Погонич блакитного кита - Трублаїні Микола

Тонкий мотузок натягнувся — здається, ось-ось лопне. Але він був міцний і не лопався.

Замість того, щоб пароплав тягнув кита, — сталось навпаки. Кит потягнув за собою пароплав. На палубі зчинилася біганина. Повним ходом пароплав намагався йти у протилежний бік. Та годі. Кит не зважав, що пароплав упирався, і тяг його за собою.

— Хлопці! Доганяймо! — загукав Темар. Та як на зло, в моторі щось попсувалось, і він не працював.

Темар і Анкауге нахилились над мотором. А тим часом кит все далі й далі тяг за собою "Морського коня". Звір то глибоко занурювався в воду, то швидко плив по поверхні. На пароплаві усі розгубились, бігали з місця на місце, а що робити, не знали. Кит, залишаючи за собою кривавий слід, мчав у напрямку до морського обрію. Очевидно, залізний гак глибоко вгруз в його тіло і зробив криваву рану. Розлючений, а може, й зляканий звір, мабуть, утікав ще сильніше, коли почував, як його щось тягне назад.

Вельбот уже набагато відстав від пароплава. Темар і Анкауге що не робили, а мотор швидко налагодити не могли. — Давайте гребти, — порадив Тваль.

Темар залишився поратися коло мотора, а решта скочили до весел.

ЗУПИНКА

— Раз-раз! Раз-раз! — кричав Анкауге, налягаючи на весла.

Його товариші не шкодували сили. Треба було наздогнати пароплав.

Хоч кит сильно тягнув, але вельбот од пароплава не відставав. А тим часом Темар, оббиваючи собі пальці, швидко лагодив мотор.

Пирх! Пирх! — нарешті запирхав мотор.

— Темаре, готово? — спитав Анкауге.

— Готово, хлопці! Сушіть весла!

І всі враз піднесли весла. А мотор скоренько застукотів: гуп, гуп, гуп, гуп, гуп, гуп, гуп... За кормою вельбота лопасті запінили, завирували воду.

"Погонич блакитного кита" швидко наздоганяв "Морського коня". Зрівнялись з пароплавом.

— Гей, хлопчики, підійдіть ближче! — гукав капітан. Але Темар махав Тайо, щоб той не повертав. Вони перегнали пароплав. Наближались до кита.

— Ой дурні! Що ви робите? — кричав капітан.

Він боявся, що кит ударом хвоста перекине вельбот. Тоді, безперечно, хлопці потонуть.

Та ось вельбот наблизився до мотузка, яким кит тяг пароплав.

— Ріжте! — закричав Темар.

Усі вихопили ножі й кинулись до мотузка, а Темар трохи применшив хід.

Старанно запиляли півдесятка ножів. За п'ять хвилин надрізаний мотузок голосно лопнув. Кит понатужився, облишив пароплав і зник вдалині з половиною обрізаного мотузка.

"Морський кінь" і "Погонич блакитного кита" зупинились.

ПОДОРОЖ НА ВЕЛЬБОТІ

— I другий спосіб не вдався, — з жалем скаржився зоолог Офіура.

— Не годяться ці способи, — висловив свою думку капітан, — треба щось інше вигадати.

Вирішили тим часом повертатись до бухти Ногая. "Морський кінь" одразу повернув у бухту. "Погонич блакитного кита" затримався в морі. На вельбот пересів зоолог Офіура. Він просив Темара повозити його морем. Офіура хотів назбирати з поверхні морської води малесеньких тварин, що їх багато у тому морі. Темар з охотою погодився допомогти зоологові. Решта хлопців, крім Анкауге, перейшла на пароплав.

"Погонич блакитного кита" повертався додому надвечір. Вельбот плив уздовж берега. Біля цього берега ще ніколи не були ні Темар, ні Анкауге.

В одному місці море глибоко заходило в берег. То була якась невідома бухта. Вузька щілина-протока одділяла її від моря. Величезні скелі нависли над нею. Протока була глибока. Темар хотів виміряти її глибину мотузком з камнем на кінці. Але хоч мотузок мав тридцять метрів — дна не дістав. Великий пароплав вільно міг пройти тією протокою.

Вирішили зайти в ту бухту і оглянути, чи велика вона.

Повернули. Пройшли під скелями і вийшли на гладеньку поверхню чималого озера. Вихід з бухти був захований, і здавалось, що це справжнє озеро. Лише вода на смак була солона. Вже стало зовсім смеркати. Надходила ніч. Офіура взяв весло і сколихнув воду. Схвильована вода загорілась незчисленною кількістю блискіток.

— Це світять маленькі тварини — водяні комашки, що їх звичайним оком майже не видно, — сказав зоолог. — Цими тваринами харчуються кити-велетні.

НАПАД НА ПАРОПЛАВ

Пароплав здригався од сильних ударів. Наче велетенський молот раз у раз бив пароплав по бортах. Хто був у каютах — повискакували на палубу. Там побачили страшне видовище.

Кит накинувся на "Морського коня". Він зовсім не боявся пароплава. Наче буря, спінив воду коло нього. Могутнім хвостом ударяв пароплав по боках і ховався в воду, пірнав під пароплав і підносив його на своїй спині. То майже увесь вискакував із води, з силою вдаряючи у "Морського коня".

— Повний хід вперед! — загукав капітан.

"Морський кінь" утікав од лютого кита.

Але звір не одставав од пароплава, продовжуючи його атакувати.

Люди міцно трималися за щогли, різні підпірки, ручки, щоб не падати, коли кит струшував пароплав.

З блискавичною швидкістю зрозумів Темар, як треба боронитись од кита. Хоч судно то занурювалось у воду, то високо злітало вгору на спині кита, він доповз до гармати.

На щастя, гармата була заряджена. Темар бачив, як капітан стріляв з тієї гармати. Тепер хлопець швиденько прицілився і вистрілив. Постріл гримнув у ту хвилину, коли майже весь кит вискочив з води. Снаряд поцілив у голову.

За дві хвилини китова туша нерухомо лежала на поверхні моря.

"Морський кінь" стояв поруч, спочиваючи од тих скажених ударів.

Офіура і Муль, дуже раді, не знали, як і дякувати кмітливому хлопцеві. А він стояв і головою похитував, оглядаючи морського велетня, якого застрелив з гармати.

ВИГАДКА ТЕМАРА

— Більше я на китів не ловець, — заявив капітан Муль, — досить з мене. Сам страху натерпівся, пароплав попсував. Неможливо піймати кита живим. От і все.

Як не вмовляв його Офіура, проте капітан мати справу з живими китами одмовлявся.

За голову взявся зоолог. Не знає, що йому робити. Підходить до Офіури Темар.

— Я придумав, як вловити живого кита. Можемо вловити не якого-небудь, а блакитного, найбільшого...

— Як? — підскочив зоолог.

— А от так: пригадуєте оту бухту, що якось увечері ми разом знайшли її?

— Пригадую.

— Отож треба загнати туди кита. Застрахати його і просто в ту протоку. Тоді висадити скелі над протокою і завалити йому вихід у море. А харчів там для нього є багато. Пригадуєте?

— Так, так, так... Ти чудово придумав, мій хлопче! Зараз порадимось з капітаном.

— А для чого нам радитись з капітаном? Він же не хоче мати діло з китами. Обійдемось без нього.

— Нам же потрібен пароплав... — Ця стара калоша? Це ж шкапа, а не пароплав. Ми нашим вельботом швидше і краще вправимось.

— Але нам ще потрібно людей.

— Небагато. Наших хлопців вистачить. Візьмемо Анкауге, Тайо та... ще хіба Ейпина.

Офіура, зрадівши, схопив Темара за плечі, почав танцювати і кричав:

— Ой і придумав! От придумав! Славний хлопець Темар!

І ТемаровІ весело стало — сам підскакує.

Вирішили довго часу не гаяти. Покликали хлопців, захопили ракети та динаміт і виїхали в море.

ЗЛЯКАНИЙ КИТ

"Погонич блакитного кита" сьогодні виправдав свою назву.

Великий блакитний кит, завдовжки з сорок метрів, розрізав хвилі Берінгового моря. Він плив так швидко, що лише пінястий слід залишався за ним. Ні на один крок не одставав од нього вельбот. Навпаки, він увесь час наздоганяв його.

Такого великого кита ще ніхто ніколи не бачив у цьому морі. Офіурі навіть не доводилось читати про таких.

Цього кита Темар гнав своїм "Погоничем" до бухти з вузькою протокою.

Щоб лякати кита, хлопці пускали по воді ракети. Ракети були великі. Ними стріляли з ракетного пістолета.

— Коли б була ніч, було б дуже красиво, — говорив хлопцям Офіура.

— Але ми не бачили б кита, — зауважував Анкауге, що особливо пильно стежив за блакитним утікачем.

— Темаре, піддай ходу! — загукав Анкауге. — Кит утікає.

Темар дав повний газ. Вельбот підскакував над хвилями.

Човен знов наздоганяв кита. Хлопці кричали і гукали, сподіваючись тим залякати звіра. Галас зняли неймовірний. А кит, стривожений, заляканий, метався під берегом. Біля нього рвались і шипіли ракети. Стукав мотор. Гукали голоси.

Він вже наблизився до протоки в бухту. Але знов скочив убік. Вельбот обійшов його з другого боку.

— Жени, жени! — кричав Темар.

— Давай, давай! — перегукував його Тайо. Заклавши пальці у рот, свистав Анкауге.

Кит кинувся просто до берега. Ще кілька хвилин, і він зник між скелями, що закривали вхід до глибокої бухти.

— Швидше, швидше! — кричали хлопці, поспішаючи вельботом до протоки, щоб не випустити відтіля кита.

ВИБУХ

Анкауге з динамітними набоями дерся по скелях та камінню на гору. Темар повз за ним. З-під ніг обривались малі й великі камені. Обсипався пісок.

Лізти було високо.

Вельбот одійшов од берега. З вельбота Офіура, Тайо та Ейпин стежили за двома товаришами. Сміливо залишали ті під собою великі скелі. Та ось вони вже в тому місці, де треба закладати динамітні набої. Ножами вишкрябують грунт з-під скель. Роблять глибокі діри. Закладають туди набої. Проводять запальний гніт. Тоді присипають камінням. От і все готово. Востаннє оглядають і перевіряють свою роботу. Запалюють гніт.

З моря видно, як хлопці кидаються навтіки. Вони біжать геть од тих скель і по протилежній стороні гори збігають униз. Під ногами у них зсувається грунт.

Темар плигає на великий камінь. Анкауге штовхає той камінь і собі плигає на нього. Камінь швидко сповзає вниз. Все з більшою і більшою швидкістю мчать вони з гори.

Коли це загуркотіло, наче грім загримів і лунко прокотився по горах. То вибухнув динаміт. Завалилась гора. Скелі і земля падали в протоку. Стовп пилу знявся над горою. В тім пилові і піску зникли Темар і Анкаугс з очей товаришів. Вони злетіли з каменя. Разом з іншим дрібним камінням скотились в долину. Все затихло. Лише кілька маленьких камінчиків ще шаруділи, падаючи з гори.

Хлопці лежали нерухомо.

В морі вельбот поспішав до засипаної протоки.

Чайка, скиглячи, низько спустилась і пролетіла над Темаром і Анкауге. Жоден з них ані ворухнувся. Полярна мишка висунула голівку поміж камінням і дивилась на хлопців.

Ураз мишка сховалась, злякалась. То Темар підвів голову і став на ноги. Озирнувся і штовхнув Анкауге. Той підскочив, як на пружинах.

— Го-го-го-го!—закричали хлопці і прудко побігли до моря.

КИТ У БУХТІ

У бухті плавав кит. Це був блакитний красунь і велетень.

У цій бухті, мабуть, йому було трохи тісно.