Предок - Королева Наталена
Бо ж тільки одні шахи відтягають думки від турбот.
Від того вечора Карльосовим обов’язком стало грати з еміром у шахи.
— Був би я радий схрестити з тобою в дружнім бою-забаві й леза, — оглянув якось Ібрагім суху, аж кощаву постать лицаря.
— Добре ви, франки — хоч і не нашим способом, — вправлені. Та ж занадто ти виснажений недугою. І — не личить зі зброєю вправлятись тому, хто вибрався в побожну прощу. Буде ще час, як із прощі вертатимеш!..
Ці слова схвилювали Карльоса. У своїй кімнаті думав:
— "Як поверну з прощі!.." Коли ж це буде?!
Меланхолійно, зі своєрідною ніжністю, кілька день по цій розмові переглядав свої свічки, що їх пильно беріг.
А особливо ту почату, що згасив її власною рукою, знаючи що "Херонімовим вогнем з Еспанії" без пригод і невдач може запалити її знову, як прийде на те час.
Дивився на кресало, що приніс йому вірний Херонімо. І здавалось, що не кремінь, а само серце Херонімове тримає на долоні… Чи ж, дійсно, не було воно таке: тверде, як кремінь, і повне вогню…
Ніщо йому смерть і та форма, в якій вона мала прийти!.. Важливе тільки одно: перемога!
Дійти до мети! Витривати! Не зважаючи ні на що, ані на самого себе!..
"Середньої" бо міри для правдивого еспанця — немає.
І таким був його джура!..
Карльос поцілував кресало. Як Херонімів заповіт і образ…
Подався вже в подорож додому Альонсо-астурієць. Ще й відпливаючи, не вірив би своєму щастю, коли б не вважав його за "правдиве чудо Боже".
— Бо що ж це є? Справжнє "воскресіння з мертвих!" І край!
Повіз Альонсо-астурієць Карльосові листи: домосправцеві Мартінесові, патерові Інніґові, і до Сандоваля, і до доньї Хуани. Не було листів тільки до Беати й до Каталіни. Що ж бо міг їм сказати? Між ними трьома не змінилось нічого.
* * *
Протяглий, монотонний, журливий спів доносився здалеку й переривав Карльосові думки. Поклав пензлі й вихилився з вікна. Долі дихав прохолодою й ароматом жасминів та помаранчів[149] широкий сад.
Далеко, за деревами, червоними іскрами миготіло світло. Легенькою цівочкою тягло димом, що його здоганяла тужлива мелодія. Карльос спустився в сад і попрямував до заграви.
Біля групи пальм, що затіняли широкий, мармуровий водозбір, обсаджений рожевими в день тамарисами, оранжево-жовто-гарячими трояндами й вогняно-червоними ібіскусами, — несподівано, чолом у чоло зустрів еміра.
Він ішов задуманий, помалу, спустивши голову…
— А, це ти! — підвів сарацин очі на Карльоса. — Ідеш на голос співів? Не йди! Не зрозуміє серце твоє, що побачать очі.
Звичайно спокійно-ясний тембр голосу сарацина був повен суму, і від того ставав іще лагідніший.
— Ходім зі мною! Сьогодня — серце моє як овоч, переповнений соком. Якщо не відкрити лушпини його, то вона прорветься сама… Розділи зі мною той гіркий сік. І, коли серцем дружнім приймеш його, осолодить співчуття твоє обом нам годину цю…
Того дня загинув улюблений емірів лев[150]. Не помогли жадні ліки, що були виписані в найновішій лікарській книзі: "Кітабук Деррагіє Ілганіє" року 1465-го виданій славним лікарем Сабунда-Огли Шер-ефеддином, що лікував самого падишаха. Не помогли ворожба й заклинання, прохання й молитви до Всемогутнього й Пророка його…
Звіря поховали, закопали глибоко в землю, а тепер над його могилою відбувається тризна по "вірному приятелеві еміровому".
— Ми, в нашій землі, звикаємо до звірят… любимо їх… А це ж був правдивий "володар пустині" найгарніший з усіх пород левів — лев з Атлаських гір! Не було йому рівного в красі. Майже людські риси мала його шляхотна голова. Не було йому рівного й у відчуванні своєї гідности. Чувся він — і відчував, — майже як лицар…
Не псів а лева й малпу тримав емір при дітях своїх.
— Щоб не до пустих і низьких забав із псами звикали. Бо пес — раб і слуга з природи своєї. Але щоб горду й шляхотну вдачу лева завжди мали перед очима. Малпа ж, щоб нагадувала хлопцям, якою потворою стає людина, коли забуває про гідність людську, хоч рухами — ввесь час наслідує людину.
— Кожен скаже, що наймудріша з тварин — кінь, — продовжував по перерві сарацин. — Але для того, хто близько пізнав лев’ячу вдачу, кінь видається дитиною, що тільки починає навчатись розуму. Всі тварини бояться кари. Всі вони в людині бачать свого пана. Єдиний тільки лев ніколи не забуває про свою силу й гідність. І поруч із людиною — відчуває, що він — пан над життям обох. Не зо страху, а з приятельства слухає лев того, кого обдаровує своєю дружбою. І ніколи не скривдить свого приятеля, дарма, що знає його слабість а свою силу. Але образи й кривди лев не дарує нікому і ніколи. Хто "зрадив" його — не може ні за що вернути собі дружби лева[151].
На веранді, де тепер обидва сиділи й пили воду із шербетами, стало тихо. Тільки здалека лунала солов’їна пісня[152], що покривала тихі мелодії тризни.
— Тварини це немов продовження рук і ніг наших, — знов заговорив емір. — Ми їх оберігаємо від хвороби, від злих впливів. Вішаємо на шию верблюдяткові, — як і своїй дитині, — талісмана… Коли ж дійде до межі життя котрогось із цих товаришів наших — оплакуємо їх, ховаємо до могил, а не викидаємо як розбиту річ. Кличемо плакальниць[153], щоб утишити жаль серця свого… І ось, сьогодня серце моє — як овоч повний терпкого соку…
І ближчим видався Карльосові цей, ще перед небагатьма днями чужий кров’ю, світоглядом, вірою й звичаями сарацин… Як вітер дерева, нахиляв сум їхні серця одне до одного.
— Колись, — почав Карльос, розставляючи, без помочі хлопчиків-рабів, шахові фігурки на шахівниці, — читав я вдома легенду. Не нашим, а Північного Краю лицарем оспівану. Коли вмре дитина, казав цей поет, то Ангел Смерти дає їй у руки жбан. Спочатку він порожний. Та ж, що більше на землі плаче по дитині своїй мати, то дужче наповнюється жбан у руках дитини. Аж переливається через край і дитині стає важко носити з собою той посуд. Та ж випустити з рук своїх жбана — вона не сміє. Аж поки знайде того, хто надіп’є з нього… Мені завжди здавалось, що кожний із нас несе, мов той "жбан сліз", своє власне серце… Воно переповнене тяжкими спогадами, сумними згадками, болестями старими й свіжими. І для кожного з нас приходить хвиля, що мусить він "дати напитись" комусь із цього жбану-серця свого, коли вже переливається з нього, повного по вінця, смуток…
Сарацин спинив погляд на Карльосі:
— Правда це… Але… найкраща доля, яку приймаємо з розплющеними очима, говорючи собі: "Вона — моя, тому приймаю її!" Бо життя — як ярмо на волах: тяжить, мулить, тягне голову додолу, але без нього — воли б не проорали борозни, глибокої та рівної, яка саме потрібна для життя збіжжя. Ага! До речі! Чи бачив ти коли "весілля збіжжя?" Ні? То завтра можеш побачити.
І емірове обличчя проясніло, стало радісне. Та й було чого!
Перед кількома днями пригнали, — як несамовиті, — бедуїни з пустині й принесли грізну вістку:
— Йде "Божий бич!" Суне, — як звичайно, тією самою дорогою: з пустинь малоазійських, де вічна колиска сарани! — Суне непереможно…
На ту вість безвладно спустилась красна Ібрагімова голова, а плечі мимохіть здригнулись. Перед очима вставав жахливий образ…
Побачив себе самого, — тоді ще юнака! — як напів ошалівши від жалю, злости й безсилої образи, влетів він, із ятаганом у незчислимі лави сарани й шалено топтав її ногами та сік мечем,..
Але — підстрибуюче, брунатно-гніде море, живе, таємниче-шелестливе, повне зловісного тріскотіння під його ногами, почало вже засмоктувати його…
Гніда, жива маса обліплювала ноги, все тіло, поверх і під одіжжю… Заливала ніздрі, очі, уста…
І знов емір затрусився, немов скидаючи з себе страшну ту гидь. Підвів голову:
— Піша, чи летюча? — спитав хрипко, раптовно пересохлими устами.
— Ще не знати, ясний еміре! Але більше подібно, що летюча…
— Дав би Всемогутній! Бодай не піша! Щоб негайно прийшов управитель!
Звичайно навала сарани, повторюючись приблизно раз на десять літ, дочиста виголоджувала країну, нищучи все, що тільки "тримається корінням землі".
Але попередній напад проминув для околиць Яфи щасливо, дарма, що того разу йшла сарана "піша" — незрівняно страшніша за "летючу".
Вогняні запони й глибоко викопані рови десь перед Сидоном були примусили тоді сарану змінити шлях.
Вона зробила відхил. І, певна своєї непоборности, пішла… просто на море. Але з хуртовиною й припливами боротись не мала сили! Море "злизало" її з переляканої землі.
Та ж таке щастя не часто трапляється!
Однак, якщо дійсно суне "летюча", то є надія, що перелетить лани, вчасно оточені вогняними кордонами…
А може Всемогутній пошле ще й дощу!
* * *
Дві доби — майже без передишки, — всі, хто міг тримати в руках лопату чи заступ, рили шанці.
Жінота й діти зносили запальний матеріял… І щастя знов, — і в цім десятилітті, — всміхнулось емірові: ще не дійшовши до його ровів, сарана знялась і чорною хмарою перелетіла край[154].
То ж не диво, що Ібрагімове лице стало розрадуване й прояснилося…
Вранці, оточений цілим двором своїх слуг та музикантів, виїхав емір у поле. Вперше звелів Карльосові при слугах їхати не за ним, — як слузі, — а попліч, як рівному.
— Лицар бо ти! Не невільник, куплений на торзі, а закладник, що з власної, доброї волі виконуєш шляхетний учинок… Та ще й учинок, на який треба більше відваги як на бій!
Донька Ібрагімова, — вдруге вже згадував при Карльосові емір про ту доньку! — так боялася кожного саранчука, що аж захворіла[155]. І до неї мусіли покликати "хакіма" — лікаря.
— Я й сам, ще з юнацьких літ, здригаюсь, як бачу таку нікчемну й таку грізну істоту, — признавався Ібрагім. — Та й як би інакше? Чи ж можна ставитись байдуже до створіння, що на його крильцях рукою Всевишнього написано чорними письменами, по гебрайському, — бо то є одна з найдавніших людських мов — "Бич Божий?![156]
А що й цього разу лихо оминуло поля та лани емірові, було саме на часі відсвяткувати "весілля збіжжя"[157]. Власноручно назривав емір найліпших колосків ячменю, що вдруге дозрів уже цього літа.
Переплів їх квітками, виплів подібну до людської фігурку і, оздобивши її намистами та завинувши в дорогу, шовкову тканину, посадовив між галузками "святойванівського хліба" — ріжкового дерева, що росло край поля, її, цю "наречену збіжжя".
Всі приявні заспівали весільних пісень, гучно й радісно загули музики…
— Голосніше! Щоб аж до неба було чути!
І, заспокоєні та задоволені, повернули до дому,
Минали дні, як хвилі прибою: щораз нові, тікаючі й невловні…
Карльос помалу призвичаївся до своїх нових обов’язків і терпеливо чекав, коли прийде за нього викуп з Еспанії.
Дитяча віра простих серцем ченців із манастиря св.