Пригода на п'ятому горизонті - Савченко Віктор
Тепер від Бульбинського його відділяв самий лише президійний стіл, і Іван Олексійович завважив раптом, що Мильний зовсім і не схожий на Бульбинського. Останній, попри відсутність "пізнавальних знаків" був значно симпатичнішим, хоча й набагато старшим. Схожість була тільки в лисині і постаті — заокругленій, як у "матрьошки", якій приробили ноги. І тільки. Але між ними була інша, значно глибша, ніж просто зовнішня схожість. їх немовби виточено було з того самого матеріалу і однакової конфігурації, тільки пофарбовано трохи по-різному — Бульбинського в ста-лево-сірий колір, Мильного — в темно-сірий. Власне, то була схожість на рівні свідомості, ні — інстинкту.
— Воно, справді, теє…— Почав Мильний. Дещо схоже на викид. Так? Але ж по-перше, про який викид може йти мова, коли на тому пласті їх одвіку не було…
— А на сусідній шахті? — подав голос Пав-люк.
— Так то ж на сусідній… А зараз мова про гірничо-геологічні умови на вашій шахті… Так? Отже — відсутність викидів на пласті — раз, сичання газу у вибої, як свідчать потерпілі шахтарі,— два… Так?
— А грушовидна порожнина, а "скажене борошно"? — озвався хтось із гірничого нагляду.
— Не така вона вже й грушовидна, — заперечив Мильний. — А в "скаженому", так би мовити, "борошні" — дев'яносто відсотків інертного пилу.
— А ви що аналізували його? — запитав Пав-люк.
— Авжеж, — не змигнувши, збрехав Мильний.
— Ми теж здавали на аналіз, — озвався представник гірничого нагляду. — Типовий продукт викиду.
З-за президійного столу підвівся Бульбинський.
— Товариші,— мовив докірливо, — давайте до-тримуватись… Зараз виступає керівник опорної бази товариш Мильний. Прошу, Киме Віленовичу.
— То ось моя думка, — підсумував Мильний, — на п'ятому горизонті мав місце звичайний, банальний суфляр. З газової пастки вирвався газ… Так?
Гончаренко нахилився до Паливоди, прошепотів:
— Ти, бач, як відмивають свій метод? У Ярослава, що спостерігав за всім тим поглядом стороннього, після слів колеги почав зріти в душі протест, він ніби став свідком якоїсь жахливої непристойності. Подумав, що так кривити душею може лише людина з психікою комахи, для якої звичайна мораль — щось незбагненне застаріле, якийсь атавізм.
Тим часом Мильний сів і головуючий надав слово якомусь Високовському — худорлявому згорбленому чоловікові з нездоровим жовтим лицем. Маленькі глибокі очі блискали немов два шматочки антрациту, на які впав промінь світильника.
— Може, й суфляр, — сказав флегматичним невиразним голосом. — Хоча я схильний вважати, що то був гірничий удар.
Він довго і плутано мотивував, ніскільки не дбаючи про те, щоб його зрозуміли — ковтав слова, не доказував речення. Високовський зовні був повною протилежністю Мильному й Бульбинському. На ньому висіла витерта куртка, светр не першої вже свіжості був розтягнутий і не ховав гострого рухливого борлака на довгій шиї, штани — гармошкою.
— Як бачите, — підсумував він йому одному тільки відомі аргументи, — маємо підстави кваліфікувати явище, як гірничий удар.
— Не переконливо, — зауважив Бульбинський. — Як для гірничого удару надто багато газу. Суфляр то був, суфляр… Втім, послухаємо думки інших експертів.
І поки Високовський займав місце поряд з Мильним, де він перед тим сидів, головуючий надав слово якомусь Морєву. Якщо Мильний був зменшеною "копією" Бульбинського, то Морєва можна було вважати збільшеною і водночас старшою за віком. Мав великі "шоколадні" очі, широке чоло з обширними залисинами і клином зовсім сивого "каракулю" над ним. Поки Морєв не озивався, на кругловидому обличчі не було помітно жодної зморшки. Та щойно заговорив, як воно начебто вкрилося дрібною "сіткою". Та "сітка" то зникала, то виникала в інших місцях. Здавалося, щось із середини м'яло лискучий рожевий целофан.
— Як добре, товариші, що в нас зараз — плюралізм думок… — дещо врочисто почав він. — Та на щастя, істина встановлюється не більшістю голосів, а вагомістю аргументів. Я уважно вислухав попередніх, е-е… Прочитав свідчення обох потерпілих шахтарів. І, знаєте, мені здається, хай дарує Високовський, немає жодних підстав вважати те, що сталося, гірничим ударом. Це був типовий суфляр… — Морєв почав довго і переконливо (принаймні тембром голосу) пояснювати слушність своєї точки зору.
Попри солідний уже вік, він мав великі чутливі губи (це було єдине на обличчі, що не бралося зморшками) і рідкі зуби. Мабуть, через оту відстань між зубами в голосі проскакували шиплячі і свистячі звуки. Але вони, ті звуки, не псували враження. Хіба що робили чоловіка схо-жим на підлітка, який не навчився ще досконало володіти мовним апаратом, а відтак викликали й довіру. Морєв був зодягнений так само, як і Бульбинський, в сталево-сіру трійку та білу сорочку, над цупким коміром якої нависло чимале ретельно виголене воло. Коли він замовк, голо-вуючий, не приховуючи поштивості, попрохав його сісти і запитав, чи є ще бажаючі виступити. Всім своїм виглядом Бульбинський ніби казав:
"ну, ось, бачите, якщо вже Морєв каже, що це був таки суфляр, то які ще можуть бути сумніви…"
Тим часом з-поміж членів комісії хтось підняв руку. Бульбинський досадливе подивився, не поспішаючи надавати тому чоловікові слово. Він немовби звільнявся від приємної омани, насланої словами Морєва. Нарешті кивнув підборіддям" мовляв: "та кажи вже, якщо так припекло. А тільки ж усе й без того ясно".
Чоловік був невисокого зросту, мав пряме коротке волосся, зачісане на проділ і великі сірі очі. На худорлявому обличчі з тонкими рисами було знати злість.
— У мене таке враження, ніби я опинився на якомусь сеансі містифікації,— почав він басовитим голосом… — Вже й не ставиться питання чи викид це… Суфляр, гірничий удар, та тільки не викид. Не беруться до уваги ні тонни відкинутого вугілля, ні форми порожнини, ні пилогазова суміш… Та що ж це таке?! Гірничий нагляд штрафує шахтне начальство за найменші прорахунки в техніці безпеки, а тут… Замість заглянути правді в очі…
Чоловік говорив довго і гнівно. Відчувалося, що йому накипіло. Він згадував аналогічні випадки на інших шахтах, коли "законодавці" з техніки безпеки, рятуючи свою методику, кваліфікували типові викиди, як гірничі удари. Бульбинський тим часом поблажливо і якось по-доброму посміхався. Мовляв, ну, він так вважає, ми — інакше.
— Вже до чого дійшло! Спеціалістів, які попередили про викид, відтирають із залу, як сторонніх. А може, як небажаних свідків?! Це вже не наукові забавки… Життями людськими бавитесь! — Обличчя чоловіка стало таким самим білим, як і комір його сорочки. Він сів.
Запала мовчанка. З широкого виду головуючого змилась добра усмішка і натомість з'явилася звичайна для нього "маска", крізь яку він міг підглядати за людьми, не виказуючи свого ставлення до них. І все ж, попри непроникність, під тією "маскою" вгадувалася розгубленість. Чередниченко інтуїтивно відчував, що причина розгубленості — не так слова промовця, як наявність свідків. Нарешті головуючий підвівся.
— Хоч як прикро було чути, — почав він розважливо, але не треба нам ображатись. Це тільки перші наші кроки в осягненні демократії, яка так припізнилась. Треба, товариші, вчитись демократії… Не критимусь, виступ дещо зарізкий і тенденційний… Надто ж образливо прозвучали натяки на "свідків"… Михайле, е-е… ви не перший рік у комісії і отже мусили б помітити, що на засіданнях ніколи не бувало сторонніх…
— Вони не сторонні,— подав голос чоловік. — Вони життям важили, рятуючи потерпілих шахтарів.
— Ну, то вже інше питання, — спокійно відповів Бульбинський. — Мова зараз про кваліфікацію явища. До речі, наш спеціаліст теж був присутній при тому. І він, як фахівець, і як свідок, може теж сказати свою думку. Прошу, товаришу Пантелєєв.
Пантелєєв якийсь час сидів, немов загіпнотизований під поглядом головуючого, широка постать якого нависла над президійним столом. А тоді, немовби звільнившись від омани, підвівся, ступив два кроки і, нахилившись над столом президії, вдарив Бульбинського по обличчю. На-відліг. І хоч у того було вгодоване, а відтак м'яке лице: звук від удару розійшовся якийсь глухий, немовби дебела рука Пантелєєва влучила в твердий предмет, або, справді, в дерев'яну маску, ви-фарбовану під людське тіло.
Пантелєєв мить затримався, окинув докірливим і водночас дивним безневинним поглядом представників гірничого нагляду і директора шахти (на співробітників свого інституту й не глянув), і ледь накульгуючи, попрямував до виходу — могутній і весь потовчений.
А для Бульбинського то був ніби не ляпас, а дотик чарівної палички, що перетворює людину на камінь. Він завмер (навіть згас шоколадний блиск в очах) і нагадував статую головуючого на зборах — ліва рука обперлась об стіл, права піднята й зігнута в лікті, губи розтулені. Тільки рожева пляма, що розтікалася по лівій щоці, свідчила, що це таки живий чоловік. Коли Пантелєєв порівнявся з дверима, у Гончаренка, котрий доти сидів немов паралізований, раптом вихопилося:
— Кхе!
У короткому окликові тому було і схвалення, і навіть якась радість. Він підвівся і, грюкнувши відкинутим сидінням, пішов слідом за Пантелєєвим. Чередниченко з Паливодою теж покинули зал.
"Що таке час? — гадав Паливода. — І чим він вимірюється? Роками, днями, секундами? А може, — пережитим, частотою і значимістю подій?.."
Спало на думку, що він, міркуючи про час, бачив початок його з того дня, коли прийшов ї відділ кадрів та запитав чи потребує геологічна організація хіміків. Кадровик без зайвих слів набрав номер телефону і запросив якогось Івана Олексійовича. По кількох хвилинах зайшов не високий чоловік середніх літ і, присівши поряд е Паливодою, став терпляче очікувати поки старий відставник познайомиться з особовим листком, Нарешті той підвів очі.
— Ти казав, що тобі потрібні хлопці, які могли б їздити по шахтах…
— Казав.
— Ну, то познайомтесь, — кивнув на Паливоду. І додав з усміхом: — А тільки він хлопець непростий… З науковим ступенем.
Власне, ця невелика сценка і була точкою відліку того часу, в якому Паливода жив майже рік. Про що вони говорили з Іваном Олексійовичем у відділі кадрів тепер би вже й не пригадав. В уяві стояв тільки тісний кабінет, великі сейфи, кадровик з короткою стрижкою і гострим поглядом сірих очей, а також непоказний чоловік, з яким йому належало переговорити… Зараз той чоловік куняв поруч у м'якому кріслі міжміського автобуса.
Коли місяць тому вони їхали цією місцевістю, стояв густий туман і тільки окремі пагорби, немов острови, височіли над сизим "морем".
