Мисливські усмішки - Вишня Остап
— Ти слухай!
Тихо, тихо стало навкруги. Така настала тиша, що не чути було навiть плюскоту джерельного струмка, не шарудiли очерети, не викидалася риба. I ми нiби не дихали.
Раптом крик:
— Ко-ко-ко! Крг-гр-гр-гр!!
Залопотiли крила, i сонний пiвень зiрвався з верби й упав на Гордiя Iвановича.
— Бий тебе сила божа! — пiдскочив Гордiй Iванович. — Звiдки вiн тут?
— Здох би вiн йому! — вилаявся дiд Круча. — То сторожовi кури на вербi ночують. Сторож тут рибальську снасть стереже! Бригада тут рибальська колгоспна рибалить!
— Дивись, налякав як, гемонський пiвень!
I знову тиша, тихо, тихо...
... — Так ото, значить, i попливли ми на човнi з дiдом, — почав дiд Круча, — у рiчку в Басанку. У Дiдовому лиманi в нас ятерi стояли. Так ми було потрусимо ятерi, а тодi й балуємося на щук у Басанцi, на живця... А ковбанi там глибочезнi є. Там така є ковбаня — сажнiв, мабуть, iз п'ять завглибшки. Закинули, значить, ми на живця. Живець чималенький, гачок теж такий, що й бугая вдержить, а лiска — у двадцять п'ять волосин. Тодi ще капронiв ми не знали, а самi лiску плели з кiнського хвоста. У степових коней, що в табунах довга ходили, добряча волосiнь була — мiцна, замашна i у водi непомiтна. Щук ми ловили на живця багато. Так що не було нiчого дивовижного, що раптом поплав пiрнув.
Пiдсiк я. А дiд — поруч. Пiдсiк, значить, смикнув, — i згадав чорта: за корч зачепилося. Дiд не любив на водi чорта згадувати, лайнув мене за те, що я його згадав, та й питає:
"Чого ж не тягнеш?"
"Чепа, — кажу, — корч!"
Та як смикну! А воно мене як смикне — так я стовбцем у воду; виринув та до дiда:
"Рят..."
А воно мене як смикне — я знову пiрнув! Дiд штани з себе та в воду, мене рятувати. Виринув я з води, а дiд мене за руку, а сам за вербу держиться, — верба на березi аж до води вiти похилила. I от вам отака чортiвня: я вудку держу, дiд одною рукою мене держить, а другою за вербу держиться! А воно водить, а воно водить! Як поведе, як поведе...
— Та що ж водить? — не витримав Гордiй Iванович.
— Та ти слухай, — одмахнувся дiд. — Що водить? А я знаю, що там на гачку сидить: може, щука, може, сом, може, ще якась лиха личина! Водить, смикає, та так смикає, та так смикає, що рука трiщить. Дiд кричить:
"Тягни! Подтягуй!"
А я не можу, не пiдтягну! З пiвгодини отак воно нас водило! Аж ось нiби пiддалось! Iде! Я його все хочу iз води виважити, щоб повiтря вхопило! Коли ось витикається з води щось таке вродi бура коров'яча морда, тiльки безрога! Виткнулося воно, нас як побачило та як шугоне назад, трохи, трохи я вудки не випустив. I знову почалося: водить та й водить... Не знаю, що вже тому дiдовi спричинилося, — чи змерз, чи щось iнше, — та тiльки вiн у крик:
"Пустю! Пустю, їй-богу-пустю! Не можу!"
"Держiться, — кричу, — може ж воно уходиться?"
"Та пускай, — дiд кричить, — бо воно нас обох потопить!"
I таке — хтозна-що й робиться! Та ось iз-за рогу Микита Пувичка човном виткнувся! Пiдпливає:
"Що таке?"
"Рятуй, Микито!" — ми з дiдом до нього.
А воно якраз знову вгору йде, морду витикає...
"Бий, Микито, веслом! Бий!"
Микита як урiже його веслом межi очi, — вивернулося воно на водi. Дивимося — щука! Ну, як теля завбiльшки. Вигорнули ми його на берег, одтягли подалi вiд води... Ох, i страховидло! Три пуди й фунт! Голова, ну не менше, як у корови, тiльки безрога. Ночви iкри ми з неї випустили... Он яка щука!
— А звiдки видно, що вона Сiркова? — запитав Гордiй Iванович.
— Звiдки? А в неї отам над очима, нiби на лобi впоперек, вродi як лiтера "СИ"... Сiрко, значить... Мiчена.
— Щось ви, дiду Кручо, такого тут набуровили... "СИ"... Лiтера... Сiрко щуку в морi бачив, а це он аж де, в Басанцi... Та й коли той Сiрко був, а коли ви з дiдом щуку витягли?! Казку десь чули, дiду?
— А ти хiба не читав, у книгах було написано, що в Москвi оце не так давно впiймали щуку, а на нiй кiльце, а на кiльцi напис, що, мовляв, сiю щуку пущено за царювання Бориса Годунова! Он аж коли! Триста лiт щуцi! А Сiрко — це не так уже й давно, i двохсот лiт нема! А ти не вiриш?!
..."Великi, — сам собi я подумав, — щуки бувають на свiтi! Три пуди й фунт! Iсторичнi щуки!"
* * *
При нас дiд Круча великої щуки нi разу не впiймав.
Побило всi того лiта щучачi рекорди одно симпатичне подружжя спортсменiв, немолодих уже людей, Валентини Василiвни та Гаврила Iвановича. Скiльки ж вони щук поперетягали! Та яких! Щоправда, на три пуди з фунтом не було, а так до десятка кiлограмiв бували.
I знаєте, на що?
На дорiжку! На блешню!
Гаврило Iванович сiдав на весла, а Валентина Василiвна з дорiжкою.
Виїздили вони двiчi на день: уранцi й увечерi. Як виїдуть, обов'язково мiнiмум з пiвдесятка щук і є! А було, що й до двох десяткiв! По кiлограму i бiльше! Що дивно, коли веслує Валентина Василiвна, а веде дорiжку Гаврило Iванович — дуже рiдко бралася щука! А як тiльки дорiжка у Валентини Василiвни — тягне одну за одною! Особлива якась симпатiя у щук до Валентини Василiвни. Чи, може, самi щупаки бралися?!
Ох, i щуки ж на рiчцi на Концi! А на Басанцi! А на Днiпрi!
Так он, значить, знайте: щуку найдобутливiше ловити на живця!
Але добре i на дорiжку, i на спiнiнг, i на кружала, i на жерлицю!
А то ще є один дуже оригiнальний спосiб ловити щуки.
Ви пливете понад берегом човном i пильно вдивляєтеся у кугу, в осоку, пiд очерет, що випинаються аж iз самiсiнької води.
Раптом бачите: стоїть пiд берегом величезна щука, мордою до очерету, видко, що вона якось важко дихає, а з рота в неї щось стирчить. Пiд'їздите потихеньку, щука не тiкає. Ви її пiдсакою — рраз! — в човен.
I бачите, щука вхопила великого судака i нiяк проковтнути не може! I викинути з рота не може, бо плавники в судака настовбурчились i не пускають!
От у вас одразу i щука є, i судак!
Одне слово, ловiть щуку яким завгодно способом, який вам найбiльше до душi припадає на здоров'я вам!
Чи ловив я великi щуки-монстри?
Не ловив! Не ловив нi на спiнiнг, нi на дорiжку, нi на живця, нi на жерлицю!
А так — щученята, щупаченята, щупачки, щупелята, — такi траплялись! Брехати не буду!
1956
САМІ СОБI ШКIДНИКИ
Колись, давненько вже, поїхав я навеснi до одного мого доброго приятеля, директора радгоспу на чудеснiй нашiй Полтавщинi.
Просто так поїхав: на лани подивитися, на луки, на зеленi веснянi пшеницi...
Та й ходили ото ми з приятелем межами та обнiжками, рвали сокирки, волошки, чудесну ромашку.
Директор прикидав, який у нього має бути цього року врожай, ремствував, що в пшеницi березки чимало, синi волошки й нiжнi сокирки та дзвоники виривав люто i кидав на межу:
— Бур'ян! Шкiдники!
— Красивi ж, — я кажу, — квiти!
— Красивi, та вреднi. Краще б я цiї краси не бачив. Бiльше б центнерiв у мене в засiках зерна було.
— Та то так! — кажу.
— Я б краще, — каже директор, — гектарiв би два-три видiлив, щоб насадовити там i волошок, і сокирок, i ромашки, i березки, i дзвоникiв... Для таких, як ти. Iдiть i любуйтеся, рвiть, робiть букети та вiнки. А щоб вони менi не стирчали, отут серед жита та пшеницi... На тих двох гектарах хай би собi поети декламували:
Колокольчики мои,
Цветики степные...
— Ох, як би було добре, щоб уже не бачити на пшеничних та на житнiх ланах отих "степных цветиков", — додав директор.
В цей час директор якось так раптово задер догори голову, скинув кашкета, махає ним i кричить:
— Привiт! Привiт! Пожалуйте, пожалуйте!.. Куди це ви лiтали, друзi мої найщирiшiї? Я подивився вгору. Над нами летiла величезна зграя чибiсiв.
— От якби рушниця, — кажу я, — можна було б кiлька штук з одного пострiлу збити! Скiльки ж їх!
— Я б тебе, — каже директор, — стрельнув. Я б тебе так стрельнув, що навряд чи ти б пiсля того вже стрiляв...
I серйозно каже.
— А що таке? — питаю.
— Та ти знаєш, що для мене оцi птахи значать? Та я б кожному з них по карбованцю б у день платив, якби вони вмiли брати.
— За вiщо?
— Та ти ж нiчого не знаєш! Дивись: сiдають, сiдають, сiдають. Ах, ви ж мої хорошi, — дивлячись, як сiдають на полi чибiси, ласкаво говорить мiй директор. — То ж у мене бурякова плантацiя. Буряки зiйшли добре, дружно. I на тобi: озима совка, пiд'їдень. Та як чесонула! Пропали, думаю, буряки. Я й рiвчаки покопав, i людей змобiлiзував... А черви тої, ну, як черви! Коли де не вiзьмись — чибiси! Оця зграя! Сiли на мої буряки та як чусонули совку! Аж дим iде. Та так полюбили мої буряки, — щодня на них пасуться. Полетять кудись, чи на рiчку, чи на озера, води нап'ються й знову на буряки. Бурячки в мене тепер ростуть, а я собi посвистую... Нарада була оце в райземвiддiлi про боротьбу з озимою совкою. Питають в мене:
— А як у вас, Федоре Михайловичу, справи з совкою?
— У мене, — кажу, — благополучно. Спочатку було чималенько її з'явилося, ну я вжив заходiв, — знищив.
— Як?
— Як? Так, як i всi. Канави, людей змобiлiзував... Взагалi — вжив рiшучих заходiв. А про чибiсiв мовчу. Голова зборiв на директора та на агрономiв:
— От бачите, — каже, — як у Федора Михайловича. Вжила людина заходiв, не прогавила, от i наслiдки: совки нема! А ви... — i т. д. i т. iн.
— Взагалi — я героєм вернувся з наради! Так тепер я заборонив i ходити, й їздити повз буряки, щоб не наполохати моїх найкращих друзiв-чибiсiв! I чим я оддячу? Пiвлiтри ж їм не поставиш! А їй-богу, я б їм банкета влаштував! А ти — стрiлять. Я б себе стрельнув!
* * *
Птахи — друзi нашi.
Це всiм вiдомо, i доводити цього не треба. Колись у дитинствi ми видирали пташинi яйця, руйнували пташинi гнiзда.
Не було це, розумiється, масове винищення наших чудесних пташенят, бiльше зазнавали лиха вiд таких, як ми були, безштанних агресорiв, — горобцi. Ми лазили попiд стрiхами, а в клунi чи в хлiвi гасали по бантинах, засовуючи руки в солом'янi дiрки, де на м'якому пiр'ячку намацували тепленькi рябесенькi яєчка.
Як ми туди видиралися — i досi недопойму.
Тепер би нiколи не видерся.
I перелазиш з бантини на бантину, аж доки в тебе не сприснуть руки i не погирить тебе нечиста сила вниз.
Гепнеш було так, що самому годi пiдвестися.
Тодi бiжать мати або баба, беруть тебе на руки, несуть додому, по дорозi дотовкують, приказуючи:
— Та в людей же ж i бешиха, i шкарлятин, i обклади, i кiр. Прибирає ж таки господь потроху. А мого, маковцвiтного, нiщо не бере. Сам собi голову скрутить.