Золотий Ра - Білик Іван

Ті вщерть набиті золотом підземелля явно гнітили його. Він із молодих літ був купцем і мав у руках важкі капшуки золота й срібла, рік був головним архонтом Афін, розпоряджався десятками талантів коштовного металу, але талант можна підняти однією рукою, а скільки було потрібно тисяч могутніх рабських рук, щоб могли підняти зараз усе золото царя Креза... Аж тут, у затінку лінивих пальм тісного хоромного двору, перестарілий афінянин нарешті полегшено відітхнув.

— Оті Клеобіс та Бітон, про яких я тобі згадав був у підвалах, — сказав він, — жили в Аргосі. То були могутні юнаки, ніхто в усій Арголіді не міг змагатися з ними в силі. До того ж, за нашими мірками, вони належали до числа заможних людей. Елліни з тамтешніх дорійських країв справляють наприкінці весни щорічне свято Гери Аргоської. То одне з їхніх найголовніших свят. Жрицею богині була мати Бітона й Клеобіса. Сталося так, що їхніх волів затримали в полі, сонце вже давно хилилося до землі, а мати ще мала провести в храмі відправу, бо до заміського святилища Гери зійшлося безліч прочан. Не довго думавши, хлопці самі запряглись у ярмо, посадовили матір на воза й повезли до храму. Туди від Аргоса буде стадій сорок п'ять, і цілу дорогу хлопці бігли не спиняючись, щоб мати встигла до заходу сонця принести врочисту жертву Цариці богів. Побачивши таке диво, прочани оточили воза й заходились вихваляти братів, які не пошкодували сил для всенародного свята, а прочанки вшанували матір таких чудових дітей. Жриця богині Гери так пишалася своїми синами, що після святкової відправи не пішла на загальний бенкет, а зняла руки догори й почала благати Зевсову дружину, аби та дала якнайбільше щастя її синам. І диво сталось. Клеобіс та Бітон полягали після бенкету спати не серед інших прочан, а на приємно прохолодних мармурових плитах святилища, біля ніг Великого божества. І Гера прислухалась до матері й виявила її синам найвищу ласку: Бітона й Клеобіса спостигла блаженна смерть. Аргосці перейнялися до них високою повагою й замовили обом братам статуї, які потім пожертвували в Дельфи на знак удячності до Цариці богів і людей. А богиня Гера тоді ясно показала людям, що смерть для них краща від життя.

Коли Солон докінчив розповідь про двох найщасливіших після Телла людей у світі, лідійський цар Крез, який чекав зовсім не такої розв'язки, зчудовано подивився на старого афінського мудреця: він сміється з нього чи й сам вірить у сказане? Старий афінянин уже встиг зігрітись після підвалів і приязно кивав до Креза та до власних слів.

— Коли кінь перевтомиться від швидкого бігу, — мовив Крез, — його не можна поїти холодною водою. — Солон не відгукнувся на зауваження варварського царя, цар відчув його слабину й спитав зовсім начебто безвідносно: — Ти, гостю афінський, часом не чував, за яку мудрість померлого нещодавно корінфського тирана Періандра названо одним із семи наймудріших у світі людей?

Того не знав жоден смертний, але в тих словах Солон відчув неприємний для себе натяк, та нічого не міг відповісти Крезові, навіть коли той, мовби забувши про своє запитання, сказав щось нове:

— Життя краще від смерті, якщо, звичайно, воно приносить утіху людям і тобі. Міг би знову нагадати слова вашого ж Ахіллеса. Ну, гаразд... Але невже ти моє щастя цінуєш менше від щастя отих двох нерозумних юнаків, які здуру позбулися найвищого людського блага?

— О Царю царів, я на своєму довгому віку багато чого набачився й знаю такі істини, над якими ви, молоді, навіть замислитися не бажаєте. Попереду нібито безконечно довге життя, встигнеш наробити й гріхів, і подвигів, і тільки ми, старі, знаємо його жахливу куцість. Либонь, і твоя правда про життя та смерть. Однак назвати людину щасливою можна тільки по смерті. Бо заможник часом помирає жебраком, а батько великої дружної сім'ї кінчає життя під чужим парканом. Ти справді найбагатша в світі людина й володієш десятками народів і племен, проте назвати тебе найщасливішою людиною я не можу, поки не вмреш.

Ця розмова між Крезом і Солоном була останньою. Солон повернувся додому й невдовзі помер, Крез почув про його смерть і тільки глузливо посміхнувся:

— Хто ж із нас двох щасливіший: я чи він?

День був по-весняному лагідний, у жилах текла молода дужа кров, а боги так само сприяли Крезові, наймогутнішому й найбагатшому з усіх царів, які досі жили під Сонцем і Місяцем. Стерлася й сама згадка про афінського мудреця.

Згадав про нього Крез лише через багато років...

Місійський вепр

Чутка про нього ходила вже добрих два місяці. То був небаченої сили й люті величезний звір, який нібито переплив Геллеспонт і почав толочити ниви попід Місійським Олімпом. Дехто твердив навіть казна-що: мовляв, той вепр уміє говорити людською мовою, якої, проте, ніхто не розумів, бо вепр нібито говорив по-фракійському.

— Ти віриш таким дурним балачкам? — спитав цар Крез у євнуха-скарбничого Санданіса, й той тільки скривив уста. — Я тебе питаю не про говорящого вепра, — звеселів цар, — а про вепра-велета, з яким не можна впоратись із доброю шворою собак.

— У чутках усе стає сторогим і тисячозубим, — сказав Санданіс.

— Але я колись бачив кабана — не меншого за зубра! — згадав Крез.

— Оце якби зараз нагодився царевич Атіс — була б забавка саме для його рук, — мовив Санданіс і навіть помахав кулачком своєї по-жіночому тендітної ручки. Це обом здалося смішним, тож цар і скарбничий вибухнули реготом: цар — грубим, а той — пискляво-хрипким.

А потім обидва замовкли, подумавши про одне й те ж: чи скоро повернеться Атіс із походу до Південного моря.

Атіс повернувся за три дні, хоча в Сардах ніхто не чекав на царевича, який повів лідійське військо до Країни Вовків, прозваної еллінами Лікією. Царевич не вислав поперед себе гінця, і тепер батько Крез ласкаво ганив сина:

— Ти переміг лікійського царя, а повернувся з походу тишком-нишком, неначе перемогли тебе!

Ще зо дві таких битви, й Країна Вовків прийме лідійського царя за свого, на знак цього приславши в Сарди землю й воду, подумав Крез. Атіс виправдовував найсміливіші батькові надії.

Непідготовлену зустріч належало замінити чимось рівноцінним, і Крез тепер уже навіть знав чим: він вирішив улаштувати синові бучне весілля, яке відкладав другий рік; тепер була добра нагода.

З такою думкою після святкового бенкету Крез і заснув, але вдосвіта з жахом прокинувся, побачивши лихий сон: його улюблений син Атіс нібито висить у повітрі, а крізь його тіло шугають важкі залізні наконечники сулиць.

Крез ледве діждався ранку, а вранці вирішив прискорити перебіг подій.

Весілля тривало тиждень, і коли до царського хорому нарешті привели молоду, з'явилися посли з Місії.

— Ми справно платимо тобі дань, — звернулись вони до Креза, — ти ж захисти нас від того дикого кабана. Кращого ловця за твого сина Атіса ми не знаємо, хай же він порятує нас, бо далі стало нам несила жити: вепр перетолочить усі наші ниви, а тоді й самих нас пожере!

Однак цар і слухати не хотів про того вепра. Місійці почали заспокоювати його — мовляв, кабан зовсім не говорить ні по-фракійському, ні по-якому, то все брехливі чутки, то не наслання боже, а просто вельми лютий могутній звір, з яким може впоратися хіба що царевич.

Крез вимушений був розповісти їм про свій віщий сон.

— Не можу відпустити до вас царевича, — мовив він. — Той сон боги наслали мені недаремно!

Отак він заявив і розпорядився повиносити з чоловічої половини хорому все, що має залізні наконечники, при цьому заборонивши синові ходити на полювання та в рать. Крез вирішив оберігати царевича, принаймні допоки сам живий, а там уже хай безсмертні допомагають. А ще наказав не пускати послів місійських і на поріг.

Тим часом інший гість почав оббивати царські пороги. Він мав страшенно нещасний вигляд і благав пустити його до царя. Євнух Санданіс довго розпитував гостя й не хотів упускати в царські покої, однак нужденний вигляд і рясні сльози незнайомого зрештою зробили своє.

Молодий гість упав перед царем навколішки й розповів йому всю правду про себе:

— Мене звуть Адраст, я нещасний син фрігійського царя Гордія й онук Мідаса...

— Чому ж ти нещасний? — запитав Крез.

— Я вбив свого старшого брата! — в розпачі заволав гість. — Убив справді ненароком, але його кров тепер довіку буде на моїх руках. Батько прогнав мене з дому — о горе мені! — через те я й прийшов аж сюди — просити в тебе очищення. Зроби це — і я до скону буду твоїм рабом!

Фрігія разом з її царем та царевичами вже не перший рік належала Крезові, та сьогодні Креза розчулили слова юнака, й хоча таємничий неземний голос підказував, що гість не принесе великого щастя його сім'ї, цар зглянувсь і згодився дати йому очищення.

Незабаром раби зарізали порося, цар зібрав кров у полумисок і злив гостеві на руки, після чого сам витер їх іще не вживаним білим рушником. А потім зробив узливання підземним богам та куріння ладаном богам всевишнім, після відправи ж сумної жертви сказав:

— Живи в моєму домі й харчуйся моїм хлібом!

Аж тепер Адраст відчув себе очищеним від страш ного гріха.

Страхи Креза за власного сина забулися. Навіть коли невдовзі після появи Адраста син заявив, що не збирається ціле життя сидіти разом із жінками й прясти вовну, цар зрозумів, що не зможе довго впиратися синові. Царевич просив дозволу піти на місійського кабана.

— Тебе божество попереджало вві сні про залізні наконечники, — посміхнувся син, — а вепри озброєні самими іклами. Я ж не прошуся знову в рать із царем Країни Вовків, хоча за цим разом міг би легко підкорити його остаточно. Я прошу відпустити мене пополювати на того кабана.

— Відпусти царевича! — несподівано припрігся до благань Атіса фрігійський царевич Адраст, із яким Атіс устиг подружити. — Я оберігатиму його паче своїх очей!

Крез і справді склав зброю, несилий змагатися з двома молодими людьми, хоча його й застерігав той самий таємничий неземний голос. Усе зрештою було й лишається в руках богів, та й сновидіння не кожного разу справджуються, з надією подумав лідійський цар. Бо якими очима дивитимуться люди на Атіса, коли той згодом сам стане царем? Чи не матимуть вони його за лякливу бабу? Якщо цар не є прикладом доблесті й мужності для кожного свого підданця, то хай краще справді сидить на жіночій половині й пряде вовну з бабами, а для царського трону знайдеться достойний муж.

Напередодні виїзду Крез нишком від сина сказав Адрастові:

— Я порятував тебе, фрігійцю, від лихої біди, а тепер цілком покладаюся на тебе.