Келія чайної троянди - Москалець Кость

І ти приходиш у юне розхристане буття, забуваючи про "Я", хворе й осточортіле, з його тілами, психіками, неврозами, шизофреніями; скидаєш це "Я" з буття, наче брудні обдерті лахи, — і з подивом зазначаєш (ох, ця нестерпна, невикорінена звичка зазначати, визначати, означати й означувати!) — що все одно ти є, і є не в самотності заляканого власними та чужими гріхами "Я", а в тому, що ще тоді, на світанку, назвав "дивною і стрункою спільністю", і це є братством буття, братством у бутті. З подивом і вдячністю дивишся на Розіп'ятого. "Господи, я не вартую цього", — кажеш. І сам собі відповідаєш в імені свого Господа: "Так, ти не вартуєш. Але вартує братство. Поодинці ви пропадете, як пропадає відтята від тіла рука або нога. Природним і живим є тільки єдине Тіло, Яке не пропаде, Яке неможливо знищити, бо в Ньому — істина, а істина вічна".

І тоді розумієш, що усвідомлення власної нікомуненалежностп було лише черговим щаблем, було усвідомленням своєї функції і неможливости виконувати функцію іншу, невластиву. Але тепер починається сходження на інший щабель, ще вищий — усвідомлення своєї приналежности. Приналежности до Буття і до вічного в Ньому братства.

4 серпня

Після легкої вранішньої зливи, якою закінчилася чергова безсонна ніч, повітря стало парким і важким, наче масло. Щоночі допікають комарі, загострюючи безсоння, яке і без них уже переступило всі мислимі й немислимі межі. Сходив на прогулянку, купив дві буханки гарячого хліба і кулькову ручку для батька. Він тішився нею, наче дитина, довго розглядав, клацав, пробував, як пише, довго дякував. Такий уже старий і немічний, що аж страшно дивитися. І все ж вряди-годи сідає до письмового столу, неслухняною рукою виводить незграбні і майже повністю нечитабельні старечі каракулі, які ніяк не схожі на той легкий і виразний почерк, що був у нього ще кілька років тому. Дуже сумна і дуже зворушлива картина, від якої немає порятунку.

І я також продовжую виводити каракулі або, як казали ми в дитинстві, — "каляки-маляки". Власне виводити, бо досягнути улюбленої і єдино істинної неперервної течії письма ніяк не вдається. Рука страшенно затиснута у зап'ясті; якби була гітара, година-дві безперервної гри допомогли би звільнитися, але гітара залишилася в Матіївці, і там бракує першої струни, а Чубай, якого просив надіслати бодай старий комплект, так і не озвався. І Кашка продовжує виводити каляки-маляки. І Пашковський. І Андрухович. І всі решта. Навіщо ми це робимо? Адже у нашому часі це одне з найабсурдніших занять, якщо абсурд, звісно, має ступені порівняння. Окрім того, ми робимо це не з повноти серця. Нас постійно переслідують великі сумніви у власній спроможності і придатності до письма. Але відмовитися від нього ми теж не можемо, бо немає у цілому світі замінника для цього дивного стану, якого стає все важче і важче досягати.

Не виключено, що все дотеперішнє життя я займаюся не своєю працею. Писав і думав про це вже не раз. Але в людському житті, яким я живу, абсурдним є не тільки це. Хоча, знову ж таки, у цьому житті існують речі, які неможливо назвати абсурдними. Просто: треба писати добре. А я пишу зле — і відчуваю це. Cur male scribis?

В означення "писати добре" входить дуже багато складових. Тема. Конкретні реалії. Досвід. Назбираний і осмислений матеріал. Скажімо, Івашко пише добре — але він по кілька годин щодня просиджує в бібліотеці, працюючи з архівними матеріалами. Точніше — з джерелами.

А я звик брати все зі стелі або висмоктувати з пальця. І моя покара за цей гріх — зі мною.

5 серпня

Цілий день, майже без перерви, падає моя улюблена сіра мряка. Затишний шелест крапель у тополиному листі, прохолода і спокій. П'ю чай, палю сигарети, слухаю шум дощу. Живу. Учора написав вісім сторінок "Дару безсоння" і заснув міцним сном аж до ранку, попри випитий пізно чай і кількох комарів, які тоскно дзвеніли над канапою, шукаючи моєї крови. А перед сном подумалося, що отак, власне, можна було би жити — утрьох, з татом і мамою, у тихій квартирі, за вікнами якої падають денні і нощні дощі. Може, щось подібне марилося мені тоді, коли я втікав зі Львова. Раз на день виходити на прогулянку, допомагати по господарству, а потім сідати у кабінеті, випивши чаю і випаливши пару сигарет, щодня писати по вісім сторінок і читати по сто, вкладатися не пізніше першої години і одразу засинати міцним, безтурботним сном аж до ранку… На жаль, усе це виявилося черговою ілюзією. І всі чотири роки з лишком, прожиті вдома, виявилися періодом дуже болючих прозрінь і не менш болісного скидання — чи здирання живцем? — старої шкіри. Донька дивиться на мене із фото — і посміхається.

"Але не кидаймо свого "клену" тим давнім дням борні і кроволитні, — болото в березні, гроза у квітні — все має час і пору уставну…" І тому все менше хочеться озиратися назад. Там уже вщухло. Коли-не-коли підійметься на поверхню свідомости повітряна бульбашка неприємного спогаду — і одразу ж лусне. Все більше хочеться дивитися просто, світлими очима, не затьмареними ані ілюзією, ані алкоголем. Бачити правдиво, хоч би якою гіркою була ця правда на окремих відтинках часового шляху. Йдеться не про "реалізм", саме поняття якого є виявом ідеалізму, ідеєю. Йдеться про те, щоб дивитися на світ очима, не затьмареними жодною ідеєю, ілюзією, жодним "туманом".

І я знаю, що це неможливо повною мірою, принаймні доти, доки в мені існує мова, — а у тутешньо-теперішньому моєму житті вона існує вічно і повсякчас.

Але можна навчитися "вимикати" мову, бодай на короткий час. Поринати у "творчу тишу", у благословенне безгоміння перед створенням світу. Там — джерела життя.

Я часто думав про це. І ще не раз буду думати. Бо в отакому продумуванні одних і тих самих тем, у цьому прокиданні одних і тих самих стежок під час безперервного снігопаду ховається одна із запорук спасіння. Упродовж мови. Упродовж усього життя, яке часом є нестерпним, а часом— благодатним, упродовж усього життя часом.

І за це я також дякую Тобі, Господи.

9 серпня

Холодний, сонячний, вітряний день. Виявляється, цей чай, привезений Тузом, настільки гарний, що його не треба виварювати, як звикли ми з Кашкою протягом останніх років, а достатньо запарювати у заварнику, як було це заведено у давні наші — ще наші — часи. Вчорашня тривога, як і передбачалося, відступила опівночі. Спав міцним, наче теперішній чай, сном і майже не пригадую сновидінь. Два аспекти мого письма, про яке думав зранку: одноманітна побудова речення — і плинність тем. Не можу вхопитися за щось одне, рухатися вглиб і вшир на обмеженій певним горизонтом території. Натомість — ковзання поверхнями, сьогодні тут, завтра там, відсутність панорамного, кольорового, об'ємного бачення одного й того ж, а не щоразу іншого ментального краєвиду. Отже, знову все зводиться до бачення, цього разу бачення через-письмо. Так, наче продовжую користуватися окулярами, лінзи яких уже заслабкі для моїх очей або ж неправильно підібрані. Гостра потреба чіткости, "драстичности", різкости. А ця потреба, у свою чергу, повертає до не менш давньої за проблему бачення, а може, до одночасної і глибоко пов'язаної з нею проблеми інтеґрації. Хоча вже не раз критикував і зустрічався з критикою інших щодо самої можливости такого стану у теперішньо-тутешньому житті, хоча вже написана — і навіть надрукована — "Людина на крижині". Так, плинність, часовість, "танучість" людини — усього цього не можна заперечити. Але ось питання: чи був я крижиною? Адже для того, щоб почати розтавати, треба спочатку закрижаніти. Проблема бачення-через-письмо, проблема духовної інтеграції, скупчення, концентрації тощо — це, якщо скористатися моїм давнім, улюбленим порівнянням, проблема калейдоскопа. Хаос різнобарвних скелець (відчуттів, емоцій і думок), крізь які я сприймаю світ. Сьогодні світ зелений, завтра червоний — і так без кінця. Тим часом треба поглянути на самі скельця. Візерунок — гармонійний, чіткий, геометричний, — тобто лад. Я чудово розумію, що цей лад — ілюзія, створена дзеркалами, які є у кожному калейдоскопі. Але це та ілюзія, без якої взагалі неможливо жити. Скельця довіку залишаться в хаосі, інакше це буде вітраж, тобто одна і та сама статична картина. Натомість дзеркала письма, рух і світло — необхідні умови для кожного калейдоскопічного візерунка — створюють усе нові й нові ілюзії ладу, основним виправданням яких є їхня краса.

Світло, яке ллється на калейдоскоп і робить візерунки зримими, проявляє їх — це оте буберівське світло Справжнього/Теперішнього. Це світло не можна побачити саме по собі, як не можна побачити повітря, — але взагалі бачити можна тільки завдяки цьому світлу. Барвисті скельця відчуттів, емоцій, думок, психічних станів тощо починають існувати насправді, тобто починають бути барвистими тільки завдяки правді Справжнього, завдяки непередаваній словами правді Світла. Адже кожна емоція, думка, кожен стан свідомости мають власний колір. Але суть не в тому, щоб викласти з цих скелець одну й ту саму картину навіки-віків — і заспокоїтися. Суть у спогляданні — і створенні — все нових демонстрацій ладу, заснованих на сталих "скельцях" відчуттів, емоцій, інстинктів, бажань. Проте створювати такі все нові й нові маніфестації гармонії можна тільки у русі. Калейдоскоп треба обертати. Скельця треба ворушити. Запорукою необхідної сталости, субстанцією в калейдоскопі є дзеркала, а не нерухомість "скелець". Запорукою бачення створюваного ладу є Світло. Суть не в тому, щоб створити один-єдиний лад, визнати його найдосконалішим — і відмовитися від руху, тобто померти. Адже саме так трактують створення світу Богом.

Суть у найнесподіваніших комбінаціях, яким принципово не може бути кінця — у комбінаціях гармонії. Вічний модернізм. Вічно нове життя. Вічно юний Бог, який споглядає щодня новий світ — і тішиться ним, осягаючи незриму нам гармонію. А складові "скельця" — одні й ті самі, вічний набір, який можна вмістити в сім кольорів веселки. Але присутність ліній, об'ємів, площин, рухів, часу, вічности, світла — все це створює неповторність. Минущу неповторність. Інколи ми сумуємо через цю минущість. Але інколи розуміємо, що й сум цей — теж одне зі скелець Божого калейдоскопу.

Найдивніше те, що при цьому Бог залишається Всеблагим.