Правда Кобзаря - Барка Василь
А люди тихо Без всякого лихого лиха Царн до ката поведуть.
Чи слова: "тихо без всякого лихого лиха" зайві в описі кари? — Аніяк! Дуже важливі, бо Шевченко весь час остерігається звичайної помсти; навіть коли приходить вона, то тільки з характеристикою правди, як правда-мста". Сполучено: і старозапо-вітне возмездя з настрашеннями, для відвороту від злочинів, і новозаповітня жалість і прощаюче милосердя до злочинця, який сам руйнує свою душу. Всі люди брати, діти одного батька:
Схаменіться: Усі на сім світі —
1 царята і старчата — Адамові діти.
В Шевченка — безперервна і повна скорбі, але з надіями, турбота батьківська, мудра і милостива: як їх всіх рятувати від беззаконня і загибелі, брато-ненависти і рабства, здичавіння і мертвоти душевної. Він не став революціонером котрогось табору, як інші пропаґатори і здійснювачі соціяльної пожежі, скажім "революційні демократи", що їхня боротьба була усобницькою — одних проти одних, через обшир всього суспільства.
Шевченко застерігся попереду від "всякого лихого лиха", родженого з помсти закоренілих ненависників. Ствердив тільки суд правий. Наприкінці безсокиряного позбуття деспотії, коли вітер потроху розвіє нечисть на всі чотири сторони і земля очиститься, він ставить вінечні рядки:
А ми помолимося Богу І небататії, невбогі. —
З карою повинна скінчитися ворожнеча, в якій немає дороги до добра. Від часу звільнення і до судного дня мусить бути в Україні примирена громада, з її "веселими селами", що опанують пустельний простір руїни. Громада без поділу на кляси. Вона ж попереду, як суцільність в згоді, як мир, мала приготуватися до пробудження волі, насталивши обух і вигостривши сокиру. Будити "хиренну волю", але остерегтися того, від чого віще серце мучиться нестерпно, мов дитя від голоду: остерегтися иоеочасного лиха назамін старого.
Що революціоністичний схематизм суперечить правді Кобзаря, видно також і в"Подражанії Ієзе-кіїлю". Прокляматори червоної сокиряности пораділи б про смерть вельможних насильників або, принаймні, зосталися б задоволені в своєму серці, хоч — мовчки. В цьому їх велика відмінність від Кобзаря, який скорбів над кожною людською стратою; коли ж кликав до розправи, то тільки в при-
"І беззаконник, якщо відвертається від беззаконня свого, яке вчинив, і творить суд і правду, — до життя вертає душу свою". "Відкиньте від себе всі гріхи ваші, якими згрішили ви, і сотворіть собі нове серце і новий дух; і нащо вам умирати, доме Із-раїлів? Бо Я не хочу смерти умираючого, говорить Господь Бог; але наверніться і живіть!"
Тут •— ключ до ІПевченкового розуміння; звідси поетів погляд.
Бог не хоче нічиєї смерти, навіть найжахливішо-го беззаконника, але бажає його каяття і оправлення, для життя. Віруючий поет брав цю істину собі як обов'язкову.
Але, при нерозкаянності їх, поет, в дусі біблійного пророцтва, віщує смертну загибель і, ясна річ, без зловтіхи, а тільки в формі оплакування, нехай хоч на початку розповіді.
Пророцтво заповідає заключними словами:
"Це —■ плачевна пісня, і зостанеться для плачу".
Поет змінив закінчення, провістивши "самодержавний" плач царів, "нікчемний, довгий, і поганий", що зробиться притчею між людьми..
Корінь царів, ніби лози, вижизнився і став "уже гнилий, уже червиний", і вільний "вітер з поля", дихнувши, зломить їх.
І ваша злая своєволя Сама скупається, сама В своїй крові.
Теж — безсокиряний пропад алегоричного ростин-ня: воно, загнивши на корені, валиться під натиступах горючої образи за людські кривди і в сполохах гніву, що був дужчий від нього.
Хто з теоретиків числиться при діялектиці, нехай бачить, в якій драмі розсудів об'єднано глибинні і живі, а не формально-логічні суперечності в душі Кобзаря. Тут об'єднано: його віру в верховність волі Божої над світами видимими і невидимими, волі, що єдина визначає дороги життя навіки; — і одночасно власні рішення революціонера, передусім в перестаткуванні духовного життя людей, а крім того, рішення на підрядному сокирянюму напрямку, в особливому способі необхідної обнови, враз і назавжди, з радикальним очищенням суспільства від самодержавства і всякої рабщини.
Тоді виясниться, чому Шевченко написав по-драженіє розділові пророцтва, де в початкових рядках наказано:
"А ти підніми плач про князів Ізраїля".
Це — про тих князів, що висували з-посеред себе царів: мучителів і людожерів, кінець яких — погибель. Чому ж про князів треба піднімати плач? А в Шевченка вже не тільки про них:
Возплач, пророче, сине Божий! І о князяа;, і о вельможах, І о г^аряа; отих.
Не втішатися погибеллю князів разом з царями, хоч і лютими, але оплакати, — чому?
В попередній главі пророцтва Ієзекіїля відкрито: скажи і ударами життя. В кривавих подіях свавільна влада терпить самознищення. Шевченко, весь час в "Кобзарі" нагадуючи про всемогутній провид Творця — над світами, вводить в свою поезію одну з судних ідей Біблії: що беззаконні будуть уловлені сітями їхніх власних кознів. Пожнуть плоди свого посіву. І кара здійсниться через події земного життя. В такому світлі виконано карні провістя Шевченксшого "Кобзаря", зокрема в "подражаніях" пророкам: Іезекіїлю, Осії, Ісаї.
Скрізь шляхи святії Простеляться; і не найдуть Шляхів тих владики. А раби тими шляхами, Без ґвалту і крику, Позіходяться докупи, Раді та веселі. І пустиню опанують Веселії села.
Цей вірш, на мотив Ісаї, також віщує про беззлобність народну в час остаточного розсуду з хижими володарями. Кара здійсниться через закриття шляхів до радісних осель прийдешнього. Та і сокира в "Кобзарі" теж здійснює кару, наведену як пробудниця в передшестя Страшного Суду. Це інша сокира, ніж топор "революційних демократів". Вона — ніби в відсвіті незримої грози. Вона, як і безсокирний шлях, має прообраз в Біблії: "наведу на тебе мужа, що вбиває, і сокиру його". Карний вигляд біблійної сокири був відомий Шевченкові задовго до зустрічі з "революційними демократами". Освітлення її зберігаються в поетичному видиві. В подражанії Осії мотив еамопокараннл для зла,, твореного царями, поширено на їхніх слуг в Україні: панів-поганців, лукавих чад і самого гетьмана, що занапастив вітчизну умовою з скаженим самодержавством Москви. Поширено навіть на саму вітчизну, що мусить нести гріхи синів.
Сама розіпнешся. Во злобі Сини твої тебе уб'ють Оперені, а злозачаті Во чреві згинуть, пропадуть, Мов недолежані курчата!..
Але відкривається просвіт серед нещастя.
Воскресни, мамо! І вернися В світлицю хату; опочий, Бо ти аж надто вже втомилась Гріхи синовні несучи.
З погляду Бєлінського, як також Добролюбова та інших "революційних демократів", гетьман, що підписався в Переяславі, є тільки звитяжець, поза всякими закидами. Ті діячі-атеїсти прицілювали в Росії кару тільки з, погляду порушення суспільної справедливости, якою вона була в їхніх очах.
В "Кобзарі" — інший погляд: кара приходить за гріхи, хоч би самі виконавці їх вважалися, на погляд СОЦІАЛЬНИЙ чи імперський, найвищими звитяжцями. Со?смра Шевченка взята з Біблії, а не з атеготичного журналу: тому засуджено гетьмана-до-мовця; тому еамопокарання для зла захоплює також Україну. Туди занесено гріх від його огнища, розведеного навкруг царя-кумира, що протиставляється Богові.
Скажи, що правда оживе, Надхне, накличе, нажене Не ветхає, не древлє слово Розтліннеє, а слово ноее Між людьми криком пронесе І люд окрадений спасе Од ласки царської.
Це — те всемогутнє спасенне слово правди, що про нього співає Кобзар в "Неофітах", оповідаючи про матір первовірного християнина, апостольського учня:
І помолилась в перший раз ' За нас Розп'ятому. І спас Тебе розп'ятий Син Марії. І ти слова Його живії В живую душу прийняла. І на торжища і в чертоги Живого істинного Бога Ти слово правди понесла.
Поет вірив: тільки це слово, з його божественною силою, вирішить перемогу над всім світовим злом, в остаточних конфліктах. Жодні ножі не спроможні вкрай покопати зло: з іншої сторони воно заходить знов і посилюється. От, зближені дві смертельно протилежні сторони світового буття, втілені в ворожих таборах людських, — як розв'яжеться їх сутичка?
Для "революційних демократів" сокира становить остаточний "ключ" перемоги над "мироїдами", вже в фазі боротьби не на життя, а на смерть, лицем до— лиця: хто — кого. Для них сокира, в значенні фізичної зброї взагалі, є та блискавка, що повинна зрубати "старого дуба", на місці якого зростуть пагінці нового життя. На погляд згаданих діячів, сокиряна перемога над фізичною силою старого режим}', неодмінно забезпечить установлення справедливого строю і початок щасливого побуту.
Вірили в свою непомильність, як вчителі історичної правди і справедливости. Своє слово ново-знайденої "мудрости" вважали зіркою для громади з топорами. І яка б кров не пролилася в розправі, — всю наперед виправдано високістю мети: визволити народ і вщасливити при чудовому строї.
Ніхто не спинявся перед страшною відповідальністю за кров, особливо — за неповинну, що проллється під час заколоту і масового вбивства, коли будуть розв'язані найдикіші пристрасті. Якраз на цьому місці рокованої межі "революційні демократи" переживали навіть піднесення героїчного почуття, перестутісиочм страшну рису. Взагалі, в натурі декотрих надзвичайно "ліберальних" і вільнодумних інтеліґентів є демонічна прикмета: захоплення, ніби звитяжністю, дією за м.ежами традиційних моральних заборон, хоч найбільш людяних і священних. Вчинки злодійські виконуються і прославляються, мов на п'єдесталі вселюдської героїки.
І відомо, що тут напрямок — через злочини, через масові душогубства з багатьма безвинними жертвами, але етична сторона вже втрачає значення, її витіснила горда свідомість, що самі злочини відбуваються ради височезної мети. В суб'єктивній оцінці вони обертаються в певну саможертовність; виставляють їх виконавціз офірами: під вироками старого суспільства, як злого ворога щасливої прий-дешности трудівників і всіх покривджених.
Так творять героїчну великовиправданість для найжахливіших злочинів.
Мабуть, подібно диявол виставляється в спокусах, як "янгол світла".
Була не зовнішня і не декоративна несправж-ніеть: вона б не володіла душами безвірних "вчителів життя". Ні, наведення опановує серця до дна.