Берег невідомого острова - Трублаїні Микола

НА ПІЩАНІЙ КОСІ

Це були матроси. Їх — двоє. Вони стояли на піщаній косі. Це низька і дуже широка коса. Вона наче відірвалася від великого берега острова і бігла далеко в море. Хто знає, де вона кінчалася? Матроси не бачили її кінця.

Один з цих людей високий, плечистий. Другий — маленький, худорлявий. Високого звали Данило Бук. Низенького — Арсенько Гілка.

Ранком того дня їхній пароплав несподівано натрапив на нікому не відомий острів. Це було на Далекій Півночі, в морі, що зветься Карським. Щоб обізнатися з берегом цього невідомого острова, з пароплава спустили шлюпку. Дванадцятеро людей з'їхали на берег. Серед них були Данило і Арсенько.

На березі моряки поділилися на партії й розійшлися по острову. Умовилися за чотири години повернутися до шлюпки. Наші двоє матросів, ідучи берегом, забачили довгу піщану косу. Вирішили зійти на ту косу і дослідити її.

На чималій віддалі від берега застаємо ми їх.

Саме в цей момент сонце сховалося за хмари. Рвучкий вітер подував з моря. Дужчий став шум прибою. В морі замиготіли білі верхи високих запінених хвиль.

— Починається шторм! — закричав Арсенько.

Данило зблід. Він був трішки боягуз. Витягнув голову і Оглянувся навколо. Зблід ще більше і, простягти руку проти вітру, крикнув:

— Диви!

НАСТУП ХВИЛЬ

Море заливало косу. Хвилі, наче змагаючись, забігали все далі й далі, перекочуючись через піщаний насип. Дужчав вітер, збільшувалося хвилювання, і ширився наступ води з моря. Коса була дуже широка, але низька, і хвилі скоро мусили затопити її. Матроси стурбовано глянули один на одного. Їм загрожувала велика небезпека. Коли вони не встигнуть добігти до острова, поки вода не заллє коси, то загинуть.

— Бігцем! — скомандував Арсенько.

— Швидше! Швидше! — загукав Данило.

Обидва кинулись бігти навпростець до високого берега острова.

Бігти піщаним грунтом було незручно. Часом пісок перерізувало плямисте болото і чималі калюжі.

Бігли, напружуючи всі сили. Змагалися з вітром, що гнав воду на косу.

А море, грізне, насуплене, підіймало воду. Тоненькі струмки забігали все далі на берег. Несподівано ці струмки широко розливались і заливали прибережні піски.

Чимало ще залишалось до берега. Данило спитав Арсенька:

— Скільки кроків ще бігти?

— Мабуть, тисяч зо дві, — була відповідь.

І саме в цей момент перший струмок морської води прокотився їм на шляху. За кілька хвилин вони примушені були йти водою. Піщана коса була залита. Матроси йшли по мілкому. Вода ледве сягала по кісточки. Але не скрізь було так мілко. Траплялись ями, де доводилось брести по коліна й глибше. А вода тим часом усе прибувала. Данило, який біг попереду, несподівано зупинився. Власне, він не біг, а поволі йшов, бо водою бігти було неможливо. Матрос зупинився, бо вода була вище колін, і далі з кожним сантиметром вперед глибина більшала. Він обернувся і з відчаєм глянув на Арсенька.

НЕСПОДІВАНИЙ ПРОВІДНИК

Здавалося, виходу не було. Вони не дійдуть до острова. Хвилями їх заллє. Важко було йти глибокою водою. До того ж ураганний вітер, що задував збоку, збивав їх на другий бік коси — ближче до морських глибин.

Арсенько перекинув гвинтівку з одного плеча на друге.

"Що робити?" — прочитав він у Даниловому погляді. Становище ставало дедалі безвихідніше.

Кроків за сто від них з води показалася голова полярного лиса. Його теж захопила на косі повідь. Він теж зайшов далеко на косу, полюючи на чайок та гагар. Лис поспішав, утікаючи від потопу. Надзвичайно швидкий звір був позбавлений можливості швидко стрибати. Там, де він стояв, вода доходила йому майже до спини. Але він зупинився лише на секунду і рушив далі.

— Данило, не відставаймо від лиса! — закричав Арсенько до товариша.

Данило його зрозумів.

Тепер їм треба триматися цього невеликого звіра.

Там, де пройде лис, там пройдуть і вони. Обидва сміливо попростували за лисом. Ішли швидко, скільки дозволяла вода. їх провідник не йшов навпростець. Йому доводилося робити чимало викрутасів, вишукуючи для себе мілизну. Але лис посувався швидше і чимало випереджав матросів. Люди, намагаючись триматися тих викрутасів, часом збивалися й глибоко провалювались. Та високий берег ближчав.

В одному місці з води чорнів високий уламок дерев'яного стовбура, що його колись викинуло сюди море. Лис повернув до того стовбура.

Тим часом вода прибувала безупинно. Часом лисові доводилося спливати і плисти. Та з нього був поганий плавець. Він крутився, кидався на всі боки і відшукував мілизну.

Нарешті він добрався до дерев'яного стовбура і хутенько видрався на нього.

Матроси були кроків за двісті від берега. На косі вже хвилювалося море. Все частіш хвилі доплигували людям до пояса.

ПАРОПЛАВА НЕМА

Зовсім близько було до берега, коли Арсенько провалився в яму аж до підборіддя. Данило, стоячи по пояс у воді, простягнув йому рушницю. Схопившись руками за ствол, матрос виліз із ями.

— Чи не доведеться нам плисти? — спитав він.

Та плисти не довелося. Ще кілька кроків, і грунт пішов угору. Стало мілішати. За якихось десять хвилин вони були на острові. Роззулися й виливали з чобіт воду. Викручували білизну.

Обидва відчували холод. Сильний вітер пронизував крізь мокрий одяг.

Треба було поспішати на пароплав. Вони вийшли на високий горб. Відсіля відкривався величний краєвид розбурханого моря. Шалений шторм хвилював морські води до самого обрію. Спінені вали, завдовжки з півкілометра, заввишки як пароплав, котилися перед ними.

Це схвильоване море було пустельне. Ба, ні! Вдалині між хвилями чорніла труба і випиналися вгору, наче дві дротинки, щогли пароплава.

Що за пароплав? Відкіля?

— А де наш "Сміливий звіробій"? — спитав Данило. Так звався їхній пароплав.

Вони дивилися в той бік, де під берегом мав бути їхній пароплав.

Але там на хвилях жодної згадки не залишилось про нього.

— Наш? — перепитав Арсенько. — Наш "Сміливий звіробій" онде!

I він показав на той пароплав, що далеко в морі боровся із штормом. Пароплав одійшов від острова. Перемагаючи хвилі, він ішов туди, де на обрії небо ховалося за морем. Двоє матросів були залишені напризволяще на незнайомому березі невідомого острова.

ЧОВЕН

Очі матросів не відривалися від пароплава, що зникав за обрієм. А він віддалявся все більше й більше.

Нарешті пароплав зник у тумані, що густою стіною знявся над розбурханим морем.

Туга стиснула серця обом товаришам.

— Ну! — глянув Данило у вічі Арсенькові.

— От тобі й ну! — Арсенько опустився й сів на камінь.

— Звичайно, на нас не чекали, — сказав він. — Який капітан одважиться в такий шторм біля берега стояти? Ще й вітер з моря. А такий штормище враз із якоря зірве й об берег пароплав розіб'є.

Щоб зігрітись, вирішили пройтися вздовж берега. В обох була таємна сподіванка, що товариші з пароплава щось їм залишили.

Пішли поволі, бо були досить стомлені. Йшли, розмовляючи, як доведеться їм сьогодні спати.

На березі, що ним вони йшли, лежало чимало уламків та стовбурів дерев. Це був плавник. Його повикидали сюди морські хвилі. Цей плавник поприносило море від гирла сибірських річок. Частина цього дерева була дуже стара і добре висохла.

Арсенько постукав прикладом рушниці по дереву й сказав:

— Це нам пригодиться. Коли б сірники наші висохли, спробуємо вогнище розкласти.

Данило поклав свої сірники за пазуху, сподіваючись теплом свого тіла прогнати з них вогкість.

Вони наблизилися до того місця, де кілька годин тому висідали з іншими товаришами на берег.

На чималій віддалі від берега, схилившись набік, лежав маленький човен.

ЗАПИСКА

Почуття бадьорості охопило матросів, коли вони опинились біли човна. Особливо до вподоби припали їм ті речі, які знайшлися в човні. Під шматком брезенту лежали — хутряний спальний мішок, скринька з патронами, сірники, консерви, шоколад, хліб, масло та сокира. Тут же була записка, підписана капітаном.

Записка була такого змісту:

"Залишаємо вам човен і все потрібне. Через шторм "Сміливий звіробій" відійде далі від берегів цього невідомого острова. Після шторму заберемо вас відсіля".

Арсенько вголос прочитав записку. Данило стояв над човном, тримаючи однією рукою рушницю, а другою сокиру, і слухав уважно. Коли ж Арсенько скінчив читати, Данило спитав:

— А що як не повернеться?

— Хто не повернеться?

— "Сміливий звіробій".

— Чого ж він не повернеться? — дивувався Арсенько.

Але Данило повчальним тоном пояснював йому:

— А глянь на море… Штормище який. Хіба важко малій посудині загинути?

— На плечах у тебе погана посудина! — сердився Арсенько. — Чого б журитися? Скільки штормів "Сміливий звіробій" витримував, а тепер не витримає? Таке розказуєш!

Данило нічого не відповів своєму товаришеві.

Вирішили лягти спати. Адже натомились, перемерзли та й виголодніли. Хутряний спальний мішок був один. Ухвалили кинути жеребок, кому першому лізти в мішок грітись Арсенько затиснув у одній руці відшліфований морем камінчик і витяг перед Данилом два кулаки.

— Коли вгадаєш, в якій руці камінчик, то ти перший спиш у мішку. Не вгадаєш — я.

— У правій, — сказав Данило.

— Вгадав, — і Арсенько розняв кулак.

На долоні лежав маленький камінчик. Перший у мішок мав лізти Данило.

Але раніш ніж спати, матроси добре попоїли.

СЕРЕД СКЕЛЬ

Арсенько прокинувся. Розплющив очі. Він лежав у човні під брезентом. Було холодно. Він так замерз, що цокотів зубами.

Данило, заховавшись у хутряний мішок, розкошував у теплі.

Арсенько вирішив розбудити Данила, щоб помінятися місцями. Так і зробив.

Данило важко зітхнув, засміявся і виліз з мішка, кажучи:

— Неохота вилазити, але боюсь, що ти або замерзнеш, або поб'єш мене.

Арсенько справді підштовхував його кулаками, щоб швидше звільняв мішок.

Данило, сміючись, допоміг Арсенькові вскочити в мішок з головою і прикрив зверху брезентом.

Потім узяв рушницю і пішов вздовж берега.

Море не втихомирювалося. Величні вали темно-зеленої води з білими гребенями, наче верхів'я снігових гір, бігли від обрію. Хвилі ковтали одна одну і, набухнувши, розпухлими боками накочувались на берег. Море шипіло піною на береговому піску і шурхало мільйонами дрібних камінчиків. Вітер невтомно налітав з моря і, здавалося, хотів здути острів, як піщинку, у підводні глибини.

Матрос повернувся спиною до вітру і пішов по острову. Він намірявся оглянути горб, що здіймався недалеко берега поламаними скелями.

Вітер допомагав Данилові швидше йти.