Золотий Ра - Білик Іван
Тепер Мітрадат уже їй не забороняв...
— Про нас іще ніхто нічого не може сказати, — дивився на дружину й стиха говорив Мітрадат, — а воно вже досі в раю й літає кругом голови Ахурамазди. Гріхів у нього ніякісіньких не було, бо гріх людина чинить, уже бувши сповна розуму, та й тільце його не зогнило в землі, ми не знайшли жодної кісточки. І які там кісточки — самі хрящики, й усе те пішло на потраву священним псам... Хтось може мені закинути, що то були не пси, але я краще знаю, я ціле життя своє живу по луках та по лісах, тож можу поклястись і присягнути під страхом кари від руки Анкра-Майнью, що лис і шакал нічим не різняться від звичайного пса, пси також бувають малі й великі, сірі та руді, й гавкають вони по-різному, а недоїдену здобич однаково загортають носом у пісок, тільки що ці живуть у полі та в лісі, а ті — побіля людей, ну й що з того, коли я сам такий, а мене ж ніхто не називає козлом чи ведмедем, отак і свійські та дикі пси. Якщо пси не дали зогнити людському тілу, то слава тим псам, бо чисте завжди піде до чистого, а те дитя вже давно в раю, хоча й жіноча сльоза не буває людській душі на шкоду, тож ти поплач, поплач, тоді вже будемо зовсім певні, що воно полетіло в парадиз, а не тиняється десь ночами по руїнах та яругах, я й сам би хотів, щоб за мною, як помру, поплакала жінка чи дівчина, бо жіноча сльоза обмиває з душі людської земний бруд...
Кіно то прислухалася до заспокійливих слів чоловіка, то знову лягала персами на горбик сирої землі, й голос її звивався високо-високо, аж до сьомих небес, де був рай і жили Ахурамазда та його сонцесяйний син Мітра, а тепер оселився й маленький їхній синок, хоча про це не повинен був знати ніхто в світі.
Царський волопас Мітрадат уволив волю царевого родича Гарпага, відніс і кинув на поталу хижим звірам дитину в царському вбранні, але то не був даний йому Гарпагом хлопчик, то був його, Мітрадата, власний син, який народився мертвий. Тієї ночі Мітрадат сидів поряд з убитою горем дружиною й намагався розважити її й себе.
— Тут хоч побивайся, хоч не побивайся, — казав він, — а нічого не вдієш. Ахурамазда вирішив забрати нашого синочка до себе в парадиз, і його теж можна зрозуміти, бо коли помирає доросла жінка чи дорослий чоловік, хоч хай би були сім разів по сім праведними, вони заплямували себе бодай одним-однісіньким гріхом, а Цареві ж богів та людей кортить мати коло себе щонайчистішу душу. Де ти їх набереш? Таку душу можна знайти хіба що в немовляти, вона в нього чистіша від джерельної води, надто ж коли дитя не встигло й побачити грішного світу, отож я й кажу, що нам за нашого синочка треба тільки радіти...
В цю мить заплакало оте панське дитя, Кіно знову перелякано підхопилась, але Мітрадат узяв кошик і загойдав його в руці, бо дитячий крик болюче різав серце, адже на лаві лежало мертве їхнє рідне дитя. Було боляче й навіть страшнувато, бо десь тут невидимо витала незаспокоєна обрядом похорону людська душа...
Чуже дитя заспокоїлось, і Мітрадат проказав:
— Це теж безгрішне, але його батькам серце не болить. Та мені й самому жалко. Шкода і його, й себе заразом, бо маю ж узяти за нього гріх на свою душу, хоча мене й присилувано до цього гріха...
Дитя знову заплакало. Кіно не витримала й підвелась, поволі переповила його в чисте, а потім незчулася й сама, як притулила чуже дитя до грудей і заходилася годувати. Малятко жадібно ссало й часом плямкало ротеням, а до горла Кіно підкотився давучкий клубок і не давав одітхнути.
Мітрадат дивився на страждання дружини й говорив:
— Кожна жива душа хоче їсти, так уже влаштовано божеством, не знаю тільки, на добро чи на зло людині, мабуть же таки, на добро, бо голодній людині й світ немилий, отож і виходить, що на добро, хоча, з другого боку, як подумаєш, скільки доводиться страждати за кришеник просяного коржа, то починаєш собі думати, що то все вигадка не світлих богів, а злого Анкара-Майнью та його дайвів лукавих... — Мітрадат помовчав і мовив те, що вже давно вертілося в нього на думці: — А хто придумав штовхати безневинного на смертний гріх? Нашого синочка вже ніхто не зможе оживити, а чим же завинило ось оце дитя, що мушу кидати його живого на розтерзання шакалам? Або чим завинив я?.. — Дружина не відповідала, тоді він узяв кошика в руки й важко зітхнув, але це теж не розворушило жінку. Мітрадат поставив кошика біля неї й додав: — Нічого не вдієш, видно, так вирішили небеса...
Він простяг руки до дитини, але жінка відтрутила його руки й не дала. Мітрадат не став наполягати. По якомусь часі вона взяла з лави мертве дитя, далі роздягла живе й перебрала його в дорогу одіж мертвого, обряджаючи в останню путь. Саме на це Мітрадат увесь час і натякав дружині.
Так онук мідійського царя Астіага лишився живий.
Та минуло добрих років тринадцять, перш ніж цар довідався про це, — довідавсь і неабияк перелякався.
Кіно та Мітрадат назвали свого прийомного сина Курушем, тобто "пастухом", бо він мав усе життя пасти худобу царя Астіага, а по Астіаговій смерті — взагалі невідомо чию, бо ж Астіаг не мав сина, єдину ж доньку віддав заміж одному з підвладних перських князьків.
Цар довідався про онука зовсім випадково.
Куруш виріс дужим і спритним хлоп'яком, він верховодив ватагою ровесників, серед яких був і Гарпагів синок. Одного вечора, граючись у війну, діти знов обрали царем Куруша, а Гарпагового сина — царським гінцем. Пихатий княжич не схотів підкорятися синові раба-волопаса, за що Куруш попросту віддубасив його. Княжич поскаржився татові Гарпагу, але Гарпаг не мав влади карати сина царевого пастуха, через те вирішив поскаржитись самому цареві.
Астіаг пам'ятав Гарпагову послугу, тож звелів покликати Мітрадатового сина й відшмагати його батогом. Та тільки-но до нього підвели хлопчину, як цар одразу ж упізнав його: Куруш був страшенно схожий на цареву доньку Мандану! Цар усе збагнув, покликав магів і розповів їм про свою підозру. Як же тринадцять років тому маги так розтлумачили оті його два сни?
— Інколи сновидіння зводяться до дурнички, — заспокоїв царя маг-магішті — головний маг. — Нехай і в дитячій забавці, твій онук уже побував царем, тож більше цього не слід боятися.
Цар Астіаг повірив у нове тлумачення його снів, та й волопас Мітрадат усе визнав під батогами. Довго не визнавав нічого тільки царський улюбленець і родич Гарпаг, але цар посміхнувся й заспокоїв його:
— Всеблагий Ахурамазда утримав мою й твою руки від смертного гріха, я тепер тобі навіть удячний, а за твої заслуги переді мною я влаштую сьогодні ввечері на твою честь пир. Пришли свого сина до мене, хай пограються з моїм онуком, а пізніше приходь і ти сам: я хочу показати тобі й усій нашій столиці, як повинні дякувати своїм слугам царі.
Гарпаг почував себе на сьомому небі від щастя.
На пиру того вечора всім гостям подавали пісне, лише Гарпагові одну по одній підносили м'ясні страви, а коли він аж упрів од щастя та ситної їди, перестарілий цар Астіаг наказав поставити біля найшанованішого з-поміж гостей прикритий полотниною кошик.
— А це можеш забрати з собою додому! — мовив цар.
У кошику були голова та кінцівки Гарпагового сина — все, що залишилося від отих страшних страв. Так по-звірячому помстився цар Астіаг своєму найближчому родичеві й помічникові, який зважився переступити через його наказ.
Такими жахливими пригодами позначено дитинство Куруша, який, вирісши й змужнівши, переміг діда й став першим перським царем. Куруша греки шанобливо прозвали Кіром, що означало їхньою мовою "влада", "право", "сила", якщо ж одним словом, то просто "пан". До того ж усі вони щиро думали, — й ця думка тривала добрих сто літ, — нібито Кіра вигодувала собака. "Собака" по-мідійському "спако", по-грецькому ж "кіон", це й призвело до помилки, яку виправив лише Геродот, довівши своїм співвітчизникам, що "собака" теж може бути гарним жіночим ім'ям, тим більше якщо жінка з таким іменем урятувала персам сміливого воя й мудрого державця. Такій "собаці" не гріх уклонитися до землі.
Мул на царському троні
Цю жінку Крез бачив уперше в житті, хоча вона вже вдруге за вечір повторила, нібито гляділа його малим. Коли батько віддав її за вже не молодого мідійського царевича Астіага, Крезові навряд чи було більш як рік або два, а тепер він доживав п'ятий десяток.
І все-таки Арієніс була йому рідна сестра. Крез це знав і намагався приборкати в собі оте несподіване почуття опору, яке виникло до неї першого ж дня... Два нескінченно довгих роки після смерті старшого сина Атіса він перебував у стані цілковитого збайдужіння, сама думка про рать здавалася йому нестерпно бридкою, хоч за час свого майже п'ятнадцятирічного царювання Крез не програв жодної війни.
А сестра Арієніс день у день закликала його саме до раті.
Самолюбний цар Крез не терпів, коли хтось намагався переконати його в чомусь такому, що суперечило його власним переконанням і давно усталеним почуттям; він навіть не дивився в бік цієї зовсім чужої йому жінки, яка раз по раз нагадувала братові про їхню спільну кров. Креза дратувало кожне вимовлене нею слово, і все-таки щовечора він допускав до себе сестру.
Її слова можна було порівняти хіба що з отрутою солодкої вовчої ягоди чи опійного маку. Коли людина звикла до опію, з сумом думав Крез, то вона вже й дня не може без нього прожити.
— Ліпше візьми Мідію сам, аніж лишати її в руках того молодого перського шакала, — мовила сестра.
Це вже було щось інше: досі Арієніс просила повернути Мідію їй, а тепер задля помсти ладна була на що завгодно.
— Він твій рідний онук, онука негоже називати шакалом, — озвався Крез.
— Цей онук убив рідного діда! — Зморшкуватою щокою колишньої мідійської цариці скотилася сльоза. Креза зроду не розчулювали жіночі сльози, стара жінка збагнула це не враз, потім вороже глянула на брата: — Ти все знаєш і сам. Коли йдеться про владу й золото, ніхто не зважає на рідну кров...
Арієніс тут-таки відвела погляд, а коли по довгій хвилі знову глянула на брата, то пошкодувала за свої слова. Тепер вона була цілком певна, що Крез для неї й пальцем не кивне, ще добре, як взагалі не вижене.
Крез похмуро дивився в темне вікно, за яким безгучно перебирала китиці пальма. Сестра не мала права натякати йому на це.
