Слово за тобою, Сталіне! - Винниченко Володимир

"Там", треба думати, розуміють цей абсурдний наклеп. Але Клімов має своїх протекторів, і йому вже давно хочеться посісти його, Бєлуґіна, місце. Отже що йому коштує в слушний момент щдкинути 'йому, Бєлуґіну, під ноги лушпайку дині, на якій би він посковзнувся? А справа цих Іваненків та зв'язаних з ними "термітів" і може послужити за ту лушпайку.

Такі ідіоти як цей, наприклад, піп і тисячі інших, що проходять через його руки, трусяться від страху й думають, що енкаведисти чи емґебісти то якісь нелюдські істоти, якісь з природи своєї жорстокі, тупі, жадні до крови й мук людей потвори. А того ці ідіоти й не1 знають, що ці потвори самі щоночі тремтять і ждуть "чорного ворона". Ідіоти не знають, що "потвори" м у с я т ь бути жорстокими, безмилтсердними катами, коли хочуть, щоб їх самих не катували такі самі потвори. І що більша небезпека для потвори, то більша його жорстокість і нелюдськість.

Так само вони не знають того, що й емґебісти мають свої прикрощі, страждання. А коли б ідіотам сказати, наприклад, що він, Бєлуґін, має язву шлунку, що жінка, його зраджує, що діти його півкретини, що він нещасніший за всіх радянських ідіотів, то вони просто не повірили б. Вони не можуть зрозуміти, що енкаведист чи емґебіст ризикує своєю свободою й життям, коли виявить якесь милосердя, що ці почуття для нього злочинство і грізна небезпека. От вияви він, Бєлуґін, якунебудь м'якість, поблажливість, навіть якунебудь крихітну жалість до якогонебудь "клієнта", і вже йому самому велика загроза. Бо звідки він може знати, хто цей "клієнт"? А може, він підісланий таким самим іншим начальником секретного відділу МДБ сексот, провокатор, який зараз же донесе на нього, Бєлуґіна, про його поблажливість, слиняйство, ухил?

І тому, коли до кабінету було впущено Катерину Іваненкову, Бєлуґін зустрів її з тим самим холодним, безживним виразом біло-сірого лиця, з яким приймав усіх покликаних.

Катерина Іваненко не виявляла такого тремтіння, як. брат її чоловіка. Навпаки, здавалось, що вона ввійшла з якимось викликом, бо вся її висока постать в сірому пальті, наче в шинелі, була сильно, по-солдатському випростана, голова закинена назад і з-під синього незграбного капелюшка якось загонисто стирчали на обидва боки чорні підгорілі на кінцях і теж по-солдатському закучерявлені пасма волосся. От тільки очі якось чудно, застигло ходили в орбітах з боку на бік як попсовані й не кліпали. Навіть коли вона сіла на показаний їй стілець, вона не зразу почала дивитись нормально.

Без усяких передмов Микола Сидорович зараз же почав:

— Я викликав тебе, товаришко, в дуже важливій для нас усіх справі. Як тобі напевно відомо, ми одержали від брата твого чоловіка, Марка Іваненка, листа, адресованого братові Степанові. Ти знаєш про це?

Катерина Семенівна, немов нарешті вхопивши, про що йде мова, швидко захитала головою:

— Так, так, знаю.

— Так от, у тому листі є згадка про те, що ви ніби даєте поміч якимось термітам, себто контрреволюціонерам, зрадникам, ворогам народу.

— Але ж то лист божевільного! — з криком вирвалось у Катерини.

Бєлуґін зробив невиразний рух бровами:

— Ну, це хто зна, чи був він божевільний, коли писав того листа. Божевільний не міг би так послідовно писати про свою організацію.

— Та в нього жодної організації немає! — знову скрикнула Катерина.

— А ти звідки маєш таку інформацію? — зараз же вхопився Бєлуґін. — Хто тобі дав такі дані про них?

— Ніхто не давав жодних даних. Просто думаю, що ніяких термітів узагалі немає.

— Ага, тобі, може, хочеться навіть, шоб ми й жодних розслідувань не робили?

— Ах, горе! Що не кажу, то все не так! Я зовсім не це хотіла сказати. Та в тій же справі мій чоловік поїхав робити це розслідування, ловити цих проклятих термітів, якщо вони є . . .

— Ага, ловити? Як же можна"ловити те, чого нема?

— Та я ж хотіла сказати: ловити, якщо вони є. Правда, товаришу, ви говорите зо мною так, наче я чи ми в чомусь завинили... Ми — старі партійні робітники, ми більше двадцяти років працюємо в партії, мій чоло^ вік є...

— Так, так, я все це знаю. Але я знаю й такі приклади, коли люди працювали в партії більше сорока років і все ж виявились нашими лютими ворогами, провокаторами, зрадниками, запроданцями буржуазії. Мій обов'язок бути на сторожі, пильнувати. Ти, як партійна людина, повинна це розуміти й не пирскати на мої запитання, а помагати мені розслідувати цю справу. Так само ти, як комуністка, повинна розуміти, що в питанні охорони радянської влади, як борця за світову революцію, не може бути жодних родичів, братів, чоловіків, дітей, батьків. Революція і СОЦІАЛІЗМ повинні бути вище за все.

— Я цілком згоджуюсь, і ми це доказали, коли п'ятнадцять років тому видали нашого родича радянській владі.

— Знаю. І хвалю. І тому радянська влада й виявила та й виявляє вам свою прихильність. Здається, ви не можете ні на що скаржитися. Ви живете так, як на Заході буржуазні міністри не живуть. Але тепер на вас кинено тінь. Треба цю тінь усунути. Так, — товариш Степан поїхав на Україну в цій справі. Йому це дозволено і доручено. Але як на ньому лежить тінь, то треба, щоб круг нього все було чисто й ясно. Він складе справоздання про виконання доручення, але треба, щоб ми з інших джерел мали підтвердження цього справоздання. І з таких джерел, яким би могли вірити. Ти е одне з них, товаришко Катерино.

Товаришка Катерина знову широко розкрила очі, які зараз же сліпо застигли.

— Я?! — злякано й розгублено хрипнула вона.

— Так, ти, — твердо й суворо підтвердив Бєлуґін. — Ти повинна давати нам усі дані, про які ти довідаєшся в цій справі чи то від чоловіка, чи від його братів, чи від кого іншого. І давати правдиво, точно, не ховаючи нічого, як би це кому не загрожувало. Чуєш? Не пробуй лукавити, ми маємо змогу перевірити кожне слово. І пам'ятай, що найменша твоя нещирість буде на шкоду тобі самій, твоїм дітям, чоловікові, усім близьким твоїм. Про цю нашу розмову й про це доручення, яке я тобі даю, ні одна душа, звичайно, не повинна знати. Розумієш? Це державне доручення, а наша радянська держава не любить жартувати. Ти повинна це знати. Приймаєш це доручення?

Катерина водила з боку на бік застиглими очима й мовчала.

— Приймаєш чи ні? — аж підніс голос Бєлуґін.

— Приймаю... — глухо витиснула з себе Катерина.

— Добровільно, чесно приймаєш?

— Добровільно, чесно.

— Я вірю. Ти можеш іти. Я знаю: товариш Степан у подорожі. Але будуть приходити його листи до тебе. Коли в них буде щось сховане чи важливе, ти повинна показати мені. І знов кажу: ми маємо спосіб перевірити, чи ти приховала якогось листа, чи ні. Коли нічого цікавого для нас не матимеш, являтись до мене не треба. Я тебе більше не затримую. До побачення.

І, не підвівшись навіть, він хитнув головою Катерині, яка стояла перед ним по-солдатському випростована, з широкими очима. Вона, нічого не сказавши, повернулась і вийшла з закинутою назад головою.

* * *

Після того Бєлуґін наказав ввести дочку Іваненків Марусю. Вона вся напружена від страху, сиділа в кабіні вже під час розмови матері з начальником секретного відділу і тоді, коли мати проходила коридором повз неї. Але жодна з них не знала нічого одна про одну. Напружена від страху але й з твердим наміром виконувати пораду дяді Сергія: бути слухняною без вагання, Маруся ввійшла до кабінету, весело посміхаючись і одверто, щиро, майже закохано дивлячись на страшного начальника. Так увійшла б небога до улюбленого дядя, що мав сказати їй щось приємне. Дядьо прийняв її сухо, гостро глянувши на неї чудно-живими чорними, очима, і кивнув підборіддям на стілець. Маруся легко сіла, заткнула під зелений беретик пасмо золото-пшеничного волосся й чекально виставила на дядя одверті, великі, сіро-зелені батькові очі. І вся вона була така подібна до Степана Іваненка, неначе він прислав сюди за себе свою підмолоджену копію. І копія привітно посміхалась тими самими соковитими устами і дивилась так одверто, немов розчинила навстіж двері своєї душі. (Дивилась і думала: Ну, і дядьо ж цей "Колечка"! Не лице, а якась машкара з паршивого сірого, обгорткового паперу).

— Ти комсомолка? — раптом байдуже спитав Бєлуґін.

— Так, комсомолка! — охоче, майже радісно підтвердила Маруся.

— Студентка-юристка?

— Так, студентка-юристка.

Бєлуґін спустив очі на папір, що лежав перед ним, і щось черкнув на ньому олівцем. На Марусю це не зообило того враження, яке чогось робило на багатьох, примушуючи їх ще більше напружуватись чеканням і страхом. Підвівши голову, він сухо кинув:

— Ти нікому не казала про виклик тебе сюди?

— Мене було попереджено, щоб я нікому не казала.

І все. Точно, ясно, дисципліновано. Бєлуґін мимоволі на кілька секунд зупинив на рум'яному, майже дитячому лиці й навстіж розгорнених очах свій погляд.

— Так. Я викликав тебе ось в такій справі. Ти знаєш про те, що брат твого батька, державний злочинець, перед смертю написав листа, в якому розповідав, що твій батько і дядьки помагали й помагають ворогам комунізму й радянської влади?

— Знаю! — охоче хитнула головою Маруся.

— Що ти думаєш з цього приводу?

— Те, що й ви.

— А ти знаєш, що я думаю?

— Ні, не знаю. Але коли ви мені скажете, я буду знати й буду думати так, як ви думаєте.

Таксі' відповіді Микола Сидорович ще ніколи не чув і тому трішки отетерів-, як реагувати на неї? Коли це щиро, то це є вияв цілковитої, беззастережної відданости й довір'я і його треба прийняти відповідно. Коли це — зухвальство, нахабний глум дурної дівчини, то треба теж відповідно відгукнутись і то так, щоб усе життя пам'ятала, як жартувати з радянською владою.

Але як ні те, ні те Бєлуґіну не було ясно, то він тим самим сухим безживним тоном сказав:

— Ми ще не маємо точно визначеної думки. Ми робимо розслідування. І звертаємось до вірних, щирих комуністів за співробітництвом. Ми потребуємо точних, безсумнівних даних. Коли ці дані встановлять вину твого батька і дядьків, їх буде суджено і відповідно покарано. Коли дані доведуть їхню невинність, з них буде знято кинену на них тінь.

— Цілком справедливо! — твердо й рішуче хитнула головою Маруся.

Бєлуґін знову на момент зупинив на Марусі погляд. Вона вже не посміхалась, але очі були все так само довірливо, ясно розгорнені.

— Отже тобі пропонується помогти зібрати ці дані.