Злодії та Апостоли - Іваничук Роман

– Ті самітники не спілкуються з людьми, провадять натуральне господарство, не знають ні церкви, ані школи, вони порвали стосунки із своїми родами, з яких у горах складається кожне село, і прагнуть започаткувати свій власний. Та я сумніваюся, що їм вдасться це зробити в наш час…"

"А я й не знаю глибин свого роду, – скрушно мовила Оленка. – І родового прозвища не розумію… Моє пізнання сягає не далі бабуні, та й то… А ти хіба знаєш – свій?"

Без згоди Данила Оленка перейшла на "ти", та й чому б не мала цього зробити, коли вони обоє ровесники або ж з різницею віку у два-три роки, проте цей крок до товариського зближення торкнувся уваги Данила, йому від цього стало приємно, й він пильно приглянувся до дівчини.

Була вона зграбна, гармонійно збудована, мала овальне, з гострим гуцульським носиком обличчя й великі карі очі. В цю мить Оленка теж окинула поглядом хлопця й відзначила про себе, що в нього високе чоло й ледь випнуті вилиці – он куди сягнув, напевне, його рід: до даків або печенігів – Данило мав мужній вигляд, і був він Оленці приємний.

"Що це ми раптом зупинилися й дивимося одне на одного, мов телята на нові ворота?" – засміялася Оленка, й Данило сказав, ніби про щось зовсім буденне:

"Ти гарна!"

"Справді? – зраділа дівчина і відразу споважніла. – А якби й так, то це не моя заслуга – то від Бога… Але ти не відповів: до якого коліна знаєш свій рід?"

"Тебе подібні питання давно цікавлять?"

"Ніколи над цим не задумувалася… А мабуть, треба! Кожна людина повинна знати, звідки вона… А ти цікавився?"

"Віднедавна… – по хвилі мовив Данило. – Місяць чи два тому був я на презентації книжки, якій ціни немає: "Український родовід". Перша ластівка в цьому жанрі… Я уважно слухав виступи знавців, книжку оцінювали дуже високо, однак у мене зародився сумнів щодо її наукової об'єктивності, і я запитав упорядницю – вельми енергійну пані з таким оригінальним ім’ям – Климентина: "Чому ви обмежили своє дослідження самими тільки інтелігентськими родинами: Жеплинські, Бачинські, Левицькі, Цегельські, Петрушевичі, а де селянські родоводи, адже майже вся наша інтелігенція – з селян… До того ж, у кожному дослідженому родоводі – тільки ідеальний позитив, ніби в жодному ніколи не було жмикрутів, ошуканців, злочинців!.." Не пам’ятаю, що мені відповіла на це пані Климентина, але відтоді не перестає мене переслідувати думка: а звідки я взявся, хто я такий – сільський парубок з Явірника?"

"І ти вирішив шукати свого коріння, – з відтінком іронії мовила Оленка. – Й подався оце в мандрівку".

"Та ні, як я його знайду?.. Та й інший в мене нині клопіт: хочу чи не хочу, а дисертація мусить бути написана".

Він узяв Оленку лівою рукою за плече, на ходу повернув її до себе і ще раз сказав:

"Ти й справді гарна…"

"А що мала б на це відповісти я? – дівчина кокетливо глянула на Данила. – Повторити те саме? Що ж, могла б… Та хіба врода – найважливіша людська прикмета? Головне, що мені з тобою просто, легко, наче ми вже давно знайомі".

"Та це ж найкращий для мужчини комплімент! – вигукнув Данило і враз пильно вдивився у вершок Попа Івана. – Поглянь, поглянь, Оленко: бачиш той синій, аж чорний клубок над руїнами обсерваторії?"

"Бачу, то й що?"

"О, ти міська панянка, а не гуцулка: то знак грози, я знаю… Приквапмо крок, щоб встигнути добратись до Веснярки. Там ватагує старий Дмитро Мочерняк, він прихистить. Та й, може, щось цікавого повість…"

"Ти з ним знайомий?"

"Ні, чув лишень про нього… Кажуть, він знає багато цікавих небилиць. Можливо, щось нового дізнаюся з гуцульської демонології".

Тим часом синювато-чорний клубок хмари, що дотепер непорушно висів над вершиною Попа Івана, почав раптом набухати, надуватися й набирати форм страхітливої потвори, що безупину міняла свій погрозливий лик, стаючи схожою то на розсердженого велетня, то на дракона із роззявленою пащею, якою він поглинав синяву неба, – й миттю не стало над головами мандрівників і шматочка голубизни, а з-поза гори, ген аж з-над Тиси, стрімко піднялися в небо клуби сизих випарів, окреслених оранжевою облямівкою, нібито десь там, на урочищах Обнижа і Прелук, вибухнув вулкан, й ось за хвилю гаряча лава поллється схилами вниз, заливаючи жереповий заросляк разом з полониною й будівлями на ній; перехресні тихі блискавки протинали небесну куряву, розпікаючи її до стану фіолетової плазми; обважнілі, немов насичені вулканним попелом хмари спадали на землю, й долинув нарешті безугавний гуркіт громів.

Розділ другий

Світ стемнів і не проглядався вже й на крок, Данило схопив Оленку за руку, й вони щодуху побігли плаєм, що потягнувся вздовж підніжжя Попа Івана до Веснярки; мокра темінь заліплювала очі, Оленка зсувала долонею з обличчя сніжницю; обоє вмить промокли до нитки, в Оленчині шльопанці набилося холодної кваші, ноги задубеніли, руки заклякли, тільки з Данилової долоні, в якій він затиснув руку дівчини, струменіло тепло; обоє бігли навмання, бо світ геть зчорнів – й нарешті повіяло на Оленку гарячим духом ватри, а в очах просвітліло – то Данило з грюкотом відчинив двері колиби, увіпхнув досередини дівчину, сам ввалився за нею, й порятунок від лиха постав перед ними в образі вусатого діда, який сидів за котлом, повним загуслого молока, й з тієї гущі виймав сніжно-білу масу, витискав долонями з неї сироватку, збивав у плесканки й складав уряд на лавицю свіжі будзи.

Побачивши у дверях колиби промоклих і засніжених подорожніх, ватаг припинив роботу, підвівся з лавиці й стрімко подався до них, простягнувши руки.

"Падоньку гіренький! – забідкався старий. – Та яка мара вигнала вас у гори в таку шарґу? Ану лишень швиденько роздягайтеся й вішайте шмаття на бильця біля ватри! Господи, таж тебе, дитино, спалить гарячка", – приговорював Мочерняк, дивлячись на продряглу, аж синю Оленку.

Він стягав з жердини білизну, холоші, кептарі й подавав їх то хлопцеві, то дівчині й сказав до вівчарів, що сиділи довкола ватри, та до жінок, які встигли допасти до колиби перед грозою:

"А повідвертайтеся, повідвертайтеся, най ця пара вгорнеться в сухе".

Ватаг сам повернувся обличчям до ватри, а Данило й Оленка, стоячи спинами одне до одного, поскидали з себе мокрий одяг і голісінькі, як мати родила, квапно одягалися в чужу одежу, яка відразу їх зігріла; мандрівники швидко оговтались від незручності перед незнайомими людьми й посідали на лавицю, простягнувши руки до вогню.

Мочерняк продовжував збивати бриндзу, змучені жінки дрімали, поскулювавшись, мов куропатви на стерні, вівчарі теж посхиляли голови до колін і куняли, тільки спузар, брудний і чорний, як арідник, підкидав у ватру смерекові полінця й галузки хвої – ватра спалахувала, тріщала, в колибі пахло ладаном, а дим, що струменів до отвору в стелі, виїдав очі.

"Як же ви опинилися тут, молодята? – спитав урешті ватаг, пильно, аж підозріливо приглядаючись до Оленки й Данила. – А звідки приманджали?"

"Нездалеку, вуйку Дмитре, – відказав Данило. – Я з Явірника, а Оленка із Зеленої… Вибралися на Попа Івана подивитись на купальські забави. Аж тут…"

"Плова в нас довго не триває, до вечора й слід від снігу згине, проте люта вона, – повів бесіду Мочерняк. – То Чорногор чомусь раптом розсердився, може, й на вас, коли грішні… Чи вже пошлюблені? – допитувався, виймаючи із сироватки бриндзу та сплескуючи її в кружала. – То я питаю – пошлюблені?"

"Та ні, – почервоніла Оленка. – Ми щойно в дорозі познайомилися".

Данило невдоволено глянув на Оленку: навіщо вона сповідається – чей скоро смеркне, й треба заночувати, ще, чого доброго, випровадить їх старий з колиби в таку стужу…

"Ми посватані, – поправив Данило дівчину. – Таж не встидайся, Оленко, нема й цьому встиду… Ми наречені, вуйку Дмитре", – додав твердо.

"Посватані, то й посватані, – міркував уголос ватаг, не підводячи голови. – То не підете вже нині на верх, ніхто туди не прийде в таку плюту – і слава Богу… От поїжте трохи бриндзи з кулешею – та й спати в гуртожиток. Там уже повлягалися бовгарі, стадарі, козярі та й ці, – показав на вівчарів, що куняли біля ватри, – скоро туди підуть, бо треба рано вставати… Й жінок теж мушу примістити. Тісно буде… Тільки заказую: пустим не займайтеся, того в мене не буває".

"Не соромте, вуйку, дівчину, – глипнув неприязно Данило на ватага. – Могли би-сьте такого й не говорити… Але чому ви щойно тішилися, мовляв, слава Богу, що на Попа Івана ніхто не вийде? Чому – слава Богу?"

"Якщо ти, хлопче, з Явірника, а дівка із Зеленої, то мали б чути про ворожнечу між Шумеями…"

"Між Шумеями?!" – аж скрикнув Данило й відразу стих.

"А хіба не чули, що Шумеї із Зеленої, яких прозивають Злодіями, донині смертельно ворогують із явірницькими Шумеями, що прозвані Апостолами?"

"Ніколи такого не чув", – тихо проказав Данило, крадькома зиркнувши на Оленку.

Дівчина миттю відвела від хлопця очі й прошепотіла, затинаючись:

"І я… і я про таке не чула…"

"Дивно, – гумкнув Мочерняк. – Як то ви можете такого не знати… А може, й самі Шумеями єсьте – бо чого вибралися якраз ниньки на Попа Івана?.. А втім, що мені до того?"

"Та ні, ми інші, вуйку… А не знаємо про те, що ви кажете, бо давно в тих селах не живемо. Ми у Львові – вчимося…" – ніби виправдовувався перед ватагом Данило.

"Хіба що так, – згідливо промовив Мочерняк, пильно глянувши спершу на Данила, потім на Оленку. – А може, ви й не звідти, що я там знаю… Та вже докажу, коли розпочав… Ті роди здавна ворогують, і на Івана Купала на нашій горі деколи й крівця ллється. Бартками б'ються…

То, певне, Божий палець – що вдарила нині плова. Хоча вони, ті воріженьки, такі закукурічені, а ще як вип'ють – то й у шарґу можуть прийти зводити порахунки…"

Ватаг змовк і більше й словом не обізвався. Данило теж мовчав, хоч мав намір розпитати старого щось про демонологію. Не розпитував. А Оленка зовсім не підводила голови, й Данило відчув, як між ними пролягло незрозуміле відчуження. Проте ні він, ні вона не могла вгадати причини. Чи, може, моторошно стало від того, що обоє могли стати нині свідками бійки ворожих родів?

До кулеші з бриндзою ніхто з них не торкнувся.

Врешті ватаг підвівся і владно мовив до жінок, пастухів та молодят:

"Пора вже в стебло!"

У полонинському гуртожитку, на нарах через довгу кімнату, лежали покотом пастухи й пастушки і вже спали; прийшлі жінки відшукували вільні місця, втискалися поміж сплячих і тихо засинали; ватаг показав мандрівникам на край прічі, де в тісноті могли лежати тільки двоє, й кинув їм ліжник.