і правдою думки, проти якої всі теорії "революційних демократів" — дрібні:
Благо тому, кого Господь
Карає меж нами,
Не допуска, поки злому
Вириється яма.
Господь любить свої люди,
Любить не оставить,
Дожидає поки правда
Перед ними стане.
Злі бувають і в селянській частині громади, і на "верхах" суспільства. І не розділено в поета: хто — звідки, тільки означено, що злі. Але відразу бажати смертної загибелі кожного злого і тільки, замісто всяких виявів добрости в попередніх спробах справити його, означає протиставити йому іншого злого — себе, який теж, в свою чергу, вже тепер заслуговує загибелі. Зрештою, всі люди мають гріх, в якому виявили зло, тільки різною мірою.
Сказано: "не судіть, да не судимі будете"; ця небесна істина, з логікою вищою від судности, проста і свята, була для Шевченка в духовному хлібі, яким жило серце.
В клопотах і злигоднях, болях життя і сполохах почуття він відступав від неї і знов приходив: надовго нею жити.
Розкривається глибочезна, як світова прірва, різниця між світоглядом Шевченка і теоріями "революційних демократів", що відвернулися від сонця Євангелії і тому осліпли в своїй гордині.
До них відноситься згадка у вірші:
Встань же, Боже, твою славу Гордий зневажає. Вознесися над землею Високо, високо, Закрий славою своєю Сліпе, горде око.
Слід підкреслити, коли б можна — залізною рисою, що Шевченко не брав на себе ніколи відповодальности: кликати до розправ з пролиттям крови, коли не досвідчувався попереду про певність осуду Божого для тих "губителів", над якими розправи повинні відбутися.
Перший і вирішальний суд над усіма, над "громадою в сіряках" і вінчаними злодіями, — суд Божий.
Перед цим судом і милістю небесною всі вони рівні.
Царі, раби — однакові Смнн перед Богом. І ви вмрете, як і князь ваш І ваш раб убогий.
При всьому огненому запалі, з яким скартано царів, "Кобзар" повторно нагадує про їх богосиновню однаковість із рабами і рівність перед судним часом смерти. Всіх, иад ворожнечею і кривдою, злочинами і правотою, об'єднує найбільше і найсиль-ніше, чого ніхто не сміє забувати: синовеість для Бога і звіт перед ним.
Для поета не існує абсолютної розділености ворогів, іцо протистанули, хоч боротьба між ними, вибухнувши, спричинить кров і смерть. Цю суперечність розрішує Вседержитель світів: до Нього звертається поет по вироки і розсуди супроти лихих.
Став земних владик судити Небесний Владика.
Мені Господь пристанище, Заступником буде
І воздасть їм за діла їх Кроваві, лукаві, Погубить їх, і їх слава Стане їм в неславу.
Поет переконаний, що кожному Бог воздасть повною і справедливою мірою: і лукавим — через їх смертну загибель, і тихолюбцям — через безсмертя в царстві добра і правди.
Воцариться в дому тихім, В сім'ї тій великій, І пошле їм добру долю Од віка до віка.
Творець здійснює свої суди, — істинні і справедливі, — в остаточній сутичці між злими і добрими силами суспільства. Він визначає хід і наслідок її, як також її шлях і "ключ" перемоги: трощення трону і пропад порфіроносного людомора. Дарує "добру долю" новій громаді при справедливому строї, ніби сім'ї в мирній оселі.
Тільки певність, що царі-губителі осуджені вже силою об'явлених заповідів Божих, дає поетові право кликати до розправи над ними.
Немає в поета жодної "героїки" самого переступ-лення межі, що покладена моральним законом.
На відміну від багатьох теоретиків перетворення, минулих і сучасних, Шевченко не був речнмкол кабінетної системи, яку треба впроваджувати в життя. Через те не був лжепророком, що обіцяє непевні речі; не вигадував штучних і жорстоких метод для здійснення системи "щастя". Не піддавався логіці диявольщини: тезі про виправданість гріховних засобів — великою метою.
Він був речником справедливости і "святого закону", як сам означував: себто закону Божого для життя людей.
Писав, що відкривалося через ясновидність в його поетичному надхненні.
Кара для царів-"людоїдів" привиджувалась, — він і писав про неї; привиджувалась громада вільних людей, — і про її веселі села писав, як і про світ майбутности.
А буде син, і буде мати, І будуть люди на землі.
На його думку, люди зразу після визволення від всякого супостата повинні встановити громадянський мир, назавжди виключивши вжиток сокири в міжлюдських відносинах і погасивши ворожість в своїх серцях. Вони — "раді та веселі"; вони — "невольничі діти", що "поголяться на волі"; для них "тмжо" засіяє невечірнє сяйво: "діла добрих оновляться".
Хто ж пошле нам спасеніе, Верне добру долю? Колись Бог нам верне волю Розіб'є неволю. Возхвалимо Тебе, Боже Хвалееієм всяким ...
Бог воцариться в громаді — в "дому тихім", де всі живуть "між людьми, як люди". Відновиться Життя, ніби в некриваву, несокиряну старовину, перед козацько-шляхетською чварою:
Братались з вольними ляхами, Пишались вольними степами, В садах кохалися, цвіли, Неначе лілії, дівчата. Пишалася синами мати, Синами вольними ... росли, Росли сини і веселили Старії скорбнії літа ...
Всім, всім заповідав Кобзар:
Там будем жить, людей любить, Святого Господа хвалить.
Згадуючи про вигострену зброю, металічного "товариша", поет велить:
І у ченця, як трапиться
Нехай не гуляс,
А святе письмо читає,
Людей поучає.
Щоб брат брата не різали
Та не окрадали...
Шевченко переконував: не по сокирі, а по свя-тому письму, по "святолу закону" люди навчаться будувати братерський лад життя — після кривавої перемоги, або навіть після безкровного повержен-ня "старого дуба".
В подражанії Ісаї оспівано апотеозу визволення народу Божою силою: це — вершинне пророцтво в "Кобзарі", яке завінчує весь його провісний зміст. Воно мас кожний вислів, ніби діямантову зірку поетичної мови в вінець для "Кобзаря" і всього духовного життя Тараса Шевченка. Становить взірець поезії: якою вона повинна бути.
Перші дві частини, відкриваючи завісу прийдешнього, віщують про відродження вітчизни і визволення замучених. Дві інші частини склали пророцтво про чудо відновлення: в світі і людській природі, а також про вільну громаду, в праведному законі.
Радуйся, ниво неполитая! Радуйся, земле, не повитая Квітчастим злаком! Розпустись, Рожевим крином процвіти! І процвітеш, позеленієш, Мов Іорданові святії Луги зелені, береги! І честь Кармілова і слава Ліванова, а не лукава, Тебе укриє дорогим, Золототканим, хитрошитим. Добром та волею підбитим, Святим омофором своїм.
І люди темнії, незрячі, Дива Господнії побачать.
І спочинуть невольничі Утомлені руки,
І коліна одпочинуть, Кайданами куті! Радуйтеся вбогодухі, Не лякайтесь дива, — Се Бог судить, визволяє Довготерпеливих Вас, убогих. І воздає Злодіям за злая.
Тоді, як, Господи, святая На землю правда прилетить Хоч на годиночку спочить, Незрячі прозрять, а кривії, Мов сарна з гаю, помайнують. Німим отверзуться уста; Прорветься слово, як вода. І дебрь-пустиня неполита, Зцілющою водою вмита, Прокинеться; і потечуть Веселі ріки, а озера Кругом гаями поростуть, Веселим птаством оживуть. Оживуть степи, озера, І не верстовії, А вольнії, широкії Скрізь шляхи святії Простеляться: і не найдуть Шляхів тих владики, А раби тими шляхами, Без ґвалту і крику, Позіходяться докупи, Раді та веселі.
І пустиню опанують Веселії села.
Твір виник через три місяці після згадки про сокиру. За той час склалася величезна панорама-візія майбутноети: під впливом пророків. Піля віршу з сокирою, в якому криваву майбутність відчуто в пекучих болях серця, відкривається новий просвіт, початий з переспіву 11 псалма.
Окремий розділ обіймає три останні роки поетового життя. Бачимо нову височину надхнення і титанічну могутність образів — в цей період. Його "браму" становить поема "Неофіти". Після неї, того ж місяця (XII. 1857), написано "Юродивого" і, приблизно, через рік — сокиряний вірш: обидва ці твори відгукуються потужним "бунтарським" чи, точніше, повстанським або революційним патосом попередніх смуг творчости, який, хоч горів до кінця життя, однак в останній період, щойно згаданий, поступився місцем новому полум'ю.
