Слово за тобою, Сталіне! - Винниченко Володимир

Коли "Правда" просить, то можна й зібрання пропустити.

— От спасибі! Так буду ждать од сьомої години на вечерю. Ну, не буду вас відривати від вашої великої служби. До вечора!

І, простягнувши, руку "запорожцеві", він ледве обхопив нею величезну руку його й аж трошки скривився від її потиску. Потім усунувся в задню колону, а ггроф-союзний батько втиснув свій могутній бас у загальний спів.

Рівно о пів восьмої Микита Горигора був уже в кімнаті журналіста Зінчука. Там посеред неї стояв стіл, покритий незаймано-білою скатертиною і заставлений тарілками, склянками, пляшками. Завіси на вікнах були запнуті й затишно горіли лямпи — одна із стелі, а друга зі столика біля канапи.

"Запорожець" ради такої важливої візити застібнув-комір сорочки й спустив на халяви чобіт сірі потріпані штани. Вони від того на литках стали товщі ніж на колінах, але все ж таки були "на випуск", по-европейському, чорт забирай! Правда, чорні, могутні вуса його не були по-европейському поголені, а по-староукраїнському, по-козацькому звисали по обидва боки соковитого рота. Над вусами горбився великий, теж козацький ніс, а з обох боків його з-під кущів чорних брів трошки соромливо але одверто дивились карі невеликі очі, подібні до зернят підсмаженої кави. І над усім цим пишно буяла в товстих кільцях непокірна, густенна кучма чорного волосся.

Щоб не гаяти часу, господар і гість зараз же взялись до роботи, якої їм увесь час піддавав прислужник, що приносив страву за стравою в металічних, гарячих тарелях з накривками. Горигора ніколи такого не бачив і тому дивився з великою цікавістю на ці "панські штуки".

Починати розмову на обіцяну "важливу тему" товариш із Москви ще не хотів і тільки частував гостя то горілкою, то коньяком, то вином, відповідно до ритуалу вечері. Гість починав червоніти. Але хіба можна було злякати запорозького козака такою дурницею як якийсь там коньяк чи виноградна водичка, що зветься вином?

Одначе на кінець їжі йому почервонів не тільки ніс, але й чоло, а очі весело, ласкаво й дуже прихильно та навіть аж любовно обгортали симпатичну пику хазяїна.

— Ти, брате, з наших, я тобі скажу! — рішуче заявив він нарешті й задоволено відхилився на спинку стільця. — Верно! Ти — хоч і московська шишка, а, як бачу, простяк і симпатяга. І по-своєму, по-українському не забув балакати. У нас тут часом, знаєш, наші партійці русотяпи гадають, що як чоловік не хоче цуратись рідної української мови, так, значить, він буржуяка, націоналіст реакційний, ворог соціялізму та отаке всяке чорт-зна що. А я тобі скажу, що то вони націоналісти й дурні. "Культура — національна формою, соціялістична змістом". Знаєш, хто так сказав? Он, хто!

І він хитнув головою на портрет Сталіна, що висів над канапою.

— Цілком правильно! — непохитно підтвердив журналіст Зінчук.

Нарешті прислужник забрав свої тарілки, поставив на столик біля канапи, як йому було наказано заздалегідь, черевату пляшку з лікером, маленькі чарочки, попільничку і сам остаточно вийшов. Тоді Степан Петрович посадив Горигору по один бік столика, сам сів по другий, налив у келішки густої янтарної рідини і, піднявши свою чарку до "запорожця", сказав:

— Ну, а тепер ще вип'ємо за рідну мову, а тоді поговоримо про інше.

Горигора взяв у свої величезні пальці як наперсток келішок, вони цокнулись, і профспілковий батько хильнув собі з нього під козацькі вуса. Хильнув і, ковтнув— —ши, облизав і губи, і вуса.

— А воно яке солодке, хай йому грець!

Потім, коли вони закурили запашні турецькі цигарки, журналіст Зінчук споважнів і сказав:

— А тепер, товаришу, поговоримо.

І почав викладати принаду великій кудлатій, чорній рибині. Вона уважно, серйозно слухала, іноді здивовано гмукала, іноді, недовіряючи своєму розумінню, перепитувала, знову гмукала, але загалом поводилась стримано й поважно. Нарешті, коли рибалка виклав докінця принаду, риба не витримала й обурено спитала:

— А як же на це реагують європейські та американські робітники?

— Покищо ніяк. Вони ще не знають про концепцію колектократії.

— А чого ж СОЦІАЛІСТИ та демократи, які знають про неї, не зазнайомлять робітників з нею?

Отут журналіст Зінчук розвів руками:

— А це вже треба їх питати, а не мене.

— І, кажеш, що якісь там бельгійські синдикалісти вже висунули вимогу скасування найманої праці? І навіть папа римський готов визнати оту трудову колекто-кратію, чи трудократію, як ти сказав, а соціялісти ні чичирк? Ххе! Ну, я розумію капіталістів: на якого їм чорта ота колектократія, ота трудократія? Цілком зрозуміло, що вона для них шкідлива, убійча, а через те— наївна, нікчемна утопія. А для соціялістів? А для тих, що звуть себе захисниками інтересів труду, робочого класу? Теж шкідлива? Теж утопія? Ну, так хіба ж ми, комуністи, не маємо рації, коли кажемо, що вони слуги буржуазії, захисники капіталізму? Га? Цього я не розумію. Мати такий сильний засіб проти війни й капіталізму і не вживати його! Ну, а комуністи? От ти кажеш, вони скрізь провадять сильну кампанію за мир по всіх країнах, збирають підписи під петиціями, чого ж вони не організують петиції про найкращий спосіб миру, про колектократію? Невже й вони мовчать?

Степан Петрович не зразу відповів. Замість відповіді, він знову налив келішки й злегка сьорбнув із свого. "Запорожець" нетерпляче стежив за його рухами і, не глянувши на свій келех, повторив:

— Ну, а комуністи ж що?

Іваненко поставив келішок на стіл і тоді тихо сказав:

— А комуністи теж слухають своїх вождів.

— Отакої? ! А які ж то комуністичні вожді проти цього способу? ?

Степан Петрович зробив невиразний рух лицем. Го-ригора пильно глянув на нього, помовчав, потім схопив свій келішок і люто сьорбнув із нього.

— Ну, а американські робітники? У них же там чортма комуністичних вождів. Якого ж чорта вони не хапаються за цей засіб знищити війну і капіталізм?

— Вони цього не потребують.

— Як так!?

— Та так. їхні капіталісти кажуть, що капіталізм не шкодить робітникам. Та й самі американські робітники додають: кожний з нас щохвилини може стати капіталістом. У нас, мовляв, і без соціялізму хороша платня, авто, ванна, холодильник, комфортабельне помешкання, соціяльне забезпечення, на якого біса нам затівати війну за якийсь там СОЦІАЛІЗМ?

Горигора не витримав і гупнув себе кулаком по коліні.

— От стерви! Та й дурні ж, я тобі скажу! Дурні, бо від війни, хочуть вони чи не хочуть, не сховаються, паршивці, в своїх ваннах. Вона їх і там знайде. "Мир, мир, мир"! кричать вони. Еге ж, мир, а як його зробити, того ні вони, ні всі, що кричать разом з ними, не знають. Та й ми, хіба ми знаємо? От я сьогодні цілий день кричав за нього, і щиро кричав, трохи не перервався, а хіба я вірю в нього? На словах, криком за мир, а на ділі без крику скажено всі готуємо війну. Придивись до наших заводів. На кого ми працюємо? На мир? На ванни? Чорта з два! Танки, гармати, кулемети, ґранати, літаки, бомби! І те саме там, у них. І у всіх по всьому світі. Ми отак ідемо назустріч одні одним...

Він розставив могутні руки, виставив наперед по два пальці на кожній і почав наближати одну до одної.

— І в той же час ми щиро боїмось зустрічі, ми кричимо від страху і навипередки виставляємо себе за миротворців. Але як пожертвувати чимнебудь для цього миру, так нізащо! Американці, кажеш, у своїх ваннах не потребують нищити капіталізм і для цього на війну не підуть. Але ж інші потребують, голубчики ви мої, його знищити! Весь світ потребує. Та навіть папи римські вже потребують. А коли так, то ви в своїх ваннах не сховаєте ваш капіталізм. Ми прийдемо, ми прилетимо до вас, ми виженемо вас із ваших холодильників і примусимо вас воювати, хочете ви того, чи не хочете.

І Микита Горигора грізно підняв кулака в напрямі, мовляв, американських холодильників. І раптом схопив себе обома руками за кучму і сильно потряс нею. {

— Ні, я ніяк цього не можу збагнути! Мати такий спосіб знищити оте страхіття і не сміти хоч би спробувати вжити його. Це вище мого розуміння!

Іваненко з цікавістю поглядав на лице Горигори, яке чи то від вечері чи розмови вже все червоно горіло. Але ніс виразно, помітно зблід! Раптом Горигора злісно одмахнувся набік рукою.

— Ну, добре, хай американські робітники, як ти кажеш, ще нічого не чули про трудову колектократію й тому любенько готуються в своїх холодильниках стати капіталістами. Нехай. А от оті європейські демократи та СОЦІАЛІСТИ, які, як ти сказав, уже дещо чули про неї одним вухом, у яких робітники, здається, не ласують по ваннах та холодильниках, чого вони те вухо затуляють і уста заціплюють, чого вони хоч не поставлять на обговорення цей засіб?

Степан Петрович з усміхом потрусив цигаркою над попільничкою.

—Гм, "чого". Того, що багато європейських демократів та СОЦІАЛІСТІВ насамперед не люблять припускати ніяких страшних речей. Війна, атомні, водневі бомби? Це таке страшне, що його напевне не буде! Крім того, вони заспокоюють себе тим, що війна між Сходом і Заходом не є неминуча і що співіснування двох економічно-соціяльних систем на плянеті, капіталістичної й комуністичної, є цілком можливе. А далі вони вірять, що ми, комуністи, теж ніяк не потребуємо війни, що ми тільки того й прагнемо, щоб мирно співіснувати з їхнім милим невинним капіталізмом на землі. Ну, та й ми самі, треба правду сказати, надаємо їм бадьорости: ми самі заявляємо, що нам їхній капіталізм не заважає, що ми собі, мовляв, маємо наш СОЦІАЛІЗМ, у нас уже створене веселе, щасливе життя, для чого нам воювати? Отже ми можемо собі любенько творити й далі оте співіснування. Так, мовляв, і Сталін каже. Та от ти і сам сьогодні це повторював. Горигора, видно, почув себе трохи зачепленим.

— Е, "повторював"! "Щасливе життя"! А що ж я повинен кричати, що у нас життя погане? Щоб ворогів підбадьорювати? Сталін каже? Так, каже. Бо ми в цей момент, дійсно війни не потребуємо. В цей момент! Що тут ховатись нам з тобою, своїм людям, ми не на мітингу. Так, ми тепер мусимо кричати про співіснування, про мир, про добросусідські відносини з капіталізмом. Але тут же ми так само мусимо з усієї сили готувати війну. Бо ми мусимо воювати, бо нам не сила мирно співіснувати з капіталізмом, від мирного життя ми задушимось. Або він нас задушить.