Предок - Королева Наталена
Плеснув сорбетом в обличчя другого, зірвав зі старої Зари бувшої хови емірових дітей, — її фіялково-рожеве покривало і, напнувшись ним, метнувся геть з альтанки, скинувши ще з доріжки хлопчика-післанця, що біг до Карльоса з наказом:
— Ясний емір велів покликати тебе, сіді[178]. Корабель привіз вісті з далеких країн. Прибули з ним і дервіші[179] з твого краю…
Того вечора дон Карльос більше не вийшов зі свого покою до Адама, як це бувало звичайно.
І Адам лишився самий, у просторому студіолі[180].
Довго сидів над працею, що звичайно робили її вдвох із Карльосом, для Ібрагімової книгозбірні: перекладали з латинської на арабську мову старі аннали записи, історію сарацинських боїв за поставлені хрестоносцями замки-фортеці на шляху з Антіохії, через Алеп, Ґама, Гомс, Дамаск, аж до Єрусалиму. Це була — ще так недавно! — ціла сітка укріплень, вартових на тім "святім шляху", що мав бути назавжди безпечний для християнських прочан.
Адамові очі пробігали рядками назв: Кастеллюм Переґінорум Темпляріїв… замок Сидонський… Джебаніл… Тріполі… А в душі, підсвідомо, ворушилась давня мрія, що загніздилась там іще з юнацьких літ, про таке ж, осяяне славою лицарство… вдома!
Як часто, з коханим своїм братом Василем та іншими юнаками думали вони про те!
І яким барвистим — живим! — стало те юнацьке, вимріяне "лицарство" від зустрічі з дон Карльосом!
Думка оповилася сумом…
Прийшли до Лясерди вісті з дому… може привезли й викуп? Може від’їде? Тоді знову Адам лишиться тут самий…
За нього бо викуп не прийде!.. Не прийде…
Хоч і вистачило б за нього і золота й добра…
Та ж нікому послати!..
З цілої бо родини лишився єдиний брат — Василь… Запальний, сміливий борець, вояк… герой…
Завжди в бою, завжди — в грі зі смертю… там! У залитих татарами степах, у повних небезпеки густих лісах та мочарах.
Де шукати його? Як?.. І… чи живий він ще?.. Бо, як би був живий — напевно мав би Адам про нього вісті…
Обвіяло його тужним сумом… Сповнило холодом… Як бувало — колись! — удома, в осені, коли затягало імлою безмежні волинські багновиська.
Відчув це так міцно й реально, що аж стисся, відкинувшись на бильця фотелю.
Заплющив очі й мов крізь запону сліз заколивався перед ним образ рідного дому, задумливого, тихого, під низьким, перлово-сірим небом…
Так: сірим! Але ж таким ніжним, як очі… що з них готові бризнути сльози… А під тим небом килими лісів… сині, аж фіялково-чорні… Як оксамит жалоби!.. Повні таємниць…
Хто ж знає їх, ті страховинні казки й чарівні дива, що причаїлись та дрімають у таємничих пущах, купаються в срібній Стирі, що розкручує блискучу дорогу-шлях… Задумана, поважна?..
Відчув ніби запах болотяних зел: аїру, жовтих каченців, "чортової бороди" та шелюжини-верболозу…
Серце стиснулось солодко й тужно… З суму, що втратить "побратима"-Карльоса?.. Чи з болю, що не побачить уже більше ніколи рідних просторів?..
Пригладив рукою ясне, аж сріблясте, як місячне сяйво, волосся[181].
Східнім звичаєм носив тут турбан. Але звикнути до нього не міг, як не міг дозволити собі виголити "мов невірний", голови.
І, лишаючись сам, завжди розмотував свій "сім кроків довгий" пруг індійського мусліну.
Присунув до себе скрипти й приготовлені до писання лебедині пера.
Хотів перемогти хвилеву слабість. Узяв перо й красно "вив’язав" назву замку:
— Калаат ель Госен, у назві хрестоносців: "Крак".
Перо легенько рипіло, лишаючи, — мов вирізані, — знаки слів:
— Цей замок боронив шляху від Ґомсу до Тріполі…
До слів — примітка:
— У великих замках фортецях містилось до чотирьох тисяч родин. У менших бувало тільки півтори сотки оборонців[182].
Скрипить перо, ніби пустуючи… Коливається в руці… й, мотаючи своєю білою егреткою, біжить… біжить…
Але думка за ним не поспішає. Вискочила за пергамінові рядки й кружляє довкола назви "Тріполі".
Це ж із ним пов’язана трагічна згадка про "лицарське кохання"![183]..
Ніколи не бачивши, тільки наслухавшись пісень про неї! — закохався лицар Жофруа Рондель у вимріяну красуню — триполійську принцесу Мелісенду. І з того часу мав лиш одно бажання: побачити красуню!
Було це тяжко. Чекати на здійснення цієї мрії довелося довго.
Але Рондель таки досяг своєї мети й Мелісенду побачив.
Тільки ж у мент, коли безжальна смерть затулювала вже йому очі на вічний сон.
А Мелісенда:
— …покохавши таку незмірну любов — співали про це трубадури, ще того ж таки дня, вступила до манастиря босих Кармеліток[184].
Перо спинилось і хилиться до пергаменту…
До кімнати, неначе користаючи з відсутности Карльоса, ввійшов хтось невидний, невловний — і міцними обіймами охопив Адамову думку…
Широкою амбразурою потрійного, маврського вікна лилось потоком місячне сяйво… біле, ясне, сильне, дійсно, як справедливо тут кажуть що "при ньому прочитаєш і найдрібніше письмо".
А отже — яке воно "чуже"… яке інше!..
Червонаве світельце олійної лямпи, кволе, безсиле, цілком утопилося в тому могутньому сяйві й було жалісне, як немічна дитина.
Адам дмухнув на лямпу, згасив її одним подихом і враз пізнав, "хто" саме завітав до нього в чужій стороні: "блукаюче світло", що коливається й пливе світляною, нахиленою пірамідкою волинськими лісами та мочарами.
Там, нічим не спинене, лине воно завжди вперед. Немов женеться за недосяжною мрією!
Чарівне й чаруюче, принадне, невловне, воно не палить, але ж і не дається зловити. Пробігає крізь руки, що вхопили його.
Зустріне прохожого й не тікає, навпаки: доганяє тікаючого перед ним. Обгорне світляною імлою, попестить хвилинку й летить далі. Нагадавши людині, що варта гнатись за Світлою Мрією[185]. І здається Адамові, що лицар Жофруа — це власне він сам.
Чи ж із дитячих літ не був він закоханий у свою мрію? Чи ж не був переконаний, що він, Адам Дунін-Борковський із волинських Борків, побачить на власні очі "Святу Землю"? Ту, де були живим, дійсним життям євангельські події? Ту, що за неї бились — як за казкову принцесу-красуню! — лицарі, будівничі цих замків, записаних на тих аркушах його — Адамовою! — рукою… З хлоп’ячих літ, стаючи навколюшки до молитви й вимовляючи слова:
— "Ет вербум каро фактум ест"[186] — малий Адамко молився за "здійснення своєї недосяжної мрії.
І ось: сталося!
Так просто — само собою! Спочатку був бій із татарами, що в ньому брав участь молодий Адам.
Потім — полон… просторі моря й безкраї пустині… загубленість у чужому світі, "Майдан сліз"… неволя… в еміра Ібрагіма…
Така дивна "неволя"! Де мав майже повну волю… і здійснення "казки", про яку мріяв у дитинстві: опинився у "Святій Землі!"
— "Вербум каро фактум ест!"[187]
Оживають дивні події… Ось, перед ним шляхи… замки-фортеці… постаті лицарів… Є, навіть, і "ніколи не бачена красуня!" Не Мелісендою звуть її… Наймення її: — Зорая…
Зорая — сестра еміра Ібрагіма, що обличчя її Адам іще ніколи не бачив. Але очі її — зорями-літавицями впали у мрійну глибінь його серця.
Світять там, сяють… І не може він, та де там він? ані темна ніч не може згасити впертої думки:
— Не для мене, — невідомого бранця без прав, сяють ці очі-зорі!..
Знайшов але Адам ще скарб, дорогоцінніший за всі скарби світу: приятельство лицаря-побратима дала йому "Свята Земля"! Карльоса — в якому бачив усе, що хотів би мати в собі, чого бажав досягти…
Карльос Лясерда!.. його "не несла казка". Він сам — ясно й твердо вирішив:
— Піду й дійду!
І його тверде вирішення стало дійсністю. Перешкодити йому могла тільки одна смерть.
Та ж і її "переміг" Карльос!
Ніхто ж інший не перешкаджав, не відраджував: ані приятелі, ані сповідник, ані дружина, ані дама, — котрій, лицарським звичаєм він "служив".
Який же інший той Карльосів світ, де дійсно вміють не спинятись на пів-дорозі!
Але… Адамове серце хитнулось. Заколивалось, мов терези ваги та всією ніжністю переважило й нахилилось до власного, "свого" світу…
В світляній імлі місячних веселок, що переливчасто сяють в емірових водограях, здається падає дощ… Натягнув він міцно свої кришталеві струни. А з них лунають акорди… пливуть… наближаються, мов жене їх сюди вітер.
Закреслились у повітрі прозорі, — з імли вирізблені руки… ціла постать схилилась над струнами "місячного дощу"… Імлиста… мрійна… Принадна своєю недоговореністю й неокресленістю…
Як би не пізнав її серцем Адам? Це ж — "Імла Стирі!"
Вона ще в дитинстві грала й співала йому казки прийдешнього життя!.."
Ось, і сюди прилинула до нього!
І знову тихо — без слів, — пестливо співає, під супровід водяних струн…
Навіщо слова, як заговорить туга?
Ось, розгортає вона пелену й відкриває затерті часом образи…
Стеляться луки, оздоблені емаллю незабудьок… перлинами роси й золотими келишками жовтих каченців вимережані…
Он — річка, матовою, срібною биндою[188] в’ється під урвиськом, що ним кінчається сад…
У сріблястих вербах соловії нанизують і зненацька розпускають перлові намиста. Тисячами разків обвивають вони п’яні щастям черемухи, соромливі верби й задумані ялини…
Сиплять перлинами співів у сонне срібло річки.
Примарою звуку відбивається флояра з-поміж очеретів. І її звук — теж срібний.
Розштовхуючи латаття й ненюфори та жовті купавки, випливає човен… Перед ним блимають п’ять маленьких вогничків. Це — "Водяні Дитинчата" вказують путь.
Вони тужно кумкають свої зітхання — чи може свій нескладний спів?
Човен вигинає струнку, лебедину шию, підносить угору крила-вітрила…
Це — "лебідь-човен" дитячих мрій Адамових! А в ньому — пра-пра-бабуня Свангільд, що її наймення походить від Лебедя.
— Сину… сину роду мого!.. — шепотять уста Свангільд. І ще блідішим стає її обличчя. — Як же страшно, сину, нести на собі вічне прокляття!. А ще стократ тяжче знати, що накликала його на цілий свій рід![189]
Адам добре пам’ятає родинний переказ:
— "Вічно носить Лебідь князівну Свангільд просторами минулого, що його не можна ні цілковито забути, ні повністю згадати.
Метеликами в’ються північні Ельфи, оточують примару Свангільд у безконечно-повторене, замкнене коло.
"Лебідь" не тільки ім’я її, це символ і краю її й її роду: знак у королівському данському гербі.
— Так! Це — знак і на минуле й на прийдешнє. Так! — притакує з імлисто-срібних хвиль зеленоока Нікса — північна сестра волинської русалки.
— Сум… сум!.. Все це — сум! — зітхають, тулячися до русальчиних завоїв, Водяні Дитинчата.
