Келія чайної троянди - Москалець Кость
Іще: "Chodzilo tu ni mniej ni więcej tylko о przewekslowanie z czlowieka majęcego formę na czlowieka (dotyczy to także narodu) wytwarzającego formę ".
Отже, знову "не людина для суботи, а субота для людини". Або, як писав Гессе, "ми лиш глина покірна в руках у Бога, котру ліплять, але не випалюють зроду". Потік форм, уявлюваний як лінійна послідовність, із натяком на можливість поступу до досконалости і з можливістю деградації — задля повноти свободи волі.
А навпроти стоїть Еліаде, за спиною якого — індуси; вони посміхаються, крутячи на вказівному пальці модель свастики, — свастика перетворюється на колесо, цикл, коло; тільки пам'ятаючи про коло, можна посміхатися, і посміхатись отак. "Не треба так ставитися до старих людей, що вже померли, бо це буде несправедливо. Ми, безсмертні, не любимо, щоб до нас так ставилися. Ми любимо жарт. Поважність, юначе, — це питання часу; воно виникає тому, признаюся тобі, що люди переоцінюють час. Я теж колись надто цінував час, тому й хотів дожити до ста років. А вічність, щоб ти знав, не має часу. Вічність — це одна мить, її якраз вистачає, щоб пожартувати", — каже Ґете Галлерові.
Христос приніс молоде вино власної крови і закликав наливати його в нові міхи; але відтоді минуло дві тисячі літ — цілком достатньо для того, щоб постаріти не тільки вину, а й міхам. Потреба нового молодого вина. Потреба молодої крови. Потреба нового Христа — або ж Христа знову. І тому періодичність і циклічність знову виявилися переможцями. Знову потреба всеочисної і всевідновлюючої офіри, потреба виганяти "цапа відпущення", потреба молодого, нового часу — і молодого буття, — правічна потреба, яка періодично воскресає — як трава і дерева, росте, приносить плоди, гине взимку — і знову воскресає навесні. Тому вони такі подібні — пізня осінь і рання весна, — що їх майже неможливо розрізнити, близнюки; і тому вони такі несхожі, як вогонь і сніг. Ми живемо у нестерпному смороді загниваючого часу; ми задихаємося через відсутність часу, тому що тільки молодий і наповнений час можна назвати присутнім, існуючим. Ми намагаємося створити новий ритуал, але не досягаємо глибин первісности, джерел часу — і наші ритуали розсипаються на очах, смішні імітації, безкровні або ж малокровні конструкції, хирляві, недоношені діти, плоди злягання без любови, плоди скороминущої хіті. Треба крови. Треба юности. Треба повної крови і юности сповна. А те, що ми маємо зараз, — цеперестигла недостиглість або ж стара діва; "дерево, яке не приносить плоду, зрубають…"
8 серпня
Захопився "Осягненням історії" Тойнбі — актуальні розділи про розкол у душі, архаїзм, футуризм і "відстороненість". Якось мало й неглибоко замислювався над тим, що жити довелось у період розпаду цивілізації — чергового розпаду, чергової цивілізації. Тоталітарна божевільня-імперія, у якій випало народитися, щосили створювала ілюзію своєї вічности і непорушности; і хоча надлам уже відбувся — бо ж чим пояснити майже загальну зневіру в комуністичних гаслах, обіцянках і нормах ще за шкільних моїх часів, — та все ж тоді це здавалося тріщиною в "окремо взятій державі", а книжки і радіоголоси, які так чи так продиралися крізь "залізну завісу", створювали ілюзію іншого плану — що десь там, у тридев'ятому царстві, існує нерозколотий, суцільний Захід, із ніг до голови просякнутий живою культурою, де всі без винятку знають напам'ять Рільке й Еліота, день і ніч слухають Шенберґа, Стравинського та Кейджа, у проміжках між цими похвальними заняттями бігаючи до ґалерей, щоб помилуватися Бройґелем, Сезанном і Далі… Звідки нам було знати, що цей розкол — тотальний, всесвітній, що Еліот і Вулф були якраз свідченнями його, так само як Кафка, Джойс, Рільке тощо, і що відбувся він років зо двіста тому, і що тріщина вже перетворилася на прірву, і що це не політична, а духовна (бездуховна) реальність, з якої нікому нікуди не вдасться подітися, а головне — що це черговий розкол, що так уже було не раз — і повсюди; звідки нам з нашою таємною дитячою вірою в напівзабороненого, осміяного, обпльованого Христа, з нашими підпільними хрещеннями і великодніми пиятиками було знати, що християнство — історична релігія, яка виникла приблизно в ось таких сутінках, як наші, у мороці гетсиманських ночей і римських катакомб, що це одна з можливих релігій, так само розколота й покраяна сама в собі на безліч галузей, кожна з яких прагнула бути єдино істинною, — але Царство, яке розколеться в собі, не встоїть… Ми хапалися за соломинки — за все, що не було комуністичним і безбожницьким; ми гадали, що це тільки нам не пощастило і ми втрапили до пастки, а все було набагато зловіснішим і безвихіднішим, тому що ми опинилися в "людині", порятунок від якої тепер існував тільки в смерті. Хто допомагав нам, коли ми молилися, якщо Бог на той час уже пішов звідси або й помер? Цей худий, виснажений іудей, пришпилений, наче метелик у колекції? Чия це колекція — Ісус, Будда, Заратустра, Магомет тощо?
І чому більше нікому після них не вдавалося пробити цей мур стану безбожности? Адже і Ніцше, і Торо, і Шевченко, й інші поети та філософи мали безсумнівний склад характеру пророків, провидців, герменевтів-посередників між Богом і людиною; чому ж їм не вдалося повторити повернення Бога, якщо це вдавалося тисячоліттями — від єгипетських жерців до сибірських шаманів?
Не знаю. Нічогісінько не знаю. Сліпну над книжками, не сплю ночами, виснажуючи й без того виснажене тіло, — марно, Костику, марно. Але чи не вперше з'явилося ось це: відчуття, що саме тут треба шукати і працювати до смерти. Куди подівся Бог, якщо нам нема куди подітися без Нього? Чому Він кинув нас напризволяще? Я не ставлю запитання, чи існує Він узагалі; я питаю тільки, чому Його немає тут-і-тепер. Якщо Його присутність залежить від нашої віри, то де вона?
А інакше не варто жити. Та й не життя це; просто так — скніння, вовтузіння, жертя-срання-злягання-сон-смерть, і смерть, і нічого, крім смерти.
11 серпня
Думаєш часом, що ціла твоя "фільозофія" самотности і нікомуненалежности не варта виїденого яйця. Сидиш на ґанку, куриш, п'єш чай, нещасний у своїй непотрібності і неможливості перекинутися словом хоч із ким-небудь, — і раптом приходить сусіда-москвич, і дещо несміливо питає, чи палю я сигарети без фільтру, — і простягає через паркан три пачки "Прими". Дякуєш йому, розгублений і зворушений, і саме цієї миті зауважуєш просвітління і дивовижний спокій на серці. Не Бог приходить до тебе в самоті, а людина. І нема тобі діла до того, хто він — росіянин чи турок, єврей чи німець; і цілковито байдуже до того, на якому інтелектуальному рівні він знаходиться, чи читав Рільке або К'єркеґора, чи віддає належне "ритуалові", а чи живе просто так, як Бог на душу покладе. Нікого немає в цьому передвечірньому просторі після спекотного дня; нікого і нічого зайвого — тільки простий дар і проста вдячність за нього, тільки теплішає серце і горло на мить здушують сльози.
А може, й сам Бог учить мене таким чином. Може, саме так лікує Він мене від довголітнього наслання, лікує стиха й обережно, нагадуючи, що люди — не лише такі, якими вони постають на сторінках "Троянди" та "Розаріуму"; що вони і такі, й інші, і всілякі, і це — одні й ті самі люди. І Він нагадує тобі, що ти теж людина і нікуди ти від цього і з цього не подінешся.
А може, це прозріння щодо того, що більше нікого й нема у цьому серпневому надвечір'ї, нікого, окрім вас, людей. І коли оця самотність стає просто-таки нестерпною, як фізичний біль, — бо ж нікого, — тоді до однієї людини підходить інша, простягаючи нехитрий дар, який допомагає зробити це життя прийнятнішим і перетерпіти.
1 вересня
Осінь. Тиша з цвіркунами і "білими хмарами по дорозі голубій", з формами, кольорами і чистотою а Іа Далі. Трохи перепочинку, трохи нехитрих ласощів спокою і неквапливого щоденникового письма. Побути наодинці, заспокоїтись і переконатися, що не відбувається нічого надзвичайного, що якраз оця відсутність надзвичайного, оця присутність спокою і є сюрреалістичною, бо стоїть осторонь текучої ясности, осторонь руху і безперервного ткання-розпускання мінливої текстури з одним і тим самим орнаментом. Перший осінній день. Кімната, заповнена м'яким, затишним сонячним світлом, велетенська крапля кришталевого яблука, книги — на столі, на ліжку, у книжковій шафі, на металевій етажерці.
"Кімната Джейкоба". Букет із сухими голівками декоративного маку, "миколайчиками", з пір'їнами і двома пташиними гніздечками. Заспиртований скорпіон. Портрет Вірджінії Вулф, дерев'яний круцифікс, привезений із Кракова, картина, подарована Андрієм Филиповичем: сліпий з книгою. За кожною з речей, які просто собі перераховую, тягнеться довший або коротший шлейф її власної історії — не "біографії", не життєпису, бо це речі, позбавлені біосу і винагороджені буттям. Вони є. Не більше, бо як можна бути ще більше? І ми заздримо їм, речам у бутті, адже вони по-своєму вічні, вони випромінюють приязнь і спокій, усміхнено дивляться на нас — проминаючих, пролітаючих, відлітаючих. Невеличка світобудова. Вони можуть припасти пилом, згоріти, розбитися, поламатись. Але все це може статися внаслідок втручання зовнішніх чинників, не належних до природи самих речей. Ми ж свою смерть і руйнацію носимо в собі, від першої до останньої хвилини життя. Ось цьому свічникові вже чотирнадцять років. Якщо його залишити у спокої, він стоятиме ще триста, і тисячу, і дві тисячі років, — не купа кераміки, а форма, свічник. Але тільки я, людина, розумію, що це свічник, а не шмат матерії; тільки я можу створити його, вічного, — минущий. Хіба не дивно?
18 жовтня
Учора ввечері пролітав мокрий сніг з дощем — перший сніг сього року. А коли прокинувся вранці і вийшов на ґанок, то шасливо посміхнувся — наша маленька Індія перетворилася на Японію: жовтогаряче кленове листя, чорні стовбури, сосна в Русаковому городі, дахи і земля були притрушені раннім снігом, який уже починав танути на сонці. Майже годину бавився на ґанку з Топою, який розумнішає з кожним днем, пив чай, курив люльку і милувався соняшним засніженим краєвидом, проганяючи в безвість остобісілі кошмари, депресію і безтямність.
А вчора читав збірку Павулякових віршів.
