Магус - Арєнєв Володимир

Утім, як уже говорилося, час передранковий, тому вогники — тьмяні, у хатинках — сонне ворушіння, але ще тихо в світі, лише на чийомусь подвір’ї прохекався закатований нетерплячкою півень — і вмить затих, здогадавшись, певно, що такий поспіх гарантує йому швидку путь у бульон.

Море, спокійне і величне, плюскотить десь далеко внизу, всіяне, немов хворобливою висипкою, вітрильниками; терпить їх до певного часу, бо поки що — великодушно прощає. При погляді на нього Фантинові стає трохи спокійніше; уява, розбурхана розповіддю старигана та й довколишніми краєвидами, поблажливо махає рукою: живи, слабкодухий! — і ховає подалі набір патлатих, потворних опудал. До наступного принагідного випадку.

Фантин пригадує, що перед тими пригодами його супутник хильнув "трохи винця" ("розбавленого"? аякже, віримо, аж перечіплюємося!), він вкотре оцінює почуте і скептично мугикає. Авжеж, диявол. Із ратицями та хвостом, із рогами. Переслідує чесних рибалок, бочки вночі на них котить, собак дражнить, негідник!

— Дивись.

— Куди? — не розуміє спершу Фантин.

Стариган невдоволено бурмоче, тицяє пальцем у затоку:

— Бачиш наву із довгим написом на борту золотавими літерами? От повз неї я пропливав тієї ночі. "Цирцея" стояла ближче до пристані, де зараз веннесійська нава, еге ж. Я вийшов он там, здав рибу Джульєтті, отримав грошенята і вирушив до Коррада... ну, туди, де ти мені на хвіст упав. Навіщо так докладно розповідаю? Незабаром зрозумієш. Тож пробув я в Одновухого недовго, до себе чапав тим самим шляхом, яким ми сьогодні йшли. Бачиш ліворуч, у передмістях, кілька халуп нововідбудованих? Так, після пожежі. Ну от, від тієї, що ближче всіх до бережка, п’ята праворуч — моя. Дякувати Богородиці, не добрався до нас вогонь, а то не знаю, що і робили б... Той, хто вночі бочку перекинув, пішов якраз у бік новобудов, а звідти — нагору, в Нижній Альяссо. Мої шибеники вранці збігали, людей порозпитували — обережненько, щоб зайвих підозр не викликати. А я, щойно сонце на небо, — вийшов з халупи і давай до слідів придивлятися. Нечіткі вони були, безформенні, наче людина ступала, а наче й ні. Пішов я за ними у зворотному напрямку. Якраз до стрімчака й вибрів. Вони, чуєш, із води виходили — звідти, з боку "Цирцеї", потім на стрімчак здерлися, з нього — до моєї халупи. Ну і далі, в Нижній Альяссо, куди точно, малі мої не з’ясували.

— А чому — диявол? — не здається Фантин. Наближення ранку додає йому впевненості, хоча кляте море тепер не заспокоює, навпаки. Слухаючи старигана, "віллан" ні-ні та й поглядає через плече на вугільно-чорні хвилі. Н-ну, щоб коли раптом що — зненацька не захопило. Всяке бува...

— Та ж він перед тим, як на стрімчак залізти, людину вбив! — зраділо вигукує стариган. — Убив і зжер, точно! Я тільки клоччя одягу знайшов, черевик один — не черевик навіть, шматок підошви та каблук — ну і крові на каміннях теж було трошки. Нещодавно пролита кров, ще не підсохла.

— Всяке бува... — знизує плечима Фантин (а сам увесь час скоса поглядає на море; що це там за ворушіння у хвилях біля берега? постать чиясь?! чи — примарилося?). — Всяке. Раптом п’яничка якийсь упав та поранився. А дрантя хвилями на берег винесло. Або ж от! — приклацує він пальцями, натхненний власною винахідливістю. — Скинули ж когось там із "Цирцеї"? Ну, він і добрався до стрімчака, вийшов і побрів в Альяссо.

Стариган хитро всміхається: задоволений, наче кошак, який щойно повернувся з березневих гульок.

— Е-е-е, — тягне, — а як же ж гаманець? — І пояснює: — Ну, я ж не тільки одяг і кров знайшов. Був іще гаманець. А яка людина — чи навіть хтось із "дрібного народця" — залишив би на березі свій гаманець?! Тільки диявол, я так вважаю.

— А ви?

— Що — я?

— Як вчинили із гаманцем ви?

Стариган прокашлявся.

— Ну, не можна ж було залишати його на березі, еге ж? Якщо гаманець підкинув диявол, хтось необережний підібрав би і міг через своє незнання постраждати! Словом, я піднявся на стрімчак, от прямо сюди, де ти зараз стоїш, — та й викинув його у море, точно! У самісіньку безодню.

— Мудре рішення, — бурмоче Фантин. Звичайно, він не повірив стариганові — і щодо диявола, і особливо щодо гаманця; але потрібно ж дотримуватися пристойностей. Він помічає, що знову втупився у хвилі, і навмисне відводить очі, плине поглядом по передмістях Альяссо, розглядає рибальські халупи і раптом помічає біля однієї незвичне для такої ранньої години ворушіння.

— Ти диви, пожежа там у вас знову зайнялася, чи що? — кидає, не замислюючись.

І тільки коли стариган, вдивившись, із відчайдушним криком мчить униз по стежині, Лезо Монети розуміє: несподівана метушня розгорнулася саме навколо халупи його супутника.

3

Рибальські хати палають весело, святково, висвічують багряним, наче намірилися на рівних посперечатися із майбутнім світанком. Ресурдженти, які настовбурченими півнями завмерли віддалік од цих безчинств, дуже гармонійно виглядають на фоні заграви: червоне на червоному.

Воскресників двоє. В того, котрий літній і вищий, — обличчя наче з картону. Химерні зморшки на його щоках, горбатий ніс-дзьоб, безбарвні очі — все це видається не більше ніж карнавальною маскою: вхопи міцніше за вуха, смикни — відпаде. А під нею буде ще одна.

Точнісінько така сама.

За кількістю масок цих, як за кільцями на спиляному дереві, вимірюється його вік. Та, зрештою, достатньо поглянути на нинішню, щоб збагнути: ресурджент — старий, пекельно старий — і справа не у роках, а у тому, що він пережив, побачив, почув. У тому, що здійснив.

Йому не вперше дивитися на палаючі хати й людей, які в паніці метушаться між ними.

Інша річ — молодий ресурджент. Обличчя його ще не набуло характерної відстороненості, погляд живіший, ніж треба, — але молодший вчиться, старається, це помітно! — незабаром він стане гідним послідовником старшого. І будь-яка випадковість, будь-яка оказія, наприклад, палаюче рибальське сільце, лише загартовують молодшого.

От і стоять обидвоє віддалік, відточують мистецтво незворушності.

...Та ні ж! — розуміє нарешті Фантин, — воскресники тут не випадково. Те, що зараз вони нічого не роблять, — лише видимість, ілюзія: їхня бездіяльність красномовніша за будь-які слова та вчинки.

Захотіли б зупинити стражників, що із заповзятістю мурах сновигають від халупи до халупи та закидують на дахи смолоскипи, — зупинили б!

— Та що ж це?!.. — схлипує стариган, рвонувши просто у вогняну коловерть. Його рідні... там? чи все-таки встигли врятуватися? Він не знає і, схоже, не дуже цим переймається, вигляд палаючої хати перетворив його на нерозумного, розлюченого звіра. У такого краще не ставати на шляху, але Фантин усе-таки ризикує: він хапає старигана за плечі, висне на ньому і волає у волохате вухо: "Стій! Стій, куди!"

Той хоче вирватися, не може і мчить із Фантином на плечах — на жаль, Лезо Монети не тільки низенький, він і важить небагато.

Міські стражі не намагаються зупинити цю дивакувату парочку, у охоронців спокою є справи важливіші. Наприклад, підпалювати інші хати і стежити, щоб їхні господарі спересердя не напали на червоноплащників.

Хоча, здається, ресурдженти цілком здатні за себе постояти.

Один із воскресників раптом оживає і стрімко заступає стариганові дорогу. Той не встигає зупинитись і, зойкнувши, з розгону врізається в червоноплащника. Фантин від удару летить на землю, встигнувши здивуватись: посеред ґвалту і розгардіяшу, посеред палаючого сільця, де сморід риб’ячих нутрощів, запах водоростей і спітнілих тіл змішується з чадним гаром, ресурджент наче оповитий непроникним коконом із солодавих ароматів. Наче він не від світу цього, а так, янгол, який на мить зійшов з небес.

Зараз справедливість відновить і назад злетить, на хмарині білій.

Стариганові, натомість, на янгола плювать. Він мугика щось нерозбірливе, підводиться з землі і намірюється неодмінно застрибнути в палаючу халупу. Точно не заради спасіння рідних, бо от же вони, прибігли: дружина, діти різновікові, від шмаркотливої дрібноти до здорованя, яких ще пошукать, — усі лементують: куди ти, батьку, невже геть із розуму з’їхав. А дружина — та і кулаком для впевненості приголубила: "Одумайся, старий бовдуре! Мало того, що ми без прихистку залишилися, хочеш ще й годувальника нас позбавити" (у жінок — думає Фантин — своя логіка).

— Дурепа! — огризається стариган. Відштовхує дружину, розкидає, мов новонароджених кошенят, дітей (навіть здорованя!) і знову хоче стрибнути у палаючий дім. Який уже й розвалюватися почав; але ніщо, ніщо не зупинить божевільного!..

Крім слів, мовлених ресурджентом.

— Гаманця там немає, — повідомляє червоноплащник з такою собі легкою іронією, навіть із докором. Буцім звинувачує: міг би і здогадатися, люб’язний!

Стариган ковтає слину, остаточно лютіє і, гортанно ревучи, повертається до воскресника, здається, щоб стиснути його напахчене горло чорними своїми пальцями.

Тільки тепер (пізнувато, чи не так?) Фантин запитує себе, а що, власне, він тут робить? Навіщо помчав слідом за стариганом, навіщо вплутався у небезпечну, чужу для нього справу, чому не махнув рукою, — щасти, мовляв, і на все добре, — та не поквапився до месера Оберто, звітувать? Нехай би сам магус потім розбирався із цим рибалкою, який — еге ж! тримай, не впусти! — "викинув" знайдений гаманець. А тепер от рветься заскочити у палаючу... та ні, вже у поруйновану халупу, щоб згаданий гаманець там відшукать.

От і вір після цього людям!

...І все-таки — чому?

Ніякої симпатії, жодних зобов’язань перед стариганом у Фантина немає і бути не може. Він дивиться, як двоє стражників викручують руки рибалці, як ресурджент із тим самим лінькуватим виглядом щось наказує їм, як стогне і коцюбиться у пилюці син-здоровань, котрий метнувся був на допомогу непутящому татові... Фантин дивиться і нічого не відчуває.

Це повинно було статися, раптом розуміє він. Усе, аж до появи воскресників. Я знав, що це станеться, це чи щось у цьому дусі. Я хотів, щоб це сталося.

Я, розуміє Фантин, захворів найгіршою хворобою "віллана". Мені подобається ризик, він уже не просто лоскоче нерви, а саме п’янить: я застромлюю голову в петлю навіть тоді, коли в тому немає потреби.

Що рівнозначно втраті професійного чуття, рівнозначно загибелі, — гірше, ніж втрати гнучкості суглобів чи швидкої реакції.

Я, не замислюючись, поліз у самісіньке пекло.