Магус - Арєнєв Володимир

але на те є причина, чи не так? Всьому на світі, месере, є причина, а інколи навіть не одна. — Привид сумно усміхається і розводить руками, рукави його колихаються двома пухнастими крилами: — Таке життя, месере. Воно втручається у найнесподіваніший момент і вносить свої виправлення в наші плани. Наскільки я розумію, щось подібне сталося і з вами.

— Ви на диво проникливий, синьйоре Аральдо.

— У моєму віці й становищі бути іншим вельми складно. До того ж... це, знаєте, не важко: здогадатися, що саме відбувається з вами. Я, власне, чекав чогось такого, ще коли вперше побачив вас у своїй усипальниці. Ви, месере, уже тоді були не в ладах із самим собою. Зі своїм серцем.

— Та наче поки що не скаржуся, стукотить без перебоїв, — відбувається жартом магус. Але він згадує свою "проповідь" Фантину і дивується збігові: тоді ж мова була саме про серце!

— І воно мовчало, навіть коли ви, месере, незаконно вдерлися до вілли Цинікуллі? Ви, законник, порушили власне закон! Нехай і з добрим наміром — але порушили!

— Ви звинувачуєте мене в цьому, синьйоре Аральдо?

— У жодному разі! Швидше, співчуваю. Ваші наставники, а насамперед — засновники ордену, були не дуже далекоглядні. Вони вчили вас одному, але світ влаштований зовсім по-іншому. Не порушивши закону, ви б ніколи не знайшли персні. Порушивши — пішли проти власної природи, точніше, проти тих принципів, які уже стали невід’ємною частиною вашого єства. Тепер життя і вчення борються у вас — і поки що життя перемагає.

— Гадаєте, це погано?

— Гадаю, це боляче й нестерпно — але необхідно. Ви дорослішаєте, месере.

— Та я ж начебто уже не хлопчик.

Синьйор Аральдо, вибачаючись, піднімає руки:

— Звичайно, звичайно! Я не дуже ясно висловився, месере. Мені слід було сказати: "Ви ростете, змінюєтеся". Цей процес, яким він мені вважається, схожий на дорослішання. Діти ж завжди живуть запозиченим життям: батьківськими уявленнями, батьківськими "погано" і "добре". Поступово дитина починає розуміти, що ці "добре" і "погано" можуть не збігатися з її власними, а світ влаштований дещо складніше, ніж вона звикла вважати. Розуміння цих, взагалі-то, простих речей майже завжди болісне. Руйнуються стінки яйця, і пташеня вибирається на волю.

Деякий час в усипальниці панує мовчанка. Оберто розмірковує про почуте, синьйор Аральдо терпляче чекає.

— Отже, — нарешті мовить магус, — ви радите мені розбити яйце моїх колишніх уявлень? Але той, хто порушив закон один раз, — нехай навіть із найкращих міркувань! — уже не сміє називатися законником.

— Це не біда, — сумно всміхається синьйор Аральдо. — Це якраз не біда. Ніщо не заважатиме вам, коли повернетеся до наставників, покаятися у гріхах, взяти на себе єпитимію і рухатися далі вибраною вами (та — хіба вами?) стежкою. Притичина не в тому, що ви порушили закон, месере. Притичина в тому, що ви порушили його, уже вірячи в правильність обраного шляху. І досі упевнені, що крадій має сидіти в тюрмі, а злодій — отримати заслужене покарання. У цьому ви, безумовно, маєте рацію. І мали рацію ті, хто вчив вас таким істинам...

— Але справедливість не встановлюється за допомогою брехні та беззаконня, — звично, хоча уже невпевнено заперечує Оберто.

— Втіште таким аргументом тих, чиї долі зламані вправними купцями чи суддями-крючкотворами. Можна говорити правду, діяти за законом — і при цьому робити несправедливі речі, месере. Ви напевне над цим неодноразово замислювалися, але засновники ордену вже підготували для тих, хто сумнівається, відповіді на всі запитання. Свої відповіді, не ваші, свої "добре" і "погано". В Альяссо ви нарешті виявили, що вони не збігаються з вашими.

— Я можу помилятися.

— Аякже. Людині взагалі властиво помилятися. Це магус не може дозволити собі жодної помилки, бо він — вище за них, він — довершений, ідеальний, самодостатній. Магус ставить запитання, спрямовані назовні, і ніколи — на самого себе.

— Є речі, в яких нерозумно сумніватися.

— І є ті, в яких нерозумно не сумніватися. Те, що ви говорите зі мною про це, доводить: ви, месере, уже сумніваєтеся. Пташеня розбило яйце, шкаралупу не склеїти. Вам лишається тільки одне: прийняти самостійне рішення. Будь-яке. Ви можете і далі вірити в ідеали братства чи ж відкинути їх усі до одного, але тепер це буде ваш свідомий вибір.

— Я... — Оберто затинається, хитає головою, знічений, — я подумаю, синьйоре Аральдо. Справді, дякую за пораду і за співчуття.

— Завжди прошу, месере. Колись давно я мав честь називати другом одного законника... це стара історія, напівзабута і, мабуть, не дуже цікава. Важливо от що: відтоді я бачив багатьох братів вашого ордену — і магусів, і інших. Шкода, але більшість із них воліють не залишати яйця навіть тоді, коли виростають із нього. Інші ж розбивають шкаралупу і виявляються зовсім не готовими до світу, який чекає на них по той бік білих опуклих стінок. Ви мені симпатичні, месере, тому я хотів би, щоб вам вдалося вибратись зі шкаралупи якщо не безболісно, то хоча б без фатальних наслідків.

— Я намагатимусь, синьйоре Аральдо... намагатимусь. — Він усе-таки опановує себе і згадує, навіщо прийшов до привида. — Дозвольте одне запитання?

— Уважно слухаю.

— Ви ж знали про Фантина? Відпочатку знали?

— Це очевидно для будь-кого, хто бачив кілька поколінь Цинікуллі — хоча б на портретах.

— Але навіщо?..

— Помста, месе ре, помста. Найсолодше задоволення — і, до речі, одне з небагатьох, доступних привидам. Не приховуватиму, була ще причина: хотів, дурень недалекоглядний, допомогти хлопчині влаштувати власне життя; але це вже потім, коли я познайомився із ним ближче, а спершу єдине, що надихало мене — бажання як слід насолити... навіть не нинішнім Цинікуллі, а марнославцю Бенедетто, який завжди ду-уже турбувався про чистоту крові і не терпів згадок про незаконних нащадків. Тому що сам він (відкрию вам таємницю) був саме бастардом. У ті часи, до речі, до побічних синів ставилися незрівнянно суворіше, ніж зараз. Нинішній папа, я чув, оголосив кількох своїх бастардів племінниками, дав їм чималі наділи — і нічого, слова ніхто наперекір не сказав. У давні часи "доброзичливці" влаштували б із цього добрячий скандал!.. Воістину мав рацію мислитель, коли вигукував: "О tempores, o mores!"

Оберто, ясна річ, не може із цим не погодитися.

Також пообіцяє він виконати прохання, яке, прощаючись, висловить привид.

І виконає, бо навіть тепер, коли він уже перестав бути повноцінним законником, Оберто залишається людиною свого слова.

3

Сьомий, останній удар дзвону розсіявся у вечірньому повітрі — і от Оберто уже біля ювелірної крамнички.

"Голос" Татуся, як не дивно, чекає на магуса при вході. Сидить на низенькому стільчику, посмоктує винце, душею відпочиває. Поряд примостилася симпатична дівулька, і вони стиха воркують про якісь дурнички, їм одним цікаві й зрозумілі. Дівулька, до речі, та сама, із "Стоптаного чобота". Виявляється, Татусь Карло прислав її, дізнавшись про ресурджентів: сказав, про всяк випадок, раптом треба буде вісточку передати.

Як у воду дивився! Оберто одразу наказує дівульці повертатися в "Чобіт" і передати донові Карлеоне таке собі проханнячко. З’ясовується (Vox повідомляє), що і "хрещений батько" теж хотів попросити Оберто про послугу: якщо буде можливо, дізнатися, навіщо приїхали в Альяссо воскресники.

— Розберемося, — киває той. Поки "голос" і дівуля прощаються, він заходить у крамничку, де маестро Іракунді разом із підмайстром саме закінчують виконувати обіцяне. "Зачекайте, я покличу вас, месере!" — майже реве Тодаро — що ж, магус повертається на вулицю і проводить час у бесіді з "голосом", уточнюючи деякі деталі. Зокрема, розпитуючи про те, хто володіє корабельнею, в якій розмістили "Цирцею" після того, як вона сіла на мілину.

Нарешті замовлення виконане, можна йти далі, тепер — у порт. Магус дивує свого супутника: заявляє, що треба поспішати, часу обмаль — але при цьому робить гак, аби зайти на ринок і купити два міхи дорогого вина. Вручає їх "голосу" і наказує берегти як зіницю ока.

Контора власника корабельні — тут же, в порту, щоб далеко не ходити. Сам власник — скуйовджений і сердитий, на привітання візитерів він ричить щось нерозбірливе, явно вороже, однак магус після спілкування з маестро Іракунді готовий до такого прийому. Та й "голос" швиденько втихомирює шановного Ріккардо Барбіаллу, прошепотівши йому на вухо кілька слів. Певно, авторитет Татуся Карло важить для власника корабельні не менше, ніж для ювеліра: Оберто готові вислухати, хоча прийняти похмуре "То чого вам, люб’язний?" за щиру увагу чи душевну прихильність здатна тільки вкрай наївна людина.

Сьєр Барбіалла навіть не потурбувався сісти — височить біля столу, вперся волохатими кулачищами в облікову книгу, набурмосився. Мовчить, але всім своїм виглядом показує: нема у мене часу про всілякі дурниці теревенити, і так клопоту вистачає, словом, давайте швиденько: викладайте, навіщо приперлися, та й забирайтесь геть!

— Я тут, аби допомогти вам.

— Отакої! — іронічно вигукує сьєр Барбіалла. — А чого це ви раптом вирішили, що мені потрібна допомога?

— Якщо не помиляюся, в одному з ваших доків кілька тижнів тому почали відбуватися прикрі... випадковості, назвемо їх так.

— У мене, люб’язний, прикрі випадковості трапляються щотижня. Життя, до вашого відома, не тільки із успіхів складається!

— Я кажу про той док, в якому розмістили "Цирцею".

Сьєр Барбіалла важко зітхає і, примруживши око, запитує нарешті:

— Що ви маєте на увазі?

— Я маю на увазі зникнення інструментів, псування снастей, затхлу питну воду, а також інші дрібні капості, які зазвичай коять розгнівані пуерулі.

— Пальцем у небо! — чи то радіє, чи засмучується сьєр Барбіалла. — Я уже викликав фахівців, радився. Кажуть, усе чисто, пуерулі тут ні до чого.

— Якщо бути точним, вони заявили, буцім жоден із відомих їм пуеруло не має відношення до того, що відбувається.

— Саме так, — розгублено підтверджує сьєр Барбіалла. — А яка, власне?..

— Різниця, бачте, полягає в тому, що ви маєте справу із представником тієї гілки "дрібного народця", яка майже невідома у нас, в Середземномор’ї. Вони мешкають переважно на півночі, а сюди якщо і потрапляють — випадково.

Сьєр Барбіалла миттю кметить що до чого.

— Скільки мені коштуватимуть ваші послуги, синьйоре?..

— Оберто, але без "синьйора".

— То скільки мені коштуватиме ваша послуга, вельмишановний Оберто?

— Гроші не мають значення.