Трохи натхнення для неї - Вольська Роксолана
Її завдання на цій планеті було виконано і вона попрощалась із нами і вирушила оновлювати своє тіло. Тільки через багато років, я усвідомила її роль у формуванні своєї сутності і я вдячна. Де б ти зараз не була, бабусю, відчуй радість. Нехай твоє серце посміхнеться на мить, бо лише мить у нас існує, лише мить визначає доцільність нашого існування. Одна мить може змінити все, а може розчинитися в океані інших таких самих митей і втопити у буденності та однаковості, якщо ти не вибудуєш собі човен, якщо не станеш капітаном своєї долі. Відчуй радість бабусю, я відкриваю своє серце і відпускаю звідти птахів вдячності, хай летять і нехай твій зір проясніє, побачивши їх.
Колись я дуже хотіла писати. На той час був популярний ресурс "вконтакті" і я часто викладала туди свої . Іноді вони навіть знаходили одиничних читачів. Але всі вони були про біль: про невизначеність, невпевненість. Я не вмію писати так, як писали класики, яких я звикла читати і яких я обожнюю, бо на них виросла. Але мені дуже хотілося і я тягнула себе за метафоричне волосся, намагаючись наблизити свою форму письма до якоїсь сюжетної єдності. Звісно нічого в мене не вийшло, бо я хотіла завжди бути кимось. Хотіла світле волосся, як у подруги, хотіла писати, як Кобилянська чи Забужко, копіювала їхню відвертість, будучи закритою мушлею.
Текст 4 Краса.
Беру себе маленьку за руку і ми йдемо до першого класу. Моє волосся коротке, тоненьке. Перший раз я бачу своїх однокласниць, які вони милі, ці дівчатка, які хороші. Такі красиві білі бантики у всіх на кісках. Як же мені хотілося теж такі, але їх не було куди чіпляти, бо мене стригли, щоб було густіше. А потім мама мені сказала, що Іра Головацька з мого класу дуже красива, і що мені далеко до неї. І я пам'ятаю як запекло у грудях, вперше я тоді зустрілася з тою, хто потім тривалий час буде моєю супутницею — Заздрість. Я не ображаюся на маму, вона не хотіла тоді мене вдарити, не хотіла створити мені комплекс. Це був подарунок, щирий подарунок одної душі — іншій, бо маючи матеріал я таки навчилася згодом із ним працювати. Я отримала безліч уроків:
1. Як не порівнювати себе з іншими
2. Як прощати маму
3. Як відчувати свою цінність
Звісно, ці уроки тривали не 45 хвилин, вони розтягнулись на довше, але це неважливо. Я вдячна за цей дар. Він влучив у саме серце. Кожна дівчинка це море, це поле квітів, це весна, це літо, це запах теплого дощу, кожна з нас це натхнення, це пісня, це земля. Я милуюся жінками, їхній силі, їхньому терпінню, я захоплююся жінками. Завжди хотіла народити хлопчика, моє бажання здійснилося двічі, так завжди буває із щирими бажаннями, але лише нещодавно я зрозуміла чому. Треба дуже гарно вміти любити. Дуже красиво любити, дуже чесно любити. Бо дівчинка, жінка, з любові. Бо жінка — це сама любов, коли вона себе починає знати. Моя душа схиляється в повазі перед жінкою, моє серце стискається від захвату перед нами, дівчатка.
Текст 5. Про достаток.
Буває так, що шафи ломляться від одягу, а вдягти нічого, жінкам це знайомо. І скільки б не купували, а відчуття достатку не з'являється. Це відбувається, коли не знайшов власний стиль.
Буває так, що читаєш безліч книжок, але не уявляєш як жити саме тобі.
Буває по різному, але наповненість іде з середини, а все що зовні: книги, одяг, подорожі, ґаджети — це лише інструменти , а не ціль. Ціль — це знайти власне я, навчитися грати на власній флейті. Всі ті речі, які ми маємо — ніщо, але вони важливі поки допомагають у пошуку.
В моєму житті є та, хто зі мною найдовше. Та, хто любить мене більше за всіх. Та, стосунки з якою принесли неймовірно багато болю, але зараз я відчуваю сильну любов і вдячність, бо вона дає мені відчуття, що цей світ здатен мати те, що ніколи не змінюється, не зникає. Моя найкраща в світі хресна. Найдорожча хресна мама. І я відчуваю достаток. Бо вона навчила мене, як любити і піклуватися про те, що маєш. Кількість проти якості, і якість це те, що знаходиться десь глибше за кров і плоть.
Коли я прийшла у цей світ, мені довелося згадувати, як він влаштований. Що тут все має певний сенс, своє призначення. І кожен має своє завдання — лікар лікує, мати народжує, пісняр співає, дерево насичує киснем і дарує плоди, вода очищає. І так до безкінечності. І важливо відчути: хто ти. Не вивчитися професії, бо вона престижна і прибуткова, не з метою, а з причини. В дитинстві хресна брала мене з собою на роботу. Ми прокидалися рано вранці і йшли на поїзд. Було ще темно і дуже свіжо, іноді, чекаючи дизель, ми ховалися від вітру за вагонами, які постійно тут стояли , бо біля станції знаходилось заводзерно. Коли потяг прибував, ми ставили ногу на сходинку, другу, заходили до півсонного вагону. Пахло паливом, насінням соняшника, старою пластмасою, літом. Їхати треба було неймовірно довго, коло двох годин і якщо було місце, я вкладалась дрімати. А коли вставало сонечко і ноги затікали у незручній позі, я сідала і дивилась у вікно. Перші багатоповерхівки Тернополя свідчили, що ми вже близько. Від вокзалу до перукарні, в якій працювала моя хресна мама було близенько, хвилин десять. "Чарівниця" знаходилася в центрі міста в будинку п'ятдесятих років і коли відкривалися важкі дубові двері, нас зустрічав запах лаку, фарби для волосся та різних прибамбасів для зачісок. Я любила той запах, я люблю його зараз. А через дорогу знаходилася пиріжкова. Такої смачної кави з молоком я не пила потім ніде. І пиріжки з маком, варенням, вишнями, горохом, картоплею пахли на всю околицю. Те, що відбувалося було таким простим і це було щастям, але я не знала, я сприймала як належне і думала, що так буде завжди. Це наштовхує мене на думку, що кожна мить,яку ми проживаємо, це такий самий безцінний дар, і треба уважніше ставитися до запахів, кольорів, смаків, що нас оточують. Невже про щастя можна тільки пам'ятати?
Насолоджуватися плодами того, що проявляють для нас інші і природа — це теж мистецтво. Мистецтво бути лікарем, і мистецтво бути пацієнтом, мистецтво бути водієм і мистецтво бути пасажиром, мистецтво бути вчителем і мистецтво бути учнем. Мистецтво співстворювати реальність, слідувати тому, що ти вмієш найкраще, ділитися і брати. І дякувати.
В якийсь момент я перестала бути королевою. Це траплялося з кожною жінкою в нашому роді. Ми переставали бути королевами в один момент, дуже швидко, це як вимкнути світло. Чік і ти звичайна, ба, навіть ні, ти гірша за усіх. Я не знаю, що відчували при цьому мої старші, але я бачила наслідки, і я точно знаю, що відчувала я.
— В тебе немає тата
— Твоя мама якась странна
— Ти смішно вдягаєшся
— В тебе великий ніс
Так говорив зі мною всесвіт, це виглядає грубо? Але інакше я б не почула. Ви знаєте, Господь говорить з нами шепітом любові, потім голосом совісті, і якщо все зовсім погано, то криком страждань. Я вирішила ще до народження прийти саме у цей рід, де жінки королеви скидають свої корони, я хочу бути останньою. І першою, хто замість корони прикрасить свою голову квітками. Я хочу прикрасити квітками голови моїх бабусь, мам, тіток, сестер, бо вони цього чекають від мене. Щоб я їх усіх побачила. Кожну, з їхніми історіями життя, з їхніми болями втрат, зрад, страхів. Кожна жінка священна і наше завдання цю святість в собі відновити і побачити. Можливо ці тексти виходять занадто пафосні і я не знаю, чи буде цікаво це комусь читати, але я не хочу вигадувати, не хочу змальовувати фікцію, я хочу говорити душею з тою, хто мене читає. Хочу надихнути тебе, жінко, любити себе і поважати.
Текст 6. Натхнення.
Маленькі дівчатка часто бояться самотності. Їм потрібна любов, увага та піклування. Якщо з якоїсь причини цього їм недостатньо, вони починають думати, що не заслуговують любові. Виникає комплекс меншовартості. Це спричиняє багато проблем у дорослому житті, а потім відображається на дітях і таким чином передається з покоління в покоління. Дівчаток треба дуже любити, але не плутати любов з чимось іншим.
Мені бракувало любові. Бракувало її і моїй мамі, сестрі моєї мами, моїй бабусі, можливо і мамі моєї бабусі, я не знаю, з кого все почалося. Але я себе вважала негарною, недостойною виражати прямо свої почуття, я шукала в кожному, хто добре до мене поставився рідну душу, любов, і часто впадала в ілюзію. Так спрацьовує низька самооцінка, в постійному пошуку схвалення і намаганні знайти себе у чужих зіницях. Життя не в собі, а в чужих очах.
Але жінки мого роду піклуються про мене і я змогла себе прийняти і полюбити. Я говорю правду, собі, завжди. Я не заздрю іншим, не порівнюю себе з іншими, мені не соромно сказати, що я класна і не страшно, якщо хтось із цим не погодитися, бо кожен має право в цьому житті на свій вибір. Я кайфую від того, як проявляюся у цьому світі, як дельфінами вміють плавати думки у моїй голові, як гарно я вмію рухатися, якщо захочу, як співаю колискову своїм дітям.
Я вмію захоплюватися собою, бо вмію захоплюватися іншими. Я вмію захоплюватися своїми подругами, вони класні, кожна з них особлива, неймовірно гарна. Я захоплююся жінками і дівчатами на вулиці, відчуваю їхню чистоту і силу. Я надихаюся жінками, бо кожна — то витвір мистецтва. Я захоплююся тим, хто нас створив такими і дозволив досліджувати це неймовірне диво — бути жінкою, матір'ю.
Текст 7. Вибір.
В дитинстві цей світ був для мене дуже чужий, дуже важко було у ньому орієнтуватися. Мої жінки часто повторювали " ми на цій землі гості", це одночасно лякало мене, бо означало, що в якийсь момент я піду, і всі рідні підуть і все закінчиться, а з іншого я відчувала, що так і є. Але цей світ існує, і в нього є свої правила, для того, щоб комфортно в ньому жити, ми повинні ці правила збагнути.
Тут неймовірно багато шляхів: релігійних традицій, філософських концепцій, ідеологій. Дуже просто заплутатися. Часто люди живуть і не задумуються про це, є хліб, масло, сир, що ще треба? І якщо душа при цьому спокійна, а стосунки з світом і людьми гарні, то значить все класно. Але в основному люди не задоволені чимось, чим саме іноді навіть важко пояснити. У кожного буде своє. Загалом, вирішити всі проблеми в цьому світі нікому не вдасться, вони завжди будуть виникати, ті чи інші, бо така природа його: створювати нам умови для росту, але щоб не зламатися , варто знайти концепцію та орієнтири.
