Рівне/Ровно (Стіна) - Ірванець Олександр

– "От тільки… Гаст ду альказельцер?.."

В цю мить двері кабінету протяжно рипнули і в них з'явилася Ізабелла Штольц – прима південнонімецької сцени, молода зірка театрів Баварії та Баден-Вюртембергу. – "Гальо-о!" – проспівала вона, широко всміхаючись і водночас сторожко позираючи на Шлойму й Маульвюрфа.

"Привіт". – поспішно відповів їй Шлойма й переадресував до неї питання-прохання Маульвюрфа. – "Може, ти маєш алка-зельцер?"

"О, йа, йа, натюрліх." – Ізабелла з розмаху шваркнула об стіл своєю сумочкою, від чого та розкрилася навстіж. "Скільки-то всякої всячини вміщається у жіночих торбинках" – подумав Шлойма, споглядаючи, як Ізабелла між ключів, пудрениці, кількох тюбиків губної помади, пачки серветок, якихось квитанцій та іншого мотлоху знаходить нарешті таблетки у сріблястій обгортці. "Бітте", — простягла вона їх Шлоймі. – Це для Георга. – кивнув Шлойма й актриса простягла ліки режисерові. Той поклав їх перед собою, сторожко налив у склянку води з графина. Потім підвів погляд на Ізабеллу й Ецірвана:

"Сітайте, чого стоїте?.."

Ізабелла присунула собі стільця, сіла на нього й почала згрібати назад, до сумочки витрушені на стіл скарби. Шлойма, залишившися стояти в неї за спиною, видобув з пачки сигарету. "Вже третя сьогодні" – відзначив собі подумки.

"Я фчора виставиф остаточно ліхт… топто світло." – Маульвюрф надпив десь зо чверть склянки і тепер дивлячись на вміст посудини, повільно ворушив губами. Потім залпом вихилив усе до решти і втупився своїми світлими очима кудись у далечінь, за вікно.

"Отше, ти хочеш їхати туди?…" — вказав він кивком голови в напрямку свого погляду, за дахи готелю "Театральний-Редіссон".

"О! Вас іст льос? Що діється ? – жваво закрутила Ізабелла своєю гарною голівкою. – Хто їде туди?"

Українську вона опанувала ліпше від Маульвюрфа, бо мусила грати тією мовою на сцені. Тому відмінки в неї майже завжди збігались, а німецький акцент був ледь-ледь відчутним.

"Він хотче їхати туди… — Маульвюрф вже трохи живіше ворушив язиком. – Він отримаф дозвіл на ф'їзд. На фітфітання своєї ротини…"

"О! Пріма!… — радісно зблиснула очима Ізабелла, та одразу ж налякано їх округлила. – Але ж… але ж там… ти можеш не повернути…ся звідти…"

"Ну ні-і… — протягнув Шлойма, виймаючи з рота сигарету. – Я їм нічим не насолив, та й взагалі.Навіщо я їм там потрібен?"

Маульвюрф раптом прикрив рота пухкою долонею і випустив (таки ротом) зайве повітря. Шлойма подивися на нього розуміюче – самого щойно недавно попустило.

"Тоді ми шфитко провотимо нашу нарату. Я вчора остаточно виставиф сфітло і пітігнаф сфук!.. І ще (Маульвюрф вимовляв "штше") – я снайшов отин цікавий хіт… я мушу с фами потілитися…"

Шлойма й Ізабелла приголомшено подивились на режисера. "Цікавий хід" у день прем'єри, коли все вже підготовано, багато разів перевірено, підігнано й відшліфовано. Тоді це має бути і справді щось надзвичайне, або незвичайне. Тим часом Маульвюрф підвівся з-за столу.

"Тож мусите йти сі мною!" – прорік він досить велично й попрямував до дверей.

Ізабелла підвелась зі стільця і трохи повагавшись, все ж залишила свою сумочку, повісивши її на спинку. Шлойма пішов останнім. Маульвюрф котився попереду й натиснувши кнопку ліфта, вже озирався на актрису й драматурга. Коли двері ліфта зійшлися за ними, гостьовий (запрошений) режисер дістав з кишені маленького ключика і встромив його в одну з кнопок на панелі, знайшовши відповідну шпарину. "Дивно, я ніколи не звертав уваги на те, що у ліфті театру є ще й така кнопка", — подумав Ецірван, спостерігаючи ці маніпуляції. Тим часом кабіна ліфта рушила униз, та рухалась трохи довше, ніж звичайно, їдучи до першого поверху.

"Ми їдемо у підвал…" — чи то ствердно, чи запитально промовила Ізабелла, пускаючи очі під лоба й перебігаючи поглядом зі Шлойми на Маульвюрфа й навпаки. – "Навіщо?"

"Так!" – Маульвюрф усміхнувся. – "Я маю вам щось (штшьось) покасати. Тсе і є мій неспотіваний хіт. Закольотники у тругій стсені с'являтимуться не з-за лаштункіф, а с-піт семлі, с-піт сцени. Я тсе притумав уночі…" — режисер змовницьки зиркнув на Шлойму. – "Після того, як пішоф від тебе."

"Ти ще міг думати про постановку?" – Шлойма не прикидався, він був щиро здивований.

"Я уфесь час тумаю про тсе." – Маульвюрф прибрав посмішку з обличчя, а ліфт зупинився і відчинився.

Перед ними лежав підвальний коридор, давненько і брудненько штукатурений, з запилюженою цементною підлогою. Режисер впевнено пішов уперед, звернув за ріг, у довше коліно підземелля і пришвидшив крок. Ізабелла тепер мусила майже бігти. Шлойма йшов позаду, широко ступаючи по цементній долівці, роззираючись то під ноги, то навкруги. Праворуч у стіні виявились металеві двері з непрозорим віконцем і номерним замком на них. "Прямо сейф якийсь, а не двері." — встиг подумати Шлойма, та ще вхопити краєм ока англомовну табличку, що починалась великими літерами "ATTENTION!". "Ото вже європеїзація, чорти її хапай, через присутність у місті двох сотень чужоземних – ха-ха, переважно польських солдатів, навіть у підвалах театру вже з'являються написи їхньою общепонятною…"

Тим часом вони вже досягли кінця коридора. Маульвюрф потягнув на себе ще одні залізні двері й усі троє опинились у великому кубі майже порожньої зали, де лише попід стінами стояло кілька дерев'яних лав, а металеві сходи вели кудись під стелю. Маульвюрф задоволено зупинився руки в боки й показавши очима на люк угорі, урочисто прорік:

"Ми піт самою стсеною. То є хіт до оркестрової ями!.."

"І для чого було тягти нас з Ізабеллою сюди? Теж мені – знахідка…" – Шлойма вже починав мерзнути і згадав, що зранку з'їв лише одного крекера з кавою. Треба б десь заскочити поснідати.

А Маульвюрф, перейшовши на рідну німецьку, заходився пояснювати Ізабеллі, як саме вискочать на сцену озброєні заколотники, коли її героїня, ведуча телепрограми, розпочне у прямому ефірі інтерв'ю з ватажком терористів. Георг вимахувався руками, як вітряк, Шлойма вирізняв з його скоромовки лише "лінкс" та "рехтс", та ще часом "цум байшпіль". Ізабелла покірно кивала головою й підсипала своїх запитань швабським діалектом. "Яка вона дошниплива, ця німецька порцелянова лялька" – з раптовою неприязню подумав Шлойма й сам собі здивувався: чого це я так на Ізабеллу? Та з-під споду випливла згадка про дозвіл на в'їзд туди, за стіну, про клопоти, з усім тим пов'язані, випливла й усе пояснила. "Ага, ось чому я дратуюся…"

Дратуватися й нервувати і справді було від чого. В'їзд і виїзд поза межі Стіни (а в Шлойминому випадку йшлося саме про виїзд) регламентувався Тристоронньою угодою про Західний сектор і був украй складним. Через кожен з двох пропускників на схід, а містились вони в місцях перетину стіни й вулиць Соборної-Ленінської та Бандери-Московської, дозволявся необмежений і безперешкодний проїзд як громадян СРУ, так і громадян Західної України. Важалося, що вони проїздять транзитом, і це полегшувало всі процедури. Але для мешканців самого Західного Рівного існувала величезна кількість обмежень та заборон, — мусила ж навколишня, "оточуюча" в найпрямішому значенні цього слова, СРУ якось покарати цих запроданців-відступників, котрі окопалися прямо у них під носом, під прикриттям ворожого війська. Щоправда, військо було переважно польським (одна рота десантників) і зовсім ледь-ледь німецьким (взвод технічного обслуговування і кілька офіцерів-консультантів), що втім не заважало компартійній ровенській газеті "Червоний прапор" називати західний сектор міста не інакше, як "окупованою територією".

Саме цілком випадковій інспекційній поїздці спостерігачів НАТО на Тучинський військовий полігон, котра співпала з наступом українсько-російського альянсу зі сходу й завдячувало Західне Рівне своїм існуванням. Налякані європейські офіцери встигли на своїх джипах дістатись до обласного центру, і з офіцерського містечка вже за мостом через Устю зв'язатися зі своїм керівництвом у Брюсселі. Брюссельські генерали, порадившись, і з'ясувавши, що уряд України вже вилетів з Києва до Львова, потрактували ситуацію аж надміру серйозно. Чотири терміново вислані військово-транспортні пузаті "Боїнги", переповнені вояками в камуфляжі, за півтори години після вильоту важко приземлялися один за одними на бетонці Рівненського аеропорту, який, за щасливим збігом обставин також знаходився у західній (точніше – південно-західній) частині міста, обіч від Дубенського шосе. Війська щойноутвореної СРУ, увійшовши до міста, зупинились у його центрі, спостерігши антени рацій бельгійських і французьких десантників за акуратно вкладеними лантухами з піском по той бік площі Незалежності. А за кілька місяців Рівне перетнула Стіна.

З боку східного Рівного, чи то пак Ровно, як знову офіційно іменувалося місто, в'їзд до "Західного сектора", за твердженням все того ж обкомівського друкованого органу "Червоний прапор", був "вільним і практично необмеженим", чим доволі часто – двічі-тричі на місяць могли користуватися вищі посадовці обкому партії з дружинами, а також співробітники спецслужб – по двоє, але без дружин. Вони щедро оформляли собі відрядженння до ЦК Соціалістичної партії Західного Рівного й потім витрачали добові на розваги та подарунки, підхарчовуючись у готельних номерах привезеними з собою рибними і м'ясними консервами. Затоварювались вони в дешевих супермаркетах навколо стадіону, скуповуючи одяг, взуття, парфуми й магнітофони для автомобілів. Якоїсь помітної, суттєвої шкоди вони не чинили, тож місцева влада теж не надто переймалась цими візитерами, сприймаючи їх, як неминуче лихо, й зосереджуючи свою увагу першою чергою на західних туристах, котрі прибували й прибували, прагнучи на власні очі побачити, сфотографувати й помацати нову стіну, яка знову перегородила Європу. Світові туристичні агенції розробляли нові маршрути, які пролягали навпростець з Берліна в Рівне, а вже потім – до Львова, Ужгорода, Чернівців чи інших містечок ЗУР. "Вперед у минуле!" – закликали рекламні проспекти.

"Потрібно купити джинси" – чомусь подумав Шлойма й аж пересмикнувся від недоречності – які джинси? Ти п'ять років не бачив рідних, випадково заночувавши тієї фатальної літньої ночі в гостях на Ювілейному.