Правда Кобзаря - Барка Василь

Не з "чужого поля", але з поля при Дніпрі вродить воля.

Розкуються мезоборол Заковані люди. Настане суд і заговорять

І Дніпро і гори! І потече сторіками Кров у сине море Дітей ваших... і не буде Кому помагати. Одцурається брат брата І дитини мати. І дим хмарою заступить Сонце перед вами, І навіки прокленетесь Своїми синами! Умийтеся! образ Божий Багном не скверніте.

Бачимо світоглядову межу, що відділяє Шевченка і Маркса з його кортежами в ідеології і політиці. Для Маркса і всього комінтернівського табору люди з протиставної кляси, це — особи значно гіршого, ніж цей табір, ґатунку; їх можна і треба нищити, як злоякісний бур'ян суспільства, бо вони визискувачі, що "шкуру деруть" з трудящих. Тому ідеологи цього табору дали "москалеві", — в Кобзаревому вжитку цього слова, — убивницьку сокиру, а пізніші теоретики підкинули її також Шевченкові.

Але для Кобзаря ті особи, що сьогодні "шкуру деруть" з "братів незрячих, гречкосіїв", — себто, особи, подібні до теперішніх теоретиків черво-номосковської кріпаччини, — зостаються таки людьми. Завтра вони можуть боронити "незрячих" і віддати життя за їхній порятунок. І ще більше: ті особи, як і всі інші, для Шевченка — діти однієї вселюдської сім'ї, які носять в собі образ Божий: навіки непогасимий, тільки гріхами стемнений і осквернений. Його можна і треба очистити, обмити від багна злочинів. Застерігаючи від рабського "чу-жоїдства" духовного, Кобзар велить: "і чужому научайтесь, і свого не цурайтесь"; бо материна наука — найправдивіша: свята наука, і хто забуває її, той підходить під кару небесну і земну. Нехай брати, заблукані в тяжких переступах, вчаться з великої книги, що є дома, в рідному полі: її творять всі могили козацькі, відкіля, як їх розкрити, встануть мученики — розкажуть, "кого, коли, за що розпинали!" Шевченко вчив на цій книзі, відкривавши її перед очима всіх, в "Кобзарі". Ось тут вона: перед очима провинних. З любов'ю, мов до злих дітей своїх, що повинні виправитися, говорить до них поет, благаючи схаменутися, при сльозах материнських і жити по чистій правді.

Обніміте ж брата мої, Найменшого брата, — Нехай мати усміхнеться, Заплакана мати.

І забудеться срамотня

Давняя година,

І оживе добра слава,

Слава України,

І світ ясний, невечірній

Тихо засіяє ...

Обніміться ж, брати мої,

Молю вас, благаю!

В цих віршах — краща і справжніша програма, ніж в цілій багатокнижній теорії Марксового кля-соненависництва, від якої насправді люди мають тільки "кривавії ріки" і неволю, страх і злидні.

Шевченко вчив поступати іншим шляхом: братерського замирення, обмиття давнього безчестя і оживлення доброї слави вітчизни. В єднанні всіх — спинити погибельну ганьбу минулого, коли

"Кров свою лили Батьки за Москву і Варшаву, І вам, синам, передали Свої кайдани.

Постаті братів, "синів сердешної Украйни", і також постаті гетьмана і полковника, що їх, як сказано в "Кобзарі", слід було "єднати", щоб перемогти, — дістають символічне значення: для спіль-ности всіх дітей вітчизни, без жодної різниці. Тоді здобудеться національна воля, при якій, після всенародного розсуду, неодмінно вже одні перестануть "ходити в ярмі", а другі пнутися — "тільки, щоб панувать". Вільний селянський розсуд з "не-вченим оком" загляне "в саму душу" криводумних і дізнається про їхню вдачу і нахил.

Та й засудять, і премудрих Немудрі одурять

Визволений від чужо столичного рабства, народ в "своїй хаті", на чистій, широкій, на вільній землі подужає кожну неволю, позбавлену підтримки від сили чужого панування. Кобзар бачив правду і про-віщував її: що тільки в об'єднаній сім'ї всенародній — запоруки визволення, і тільки в ній освятиться життя справедливістю, по святому закону:

... Світ ясний, невечірній Тихо засіяє.

Кобзарева проповідь примирення і братерства пов'язана з філософією життя, в якій ідея вселюдської едности переважає над всіма категоріями поділів, зокрема — клясових, станових, маєткових. І в цьому світогляд поета полярно протистоїть доктрині Маркса, основаній на твердженні про всю історію людства, як історію боротьби між клясами.

Звернені до новочасного суспільства, два погляди спрямовують до протилежних висновків. Від Маркса: розбурхувати незгоди і настроювати ненавистю низи, насамперед пролетарів, які "не мають вітчизни". Привести аж до сполохів непримиренного взаємознищення в межах кожної нації. Тоді організовано і примусово встановити диктатуру, себто самодержавний режим, тих, що ніби являються пролетарськими речниками, — супроти тих, що противляться їм.

А в Шевченка: сприяти духовному відродженню в кожній людині, виводячи її з темряви звірськос-ти і всякого рабства, з неволі її власних пересту-пів, — до світла людяности, і відновлюючи образ Божий, спільний з ближніми. Встановлювати мир і порядок, справедливість і згоду: на оновленій землі, в вільній громаді.

Що ідея Шевченка про вищість єдкосгм в коою-игй нації, в вітчизні її, супроти всіх найгірших поділів, вірніша, ніж ідея Маркса про першість внутрішньої ворожнечі і класового розділення в кожній вітчизні, — свідчать численні події нової історії. Під час смертельної загрози нації, забувши поділи і ворожнечу, боронилися, при відновленій єдності проти спільного ворога. Навіть найкрайніші марксисти в СРСР назвали війну 1941-1945 років "вітчизняною війною", і звернулися до "класових ворогів" в концлагерях, від генералів до колгоспників включно: захищати спільну батьківщину від грізної небезпеки. Життя в суворих подіях спростувало погану ідею Маркса, який хотів настроїти всіх пролетарів на зневаження вітчизни і зраду її, бо в ній, мовляв, їм нічого (?) теряти, "крім своїх ланцюгів". Але пролетарі виявилися мудрішими.

Теорія Маркса є чудова як інструмент для збурювання в народах безперервного братовбивства і такого розпачливого становища, при якому вони обертаються в здобич для міжнародної змови червоних владолюбців. Апарат її опанували росіяни і обернули в знаряддя свого шовінізму, світового заколоту і подавлення всіх неросіян, аж до вбивства їх як націй — в повному складі: інгушів, калмиків та інших. Черга доходила до українців; їх всіх, як признався теперішній вождь на XX з'їзді, збиралися виселити з України при "генералісимусі". Такого народовбивства в своїх рідних країнах за всю історію світу не задумували і не чинили ніякі представники вищих кляс і їхні уряди. Навіть маніяк Нерон спалив тільки столицю.

Користуючися з ідеологічного інструменту для веремії в інших націях, червоноросійська імпер-щина руйнує їх керівні шари. Натомість наставляє масу своїх червоних панів: таких, що, як говорить прислів'я, "хоч святих винось".

Так діє "маханіка" полонення націй для імперії.

Біду передчував поет, говорячи про другу "наругу", що з'явиться в Україні з "грядущими тиранами".

Кобзар звертався до повної збірности народу: підготуватися до протиставлення. Сама назва поеми: "І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Україні і ве в Украйні моє дружнєє по-сланіє", — вельми багатозначна, бо для розсіяння поза рідними межами передбачає єдність. її треба вкріпити! Весь твір спрямований до одного: вернути відірваних братів до їх всенародної сім'ї. А обшир сім'ї великий — з тими, що тепер живуть, з померлими і тими, ЩО' прийдуть в життя. Цей обсяг єдности над течією часу, як відомо встановила Церква, що здійснює царство Христа, в вічності нового неба і нової землі.

Знаючи вчення апостола Павла про цю єдність Церкви, поет просвічує земляків. Єдність, до якої покликано, с священна і довічна, встановлена з сфери світла "невечірнього", як означується в Біблії. В тому світлі земляки-брати повинні, для здобуття волі і відродження доброї слави, збудувати згоду, примирившися перед заплаканими очима та благословляючою рукою матері.

Це є найвищий суспільний ідеал всього життя і творчости Шевченка: над "питаннями всіх питань".

Над всіма різницями в народі-сім'ї. Послання названо дружнім, бо, пишучи його, поет сам відсторонив порахунки ненависти, до всіх промовив як їх рідний брат: з гіркущою правдою про безчестя, здігрство, самооману, богозневагу, рабськість і інші чорноти. Говорив так, бо витерпів на дні життя, серед старої наруги, всі болі тілесні і душевні. Віддав своє серце, за яким не було "зерна неправди", — ніби на жертовник: загальній справі для добра всіх ближніх як друзів своїх.

Його вимріяна народ-сім'я включає всі окремі родини в життьовому здійсненні заповіді любови: в "невечірньому" світлі, що тмго сіяє, в мирі і злагоді. Вірш, написаний через два роки, "Садок вишневий", хоч виображує вечір, але відкриває малюнок життя — без темряви і навіть без тіні. Жодного слова про них, хоч сказано про вечерю і вечірню зірку. Вся картина має вищу духовну символіку, крім свого найреальнішого змісту з побуту. Це, може, найгарніше в світовій ліриці прославлення святощів побуту, мирного і повного людської добрости: в сім'ї, серед благословенної природи і між тихими, незлими людьми.

Такої гармонійности і ласкавости в цілому обсягу життя, від окремих родин аж до єдности всіх душ — в Церкві Христа, над віками, досягнути неможливо, вживаючи насильство в ворожнечі і подавления з зброєю і кров'ю.

Ні, це досягається тільки через любов і прощення, мир і згоду; і от насамперед їх співцем був Шевченко.

4. Сокира і духовна революція

Із сокири зроблено вже великий ідеологічний знак, але в самому "Кобзарі" належить вона до уявлень посереднього значення, порівнюючи з образами, повно та благоговійно оспіваними: "сонце правди", мати-вітчизна, сім'я-народ, хата-країна, лілія-Богоматір, степ-воля, слово-огонь та інші. Про це свідчить вже поетичне заперечення в вірші 1860 року — при описі дерева з великою алегоричною значенневістю, ніби видіння в пророцтвах:

... І без сокири Аж зареве та загуде, Козак безверхий упаде, Розтрощить трон, порве порфіру, Роздавить вашого кумира, Людськії шашелі.

Шевченко належить до поетів, що ставлять постійні ряди образів-алегорій і образів-символів, або уявлень, зближених з ними. Другорядні малюнки слова міняють значення або з'являються в різному освітленні і вжитку, доброму чи злому; але першорядні зберігають свою ідеальну цінність постійно. Цілі підґрунтя з народнопісенної символіки лягли в глибині поетичної мови "Кобзаря", в якій є збір постійних образів найвищого світоглядового і мистецького значення, наприклад: "рожевий цвіт" — "рожевий крин", "цвіт неукритий"; "огненне слово", слово, що "пламенем взялось", що "семикрати перелите огнем в горнилі", що "огнем невидимим" палить "замерзлі душі" і т.