Магус - Арєнєв Володимир
Проведіть мене в док і накажіть, щоб звідти пішли всі...
— Зараз вечір, на ніч я їх і так відпускаю...
— Ще краще. Я зачинюся в доці і буду там, певно, до ранку. Ніхто не повинен турбувати мене, стукати в двері чи навіть просто намагатися підглядати. Раффаель прослідкує за цим, чи не так? — "Голос" киває. — Далі. Зранку, можливо, мені треба буде оглянути інші доки. При цьому за першою моєю вимогою із них підуть усі працівники...
— Надовго?
— Думаю, що ні, проте не хочу загадувати. Можливо, і надовго. Але обіцяю одне: після сьогоднішньої ночі пуеруло залишить вас у спокої.
— Ну, — з помітним полегшенням підсумовує сьєр Барбіалла, — це якраз те, що треба.
— І ще. Мені потрібні два чистих горнята.
Сьєр Барбіалла нічим не виказує свій подив: горнята то горнята! Сам він вирішує залишитися на ніч в конторі, багато справ, знаєте, накопичилося, ми тут із шановним Раффаелем посидимо, щоб йому одному не нудьгувать.
— Пам’ятайте: ніхто не повинен до ранку стукати в док чи заглядати в нього.
— Особисто простежу! А коли почнете?
— Зараз, сьєре Ріккардо. Незабаром північ, часу майже не залишилося. Ведіть..
Спираючись на ціпок (і досі — в личині сивобородого старця), Оберто йде за сьєром Барбіаллою. "Голос" крокує поряд, несе горнята і міхи з вином.
Док уже порожній, останні теслі перевдягаються і, кидаючи здивовані погляди на цю трійцю, йдуть. У чорному, повному тіней череві не залишається жодної живої душі... жодної людини принаймні.
— Візьміть ліхтар, — радить сьєр Барбіалла.
— Так, поставте біля входу. — Навряд чи він знадобиться магусові, але ні до чого зайвий раз тривожити і так схвильованого власника корабельні. — Раффаелю, занеси вино і горнята. А тепер, панове, дозвольте відкланятися. Побачимося вранці, — він киває їм і переступає через поріг. Двері зачиняються, Оберто, притуливши до них ціпок, опускає зсереди важезний засув.
І цієї ж миті світло в ліхтарі гасне.
4
Сьєр Барбіалла не на жарт стурбований, сьєр Барбіалла нервово смикає бороду, стріляє очима у бік зачинених дверей і нарешті не витримує:
— Як на вашу думку, молодий чоловіче, він упорається?
— Татусь знає, кого просити про послуги, — вагомо мовить "голос". — Підемо, не варто...
Його слова перериває гуркіт в доці, після гуркоту чути вищання, несамовите і загрозливе. Тепер у сьєра Барбіалли і Vox’a не залишається анінайменших сумнівів: усередині хоробрий Оберто зійшовся в двобої з ворогом небезпечним, незвичайним.
— Може, все-таки...
— Підемо, — в голосі "голоса", мабуть, не чути вже тієї впевненості, але він бере сьєра Барбіаллу під лікоть і тягне до контори. — Сказано: до ранку не турбувати. Тож і не будемо...
Цього разу його заглушає люте ревіння, від якого волосся у власника корабельні стає дибки, та й Раффаелеві явно не по собі. Однак вони йдуть — і правильно вчиняють. До світанку обидва не спатимуть, гаючи час за картами і міхом із манджагверою, який поприпас сьєр Барбіалла.
Ближче до ранку "голоса" знайде гінець від Татуся і повідомить, що учора одному із "прибиральників" дона Карлеоне замовили такого собі законника на ймення Оберто.
5
А що ж сам Оберто?
Не варто забувати: нещодавно в нього стріляли, до того ж він відчув на собі руйнівну дію однієї із найсильніших отрут, які тільки були в розпорядженні синьйора Бенедетто. Вплив цей дається взнаки досі: не даремно ж по дорозі в ювелірну крамничку Оберто спирався на руку Раффаеля, не даремно і потім, після розмови із маестро Іракунді, начепив личину старця і взяв ціпок, який не випускав із рук, поки не зайшов у док. Оберто би і тепер сперся на нього, та світло згасло і почалося те, що почалося, — не до ціпка, панове, аж ніяк не до ціпка!
Гуркіт! вищання!! загрозливе ревіння!!!
Читач, напевно, вже уявив собі якогось лютого пуеруло розмірами зі слона, з ікластою, слинявою пащекою, із очима, мов блюдця, із долонями-лопатами і довгим скорпіонячим хвостом. Це страховисько тихесенько підкралося до Оберто, смердючим своїм подихом загасило ліхтар, а тепер вищить і ричить, аби похитнути впевненість супротивника, так би мовити, морально розчавити його. І слід би, певно, всім небайдужим затремтіти від думки, що чекає звитяжного нашого магуса жорстокий, кривавий двобій (а він же — пам’ятаєте? — щойно почав оговтуватись від отрути); слід би гарячково пробігати очима рядок за рядком, а то й перегорнути кілька сторінок, щоб дізнатися, чим там усе закінчилося: навряд чи чудовисько вб’є чародія, але ж може руку-ногу відкусить, а пащека слинява, буде потім зараження крові...
Заспокойся, читачу, не поспішай гортати сторінки. Живий Оберто, живий і неушкоджений, тільки горло зірвав кричати на два голоси та скалку в долоню загнав, коли ящики перекидав, а так — здоровісінький.
Хоча, звичайно, працювати на публіку притомився. Бере міхи, горнята бере, прямує до "Цирцеї", що височить посеред доку. Сяк-так піднімається трапом (ціпок залишився біля входу, хоча, звичайно, з ним було б зручніше).
Заліз нарешті. Інший би уже сто разів перечепився і — все, посилай за трунарем; падати далеко, розбився б неодмінно; але Оберто бачить у темряві не гірше, ніж удень, тому обійшлося без неприємностей.
Опинившись на палубі, магус прямує до корабельного носа. Зупиняється на самому краю, розв’язує міх і бризкає вином на жіночу статую, що підтримує бушприт:
— Мир тобі!
Хтось би побачив зараз магуса — вирішив би, що збожеволів бідаха. Спершу ящики перекидає і волає дурним голосом, тепер вино дорогуще ллє на деревинки. От лихо: згоріла людина на роботі, не витримала душевної напруги! Диви, диви, уже і чорти йому являються!!..
Чорт, панове, дійсно має місце. Себто, якщо здалеку і в темряві, та не дуже придивлятися, можна прийняти істоту, що з’явилася, за чорта (власне, так і сталося кілька днів тому із рибалкою Марком, який зараз допиває останнє горня в таверні і ще не помітив Фантина, котрий за ним стежить). Оберто ж, на відміну від Марка, в темряві, як ми говорили, бачить добре — та й напевне знає, хто саме завітав.
Клабаутерман. Тьху, хай йому грець, слово не італійське, поки вимовиш — язик у морський вузол зав’яжеться! І сам гість — не з наших країв. Звідки взявся на "Цирцеї", як туди потрапив? Та разом із деревиною, з якої виготовили саму Цирцею — не вітрильник, а носову фігуру. А якщо вже бути зовсім точними, то другу носову фігуру, перша ж розбилася під час одного з рейсів, тому купили нову — а разом із нею на галері оселився клабаутерман.
"Звідки ви про нього дізналися?" — запитає завтра Фантин.
Оберто зниже плечима: "Співставив окремі факти. Ти ж не раз був у порту. — (Фантин пересмикнеться, пригадуючи палаючі рибальські халупи, і мовчки кивне.) — Значить, помічав, що в гавань Альяссо часто заходять вітрильники із великою місткістю? Отже, глибина в гавані немаленька — і от так, випадково, розпанахати днище "Цирцеї" скелями було б складнувато, навіть якщо припустити, що всі на ній напилися геть п’яні і не дивилися, куди пливуть. Тепер про команду. Пам’ятаєш, допитувачі виявили за ними деякі грішки? Я далекий від того, щоб повірити в таку очевидну і швидку Божу кару за злочини — і тому припустив, що тут не обійшлося без втручання якоїсь третьої сили, неврахованої, але цілком земного походження. Яка повинна була б знаходитися на судні під час відплиття (це по-перше) і дуже негативно ставитися до злочинів команди (це по-друге). І (по-третє) сила ця знала про злочини моряків "Цирцеї" тоді, коли ніхто в Альяссо про них навіть не підозрював. Відпливаючи, вони не взяли з собою жодного пасажира, взагалі нікого із сторонніх..."
"І звідки ви тільки встигли все це взнати?" — здивується Фантин.
"Дещо — бачив сам, поки жив у місті, а деякі подробиці уточнив за допомогою дона Карлеоне".
"Але про цього... про клаптерьмана... дон Карлеоне нічого ж не знав?"
"Натомість про клабаутерманів знав я. Коли я запросив у Татуся все, що відомо про "Цирцею", він, крім усього іншого, розвідав і про поломку носової фігури. Причому сталася вона на північному заході, в Ліссбоа, і для мене це було останнім шматочком мозаїки. Тому що саме в носових фігурах північних вітрильників мешкають клабаутермани".
"Та хто ж вони такі?!"
"Далекі родичі наших пуерулі. Якщо мають рацію ті вчені, які відстоюють теорію взаємоперетворень... хм... словом, не виключено, що клабаутермани колись були деревними духами, на кшталт елладських дріад, але з часом... перетворилися на клабаутерманів. Деякі риси їхнього характеру підтверджують цю теорію. Як і деревні духи, клабаутермани дуже чутливі до несправедливості, і, вже даруй за каламбур, на дух не переносять на борту свого корабля злочинців: переслідують, іноді дуже жорстоко мстяться тим, хто краде їжу з камбуза, проходу не дають лихословам і п’яницям".
"Як же ж так? — дивуватиметься Фантин. — Команда "Цирцеї" займалася корсарством не один місяць! Та й работоргівлею теж не перед прибуттям в Альяссо вирішили промишляти. Чому ж раніше цей їхній грабькурман бездіяв?"
І тоді Оберто коротко розповість йому те, про що незабаром сам дізнається — але спершу треба ще привітатися із клабаутерманом і знайти з ним спільну мову, бо цей північний пуеруло неабияк розлютований і не дуже схильний вести світські бесіди. Ліхтар же він загасив — і з очевидним натяком, мовляв, незваному гостеві краще б забратися звідси.
З боку магуса перший крок до примирення зроблено: носова фігура окроплена вином, привітальна формула пролунала. Але як поведеться пуеруло?
Поки що він зволікає. Мружить величезні, наче в кішки, очі, пряде гострими вухами (їх Марк тієї ночі прийняв за роги), поводить з боку в бік хвостом з китицею на кінці.
— Чого тобі? — запитує.
— Я прийшов із добрими намірами.
Клабаутерман посміхається, показуючи два ряди дрібних, схожих на голки, зубів:
— Це ж у вас, у людей, є прислів’я про дорогу, вимощену добрими намірами?.. А шумів навіщо?
— Для поважності, — хмикає Оберто. — Щоб власник доків зрозумів, який ти лютий і рішучий...
— ... а ти — хоробрий, так? Ціну собі набиваєш? — клабаутерман хихотить, тицяє пальцем у міх із вином: — Налий-но. — І поки Оберто наливає: — Прийшов сюди вижити мене?
— Хіба ти живеш? — відбиває магус. — Наскільки я знаю таких, як ти, "Цирцея" тобі більше не годиться: надто багато крові і смертей.
Клабаутерман у відповідь стиха, загрозливо шипить, настовбурчивши шерсть на загривку.
