Келія чайної троянди - Москалець Кость

Вічність — це та сама гессівська Касталія, де нічого не створюють, а тільки грають з уже повністю готовими, сталими феноменами; тому в тій гессівській Касталії такий скепсис щодо історії. Тому там залишаються безженними — бо породжувати і творити можна тільки тут, в історії. Але це не означає, що вічність — недосконала, позаяк у ній чогось бракує (у цьому випадку — творчости); навпаки, це свідчить про дивовижну мудрість Божого задуму, оскільки у вічності є не тільки вхід, але й вихід; і коли Кнехт залишає Касталію задля "світу", а ми пірнаємо в історію й людську форму, то це свідчить про те, що вічність — жива, вона дихає, вдихання-видихання; інакше б вона була елементарною тюрмою з райськими умовами. Відбувається не вигнання з раю або якась інша детермінація (міф про Місяць, який росте, наповнюючись душами померлих, і спадає, коли вони знову повертаються на Землю); відбувається свідомий вияв волі, який і свідчить про свободу цієї волі. Це не означає, що брама за нашою спиною зачиняється назавжди; навпаки, нас там очікують. Ми вирушаємо сюди ще й тому, що творити — означає наближати Царство Боже; якраз на це ми маємо право, тому що ми — діти Божі. "Нехай прийде царство Твоє, нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі". Ми розширюємо територію Небесного Царства, приєднуючи до нього землю. Саме тому нас інколи називають "авторами". Але це приєднання відбувається не механічним, зримим способом; прилучення земного до Царства Небесного відбувається завдяки перетворенню у Слові. Ми є вільними творцями — і водночас виконуємо волю Божу. Проте цій охоті творити загрожує небезпека зумовлености людським тілом, статевим потягом зокрема; бо у людській кондиції творча функція гніздиться якраз у цій сфері; через недосвідченість, через те, що ми ще не все пригадали, творчість і статева насолода накладаються одна на одну до нерозрізненности; ми забуваємо, що ще перед відходом сюди свідомо погодилися на показаний сюжет пропонованої долі, в якій усе це було — самотність, страждання, хвороби, смерті тощо, — задля можливости нарешті творити, знаючи, що попереду — повернення до вічного Дому і Батька, відчуваючи свою настояну на тисячоліттях юність, переповнену образами досконалої краси і снагою. Ми, як ті нічні метелики, летимо на світло, звикнувши до того, що світло — це благодать, це наше, рідне, безпечне й кохане; але ми забуваємо, що зриме, земне світло — це вогонь крови і статі; потрапляємо в нього — і відповзаємо з обпаленими крилами. І все одно.

1995

22 січня

Десь близько дев'ятої вечора. П'ю чай — гарний, індійський — і палю люльку. Топа вклався на моїх ногах, дрімає; лівою ступнею відчуваю, як стукає його серце. На вулиці сніги й мороз, у хаті тепло й затишно. Вчора ходив до Батурина, забрати мішок борошна у знайомої, і не міг намилуватись ясними, празниковими, наче біла сорочка, кольорами — рожевого снігу під призахідним сонцем, зеленкувато-бузкового неба на сході, пухнастих димів, які струнко піднімалися над батуринськими та матіївськими хатами. І дзвонили у церкві. І дуже важко, аж боляче було дихати морозяним повітрям. Достоту та сама зима, що й на оцій листівці з репродукцією Бройґелевої картини: "Зимовий пейзаж із ковзанярами та лапкою на птахів". Шістнадцяте століття. Треба прожити тут достатньо довго, щоб знову почати відчувати такі речі; довго і стало прожити, звикнути й освоїтися, знати, що попереду на тебе чекає добре натоплена хата, де відігрієшся після прогулянки, і пес, який цю хату стереже, потай сподіваючись на гостинця. Треба знати з остаточною певністю, що справжнє твоє місце у цьому світі — тут, серед зелених лісів, біля Сейму. Нема за чим журитися довго. Треба все глибше пускати коріння і робитися все сталішим. Цим порятуєшся: зоряними небесами над снігами, теплою хатою, сталістю і ростом угору, а не блуканням по горизонту горизонталі, кружелянням у видноколі, безумною погонею за обрієм, що все віддаляється. Зростаючи вгору, ти не сягнеш головою зірок, які так само недосяжні, як і лінія горизонту; та й навіщо це тобі; але, закорінюючись усе глибше і міцніше, все повніше осягаючи свій внутрішній закон сталого росту, врятуєшся і збережеш себе. "Спаси і сохрани".

Ніяк не можеш погодитися із цим. Знову, і знову, і знову піддаєшся покликам сирен і ностальгії за лінією обрію, що все віддаляється, по-дитячому переконаний, що там — край світу, отже, всеохопність і повнота буття. Хоча весь трудний досвід попереднього шляху кричить тобі, що відчуття закорінености і сталости — істинні, що мандри — це твоя погибель, підступна легковажність і безвідповідальність. Ти виправдовуєшся перед собою тим, що ці відчуття сталости й належного способу буття приходять так рідко, але зумисно змовчуєш-забуваєш про те, що вони з'являються тільки як результат докладених зусиль, виконаної праці — а ти лінуєшся працювати. Це якась мало не вроджена лінивість, апатія, але не та, благословенна стоїками, а ця, хвороблива, яку, може, ліпше було б назвати анемією. Ти постійно відчуваєш велетенську вичерпаність, у тебе ні до чого не здіймаються руки і ні до чого не лежить серце. Але варто все ж розпочати, ступити перший-другий крок — і ти з подивом переконуєшся, що в тобі ще є сила, й охота, і навіть певне вміння; і тоді щезає оспалість, ти добре працюєш, відчуваючи.

29 січня

Завтра їду до Бахмача, а позавтра — до Києва, забирати свою Songe du vieil pelerin, тобто частину тиражу безгонорарної своєї збірки віршів, другої після "Дум" 1989 року. Настрій — так собі, ні туди, ні сюди, fifty-fifty, як любив казати Рябчук. З одного боку, хочеться відпочити від нескінченно одноманітної і щодалі усе смурнішої низки безсонних ночей, під час яких майже нічого не встигаю зробити — та й не маю особливого, чи навіть будь-якого, бажання щось робити, тому тільки читаю. До того ж, знову погоріли всі лампочки, за винятком ось цієї, останньої; немає ані свічок, ані гасової лампи — поміж тим, вони дуже б знадобилися, бо з одинадцятої вечора до другої ночі електрику взагалі на селі вимикають. Іще й замок до вхідних дверей поламався. Суцільні непереливки. Мабуть, саме так і повинен прощатися зі мною нещасливий рік Пса, — бо не можу знайти інших правдоподібних пояснень.

З іншого боку, їхати кудись, особливо ж до Києва, взагалі не хочеться. Адже знаю все наперед — кого побачу, з ким і про що говоритиму. Ненависна юрба тупих і самовдоволених, часом агресивних жлобів знову тектиме перед очима; не тямитимеш, як швидше вибратися з електрички, з метро, з трамваю, тоскно перебиратимеш варіанти з ночівлею, закуто й запобігливо почуватимешся перед евентуальними господарями, не маючи змоги випалити люльку серед ночі, тощо. Як усе це остобісіло.

Але книжку треба забрати, ніхто інший замість мене не стане цього робити, та нікому вона більше й не потрібна. Смішно, проте і мені вона здається зовсім байдужою; ну, надрукували, ну, не заплатять, ну, прочитає її кілька осіб. Не існує структури, середовища, живого і рухливого, в якому вихід нової книжки, критика на неї і так далі були б природними й необхідними явищами. Культура і нація перебувають у глибокому депресивному стані, на поверхні метушаться дилетанти, графомани, а часом і неприховані параноїки, решта дивиться кіно — природно, не українське, одиниці задовольняються уже викшталтуваними у попередній парадигмі текстами, у тому числі й поетичними, — до них належу і я. Дуже дивно, до сьогодні я й не помічав, що мене перестали цікавити тексти моїх сучасників та ровесників, тоді як іще зовсім недавно я віддавав перевагу саме їм — один тільки задум "Вечірнього меду" чого вартий. Невже я так катастрофічно постарів за ці чотири роки? Чи здичавів? Чи деградував? Чи все разом?

27 лютого

Передостанній день зими. Гарний дощик капотить за вікнами, синички озиваються, і якщо добре принюхатися, то можна впіймати непідробний і непередаваний словами ніжний, несміливий запах весни. Маю трохи цейлонського чаю — вчора сусід Сашко купив на базарі у Батурині, — тому й пишу; чай і дощ, аякже… а вночі нестерпно хотілося померти. Померти або перемінитися, тільки не залишатися в оцьому. Телефонував сьогодні додому. Слабий, ледь чутний голос тата; скаржився, що знову дуже погано себе почуває, питався, як тут я, чи маю що їсти. Так якось усе це. Не маю більше слів. Хоч би як його називай, воно не змінюється. Схоже, що незабаром кінець. "This is the end". Уночі довго слухав вірші і пісні Моррісона, касету, до якої не повертався кілька місяців. І страшенно захотілося розуміти англійську мову, розуміти, про що розповідає мені вічно двадцятивосьмирічний Джим. Я вже старший за нього. Просив Бога зіслати мені Духа Святого, щоб я зрозумів. До болю в очах вдивлявся у розп'яття, шість років тому привезене з Кракова. В очах гойдалося, глупа ніч стояла довкола, і Бог мовчав, а Джим говорив і співав, і я не розумів його. Ні Бога не розумів, ані Джима. Але все одно залишався приязним до обох. І ніяк не міг заснути, з відчаєм спостерігав, як знову світає, як усе видніше стає в кімнаті. "Добре принаймні, що все це відбувається у Матіївці, у своїй хаті, без чужих людей, що ніхто не бачить моїх мук і не підозрює про них; добре було б народитися і померти у Матіївці", — думав, запалюючи остогидлу й необхідну люльку, неминучу. Страшно боліло у грудях. І в горлі.

А потім усе ж таки заснув. Приснилося: ми знову десь на ґастролях, мабуть, за кордоном; наших десь немає, я страшенно голодний, заходжу до якогось ресторану, ще не розуміючи, що це ресторан, сідаю за порожній столик, чогось чекаю; потім здогадуюся, що зараз підійде офіціант, а в мене у кишені жодної марки; швидко виходжу — і потрапляю до зали, де всі наші; вони вже пообідали, збираються йти, такі ситі й задоволені. Чубай знає, що я дуже голодний, підходить до Морозова і щось каже йому. Удвох із Морозовим вони підходять до мене, і Віктор простягає мені якісь булочки. "Я не хочу їсти", — кажу, а в самого корчі зводять шлунок. І тоді Віктор дуже делікатно починає переконувати мене, що треба поїсти, що, на жаль, більше нічого не залишилося. І я беру ті булочки, дві чи три, свіжі, запашні, і радію, що хоч трохи втамую голод, і мовчки вдячний Чубаєві.