Андрій Первозванний - Дзюбенко-Мейс Наталія
Вона, розкриливши руки, падала і падала — цілу вічність, але усмішка все ж не встигла зів'яти на її довірливому личку. Він не відчув у серці каяття.
Лиховісно каркнула над білою пустелею птиця Гар.
...Перевернувся піщаний годинник.
Глава 1
ПРИХІД
І був день, і була ніч...
Пізнім ранком гребці понад силу махали веслами, а сонце розпливалося на водах важкими світними плямами. Вони мерехтіли в очах, і годі було звільнитися од цього сліпучого полону. Ліс і вода... І небо важучою брилою над головами.
Зійшли на берег близько опівдня і почали таборитися під високим крислатим деревом. Білоголовий, тонкобровий хлопчак, якого винесли з лодії і поклали на зелений вільготний моріг, сіпнувся виснаженими, худими руками й затих. Скрутила якась незнаєма хора. А в нього, Апостола, уже не було сил повернути до мертвого зболілу, вимучену душу. Знав, що вита ще десь поблизу, горнеться до них, та почувався надто старим, аби спіймати невидиму тендітну тінь, прив'язати до земного життя.
Сизий туман заклубочився над непривітним плаєм. Ледь мрячило. Краплини летіли, але не діставали до людей, скупчених побіч тіла юного грека, котрий знайшов свій вічний спочинок на чужинській здичавілій землі.
"Я старий, — думав Апостол. — Я старий, і не земний час тому виною. Тільки десять літ минуло відтоді, як вгледів Його на березі Ґалілейського моря. Я витягав сіть, важко билося рибиння, леґотів тихий, теплий вітерець. Нараз на сонце напливла важка хмара, землею поповзли пістряві тіні од прибережних дерев і кущів, якось дивно посутеніло, і в душу вдарило важке, грізне світло. Я глянув на Нього, випустив сіть, покинув човна і пішов за Ним слід у слід. Десь там, у іншому житті, залишився батько — старий рибалка, згорблена спрацьована мати, сестри, злиденна халупа, в якій всі жили тихо, злагідно. Я не оглянувся. Я і тепер не оглядаюся і не шкодую ні за чим й ні за ким з того світу. Я народився десять років тому. І прожив лише десять років. І тисячу життів..."
Притулився спиною до поораного важкими рубцями стовбура, заплющив очі. Життя витікало. Мовчки дивився на своїх супутників і вперше засумнівався: їм не дійти...
Світ знову пробився різкими кольорами, у ньому не було відтінків добра і зла, сили й немочі. Перед ним відкрилася величава просторінь, яку був безсилий охопити людський зір. Тільки надзусиллям можна було пройти цією грізною, примхливою, глибокою й широкою рікою туди — вверх. До мети. Не відав, що там на нього чекало і хто чекав. Та невмолима сила штовхала його до неминучого кінця. Він дійде і повернеться. І є ще трохи часу.
Апостол жестом підкликав учнів. Вісьмом наказав повертатися. Кивнув на лодію й рішуче різонув рукою: вниз, до людей! Благословив, возложивши кожному на голову висхлу бесплотну правицю. "Повертайся додому, — мовив дівчинці у сірій запилюженій накидці. — Там знайдеш собі мужа... Роди дітей, рости людей..." Чоловікам не сказав нічого. Пощо передчасі знати свою долю? Кожен з них невдовзі піде за юним провідником у світ тіней. Отой з дитячою прозорінню в голубих очах та ледь згорбленою поставою згорить живцем у недобудованому храмі, що його поночі візьмуть в облогу летючі вершники з довгими списами і гортанними голосами. Темної ночі облетять навколо майже готової споруди, а потім одночасно жбурнуть жовті смолоскипи на стіни, на дах. Жалючі квіти в мороці викинуть свої яскраво-жовті ядучі пелюстки.
...І тільки купка праху залишиться...
...Отой. ...Отой. ...Ота.
Він стріпнув головою, відганяючи похмурі видіння. І все ж вони ще поживуть, ще спізнають милосердя, а кому поталанить — то й щастя.
А там вгорі... — погляд старця плив голубими хвилями, пробивався крізь чорні валуни, закрути, завороти. Далі, далі... Та далі густа пелена. Прийдешнє не прозиралося.
Його супутники ковтали сльози й гамували протести. Ніхто не перечив його волі. Спускалися до води та все оглядалися: може, передумає? Мовчки повантажилися в лодію. Весел не підняли. Вода спершу тихо, а невдовзі швидше, прудкіше понесла їх вниз.
І все. Вони залишилися втрьох. Марія — худа, щупленька жінка — мерзлякувато горнулася у темну шалю, безбарвним зором проводжаючи відбульців. Філдей надсадно хекнув і відвернувся. Кремезний, із збугреними м'язами, смоляним цупким волоссям, був подібний до гранітного річкового валуна, обтесаного нескінченними хвилями. Лодію розвернуло на повороті, і за мент вона щезла з очей. Марія і Філдей сіпнулися, та враз, ніби про щось згадавши, одночасно повернулися до Апостола. Оці двоє готові були йти за ним без сумнівів і розмислів. Вони не шкодували за ветхим суденцем, що було пристанищем у їхній довгій дорозі, прихистком і домівкою. Буде так, як він скаже.
Апостол мовчав. Спливли дні і дні, відколи вони бачили останнього поселянина. Опісля, як минули краї скіфів, до них долітали лише далекі голоси. По ледве вловимих знаках вони дізнавалися, що на берегах кипить життя. Плакали діти, ніздрі вловлювали запахи смаженої риби, крізь густі зарості верболозу прорізалися живі, теплі вогники. Та людей вони не бачили. Таємничі невідомі племена ховалися у річковій імлі.
— Будемо поки що спочивати, — спроквола озвався до своїх супутників. — Завтра буде інший день.
І була ніч...
Міцно змотузованих, їх вели лісовою стежиною. Малиновим голосом ґелґотіла стривожена рання пташка, чужі насторожені духи підповзали до них у ранковому тумані і сахалися од ляку.
— Хто ви? — допитувався приземкуватий кругловидий чоловік, блискучий гостряк кістяного ножа теліпався на шкіряному паску, вибілена полотняна сорочка була любовно помережана цвітною вишивкою. Апостол усміхнувся. Не було на душі тривоги, але і спокій ще не прийшов. Ще не настав час Слова.
— Так звідкіля вас принесло? — марудив кругловидий чоловік, потираючи ліве плече. Апостол знав, що там рубцюється синюшний глибокий шрам. Нестерпний біль пробивася гострими сполохами з його зіниць. Зараз чоловік нервував, від утоми і тривоги при появі чужаків сіпання ставало частішим і дошкульнішим. Апостол підняв зв'язані спереду руки і доторкнувся до свого поневолювача: ти людина, я людина, я прийшов до вас, я прийшов з добром.
Загін нараз зупинився. Загудів ліс, чи то слух враз розпросторився, втягнувши в себе нечутні досі звуки. Холодний пістрявий небозвід раптово вигнувся і зламався. Поводир загону, оглушений полегшею, що так несподівано наступила, обережно, ще не вірячи самому собі, повільно відпружував скулену спину. Лагідніло обличчя, розгладжувалися зморшки. Гурт воїв збентежено позирав на них, відчуваючи, що щось трапилося поміж осих двох. Та тільки що? Що такого важливого і цікавого вони тільки-но пропустили мимо очей чи вух, не зауважили? Ватажок, а чоловік-кругляк був таки ним, бо тільки головний міг сподіяти те, висмикнув з-за пояса ножа і розрізав мотуззя на руках Апостола та його супутників. Та тут же владно кивнув головою, спонукаючи пришельців рухатися далі. Подивування і недовіра врунилися на його круглому, м'якому обличчі.
"Це має бути простий і теплий світ, — думки соталися легко і вільно. — Вони не люблять чужаків, тому що бояться. Людина завше боїться невідомого і незрозумілого. Та в них відкриті й дитинні душі, які дослухаються до голосів землі і прагнуть неба. Вони дочекалися". Звів погляд і помолився півголосом: "Отче наш, що на небі! Нехай святиться ім'я Твоє, нехай прийде царство Твоє, нехай буде воля Твоя..." Губи шелестіли, мов осіннє пале листя. На нього озиралися, прислухалися до незнайомої мови. Слова ще не проявлялися. Магічний, магнетичний потік звуків звивався в одну зернисту вервечку, що вилася навколо кожного і кожного заворожувала.
Філдей та Марія простували за учителем, приставши на півкроку. Власне, так було завжди, так було тепер — він спрямовував їхню дорогу, і єдине, що вони могли зробити для нього — відгорнути гілляччя, яке нависало над головою, та голосним криком наполохати звірину зі стежі.
А на ній уже стояла дитина.
Запах хліба, теплих осель війнув несподівано і гостро.
А потім зламалася стіна лісу і очам відкрилася затишна улоговина, обнесена земляним високим валом, на якому виднілися людські постаті.
Дитина, біле янголя в білій льолі і темними маслинами очей, одразу вирізнила його із зайшлого гурту. Сонце лагідно обгорнуло маленьку трепетну фігурку, іскриста світлина поважно рушила назустріч. Половіли жита. Важкі руді колоски тягнулися до них, кланялися. Дитя підступало до Апостола. Час зупинився. В якомусь нетутешньому, неземному вимірі вдивлялися одна в одну дві безсмертні людські істоти.
Янголя радісно засміялося і простягнуло до нього рученята. Так за руку з крихітною господинею вони й перейшли через розчинену навстіж важку браму, викладену з велетенських колод.
Низенькі дерев'яні будівлі, невисокі земляні хижки, обмазані білою глиною, покриті соломою, веселою зграйкою прудко розбігалися по велетенській галяві. Стежина розросталася у битий широкий путівець, в порохняві якого то тут, то там проступали сліди босих ніг, відбитки кінських копит, коров'ячих ратиць. А увесь гостинець був потинькований то більшим, то меншим хрестовинням — вочевидь лісові птахи уже достеменно знали, що можна доста поживитися на людських шляхах.
Побіля кожної оселі росли дерева. Спершу могло видатися, що то ліс зеленими плямами прорвався до людької обітниці, але, придивившись, чужинці зауважили, що то гості не з лісової пустоші, бо гілля вгиналося під великими брунатними плодами. Поруч достигали темні, аж чорні, кульки, покриті сизою осмугою ранкового туманця. Побіля осель клопоталися жінки. Хто у великих глиняних посудинах розтирав зерно — білий солодкий димок покривав їхні обличчя хлібною пудрою, хто у неглибоких глиняних ямах розводив огонь. Жінки зводили голови і сумирними поглядами вдивлялися у прийшлеців. Їх поява у поселенні ні в кого не викликала тривоги — були ж бо безоружні, та й не віку воїв. Отож по мірі того, як вони пробиралися далі, зацікавлений гамір стихав, щоб так само вигостритися та й стихнути в наступному дворищі.
Підвели їх до найбільшого і найвищого в стійбищі двоповерхового зрубу. На поклик вийшов з дверей вродливий, ставний чоловік. Був немолодий, та зріла, доведена до найвищого розвою сила перекочувалася могутніми грудьми рухкими залізними м'язами, карі очі дивилися прямо і твердо, одразу ж ставлячи незбориму перепону між ним і співбесідником.
