Слово за тобою, Сталіне! - Винниченко Володимир

А тому: хоч пропади, а дайош війну! Але тут же й годі: а що ж може дати та війна? Загибель усього світу і нас разом з ним7 Га? Що?

Степан Петрович лукаво прижмурив очі й сказав:

— Так от деякі європейські демократи й кажуть: — дайош трудову колектократію, і не буде ні війни, ні загибелі нікого.

— Так чого ж інші демократи не приймають її?? — люто закричав Горигора. — Чого вони мовчать? "Капіталісти, капіталісти". Невже вони все рішають? А що ж демократія? Невже серед неї не знайдеться хоч один чесний, гарячий, енерґійний політик, або журналіст, або вчений, або депутат, який би взяв на себе велику місію: не зважаючи на капіталістів, підняти це питання на Заході й добитись, щоб його було хоч поставлено на обговорення їхнього буржуазного суспільства. Хоч на обговорення поставлено перед народами! Вони хваляться, що вони справжні демократи. Так чого ж вони таке страшенно важливе питання, як знищення війни мирним способом, безкровним, який пропонують колектократи у своїх народів, не віддадуть на обговорення і вирішення самих народів. Чого не порушують питання колектократії в своїх демократичних газетах? Яка ж то демократія, га? Та й ті колектократи, чого вони не вимагають од своїх політиків, щоб вони були справді "справжніми" демократами? Нехай ці політики не приймають колектократії, це справа їхнього розуміння, інтересу, совісті, але нехай же не замовчують такий засіб1 замирення світу. А самі колектократи, коли вони вірять до глибини душі в колектократію або симпатики її, чом вони не репетують на весь світ, чому не організують петиції? Чом не кидають бомби на ту паршиву Організацію Об'єднаних Націй, щоб звернути її увагу на цей спссіб, щоб примусити її поставити питання колектократії й отой світовий референдум, про який ти казав? Чом?

Горигора аж схопився на ноги і трусив над журналістом Зінчуком своїм велетенським кулаком, наче той журналіст був післанцем отих колектократів. І Зінчук боязко сказав:

— Я тобі вже сказав, що в європейських демократів є багато причин не піднімати цього питання. Одну я виклав. А от друга: я, бувши за кордоном із нашим міністром, мав нагоду говорити з деякими англійськими та французькими журналістами та політиками про трудову колектократію. Принципово для себе багато з них немов би приймають її, а практично бояться вголос говорити про неї.

— Кого бояться? Своїх народів?

— Ні, американських капіталістів.

— Отако-о?

— Отако. Бо американські капіталісти, мовляв, так бояться трудової колектократії, що як тільки європейські політики здіймуть про неї питання, то американські капіталісти зараз же припинять посилку допомоги Европі й віддадуть її большевизмові. Бо трудократія чи трудова колектокрагія це, мовляв, той самий большевизм.

— Та неправда ж!! — раптом бурхливо вирвалось у "запорожця". — (Степан Петрович про себе посміхався) — Американські капіталісти тепер усе, що не їхнє, називають большевизмом. А європейські демократи не можуть їм пояснити, що таке большевизм, а що таке колектократія?

— Очевидно, не можуть.

— І воліють війну, аніж лякати бідних американських капіталістів?

— Мабуть. А деякі буржуазні європейські демократи кажуть, що трудова колектократія ще страшніша за війну. "Лік, кажуть вони, гірше за хворобу."

— Та не може бути? — ошелешено поширив очі Горигора. — Трудократія — гірша за війну?! Та чим саме?

— А тим, що вона внесла б великий безлад в економіку всіх країн, зруйнувала б багато людей, збіднила, б народи.

— Фю-фю! А війна, значить, внесла б лад, збагатила б народи? Оця нова війна, оця страхітна третя атомов а війка, від якої, кажуть самі європейці, можуть загинути сотні мільйонів людей і наша плянета з її цивілізацією переміниться в мертву пустелю?? Ну, знаєш, я навіть од капіталістів не ждав такого! І отака, значить, у них люта, сліпа жадність до своїх капіталів, що вони воліють краще загинути разом з ними й з усіма народами, аніж оддати їх тим, які створили ті капітали, трудовим клясам людства?

— Очевидно.

— І, значить, європейські демократи та соціялісти, які звуть себе представниками отих трудових кляс, теж бояться "безладу", який внесла б колектократія?

— Бояться, бідолашні. Та ще, кажуть, бояться нас, комуністів.

— Нас??

— Так, нас. Ми, мовляв, коли б вони й прийняли колектократію, не підтримаємо їх, зрадимо, обдуримо. Ми, мовляв, на словах теж приймемо резолюцію Об'єднаних Націй про бажаність переходу господарства в кожній державі на трудову колектократію, а самі на ділі не будемо виконувати, будемо крадькома готувати далі війну, щоб захопити в свої руки владу над плянетою.

— Неправда!! — заревів "запорожець". — Таку революцію ми всією душею, з усією щирістю приймемо і будемо вірно виконувати. Нехай дають який хоч контроль, на все підемо! Та який же ідіот, сукин син, стерво, не прийме, щоб ми, робітники, були самі собі хазяїнами і володарями своєї праці? Який нещасний може бути за те, щоб усе життя своє бути наймитом, чи то в приватника, чи в держави, один біс? Ти сказав: "Україна без наймита". Та в мене серце вибухло захопленням. Та цього ж наш народ усе життя своє прагне! За що ж бились запорожці проти польських та московських панів, які брали Україну в неволю? За Україну без наймита! Пам'ятаєш їхнє гасло: "Україна без хлопа і пана", "Козацька Україна", себто всі хотіли бути "козаками", вільними людьми, а не кріпаками чи наймитами у когобудь, у чужих чи своїх панів. Та пусти у нас це питання на референдум по наших заводах, копальнях, селах та навіть канцеляріях: і одного відсотка голосів проти нього не збереш. А хіба в Европі будуть робітники проти? Чи навіть в Америці? Ану, нехай насміляться поставити на голосування людей праці, чи то фізичної, чи духової, за кого вони будуть голосувати: за капіталократію чи за трудократію? Ага, отут і є основа їхніх аргументів, оцього вони бояться, а не нашої непевности. Ми зрадимо! Та ми станемо як один за це! Та ми будемо найкращими контролерами, найкращими охоронцями трудової колектократії, а не — "зрадимо". Сказав таке! Ххе!

Степан Петрович не переставав обсервувати Горигору і, коли той від хвилювання ухопив цигарку, він обережно вставив:

— Але ж трудова колектократія неодмінно вимагатиме жертв і від нас?

— На всі, без виїмку, жертви підемо! — рішуче махнув у повітрі цигаркою "запорожець".

— Ну, невідомо. Трудова колектократія це соціяльна й економічна демократія. А коли так, то мусить бути й політична демократія. Вони нерозривно зв'язані. Чекай, чекай! Я знаю: у нас, мовляв, є найкраща в світі, народна демократія. Ми, мовляв...

— Я цього не кажу! Я знаю, що таке справжня демократія.

— Та-ак? Добре. А коли ти це знаєш, то повинен знати, що при справжній, як ти кажеш, демократії наші вожді повинні були б піти на жертви, повинні були б бути готові навіть до того, щоб народ радянський зробив справжні вибори і, може, їх і не вибрав би. Га?

— Наші вожді будуть готові на все, навіть на таку жертву! Аби цим було вбито війну, аби здійснився таки соціалізм. Бо, кажімо ж, чортяка його мамі, по всій щирості: який у нас соціялізм? Соціялізм це є знищення всякого панування людини над людиною, всякої не-рівности соціяльної? Так? Ми це раз-у-раз кажемо у своїй пропаганді. А коли так, то насамперед, значить, повинно бути знищення найманої праці. Бо правду кажуть колектократи (я і сам це нераз думав): там, де е наймана праця, там є оте панування, ота експлуатація, ота нерівність, там жодного соціялізму немає. Нема його й у нас, коли говорити по совісті, бо і в нас с наймана праця. Бо наше становище таке, що ми мусимо он як експлуатувати самих себе. Мусимо мати і злидні, і горе мільйонів. І що ж, наші робітники цього не розуміють, не відчувають? Ми не кричимо, не бунтуємось, ми мовчимо. Але мовчимо не від радости і щастя. "Мовчать, бо благоденствують", — як гірко сміявся наш Шевченко. Ні, товаришу, цього способу замирення світу й мирного співжиття людей на плянеті ми не зрадили б. "Плянета без наймита"! Ххах.

Горигора сам собі налив лікеру, зараз же випив його і сильно смоктнув цигарку.

—Добре... — тихо, немов у задумі сказав Іваненко. — А що якби, з тих чи інших причин, наші вожді не схотіли не то що прийняти трудову колектократію, а навіть говорити про неї? Що б ми тоді?

Горигора сильно, рішуче покрутив головою, неначе йому було запропоновано огидного, непотрібного ліку.

— Ніколи цього не може бути! Коли капіталісти щиро згодились би піти на жертви ради врятування себе, нас і всього світу, наші вожді відмовились би?! Та за кого ж ти маєш Сталіна?? За світового брехуна, лицеміра, безмежного себелюба, який заради своєї влади готовий був би знищити все людство? Що ти, справді, кажеш??

— Ну, а все ж таки? — тихо й наполегливо повторив Іваненко. — Коли б він і Політбюро відмовились, що б ми, на твою думку, повинні були думати й робити?

— Цього не може бу-ути, я тобі кажу!! — заревів Горигора. — Чого ти мені ставиш таке питання? Цього не може бути!

Горигора навіть схопився на ноги, немов тікаючи від дальших питань, і швидко заходив по кімнаті, кумедно ступаючи своїми ногами з випнутими литками. І на столику здригувалась пляшка від його кроків. Іваненко потрушував цигаркою над попільничкою. В нього теж розчервонілось лице і губи стали немов би ще соковитішими й повнішими.

Раптсм Горигора сів на старе місце, перехилився до Іваненка і гарячим шепотом сказав йому в лице:

— Цього не може бути!

Іваненко витяг до нього своє лице і теж гарячим шепотом одповів:

— А як це буде? Що ти вибереш: любов до соціялізму чи любов до Сталіна?

І Горигора, не міняючи пози, тим самим шепотом проговорив:

— А я люблю Сталіна за те, що він Сталін, а не за те, що він — борець за соціялізм?

І, рвучко відхилившись назад, він майже вголос додав:

— Коли Сталін стане проти соц'ялізму, я стану проти Сталіна! От тобі моя відповідь, коли ти хочеш її знати. Тільки ні він не стане проти соціялізму, ні я проти, нього! ...

І раптом, немов схаменувшись, він суворо, з підозрінням додав:

— Ти ж це не для газети? Це — по-товариському розмова?

— О, розуміється! Будь спокійний. Чого між товаришами часом не говориться? Віриш мені?

— Вірю! — твердо сказав Горигора. — Тобі вірю. І тільки з тобою так і говорив, а з іншим ніколи б.