Рівне/Ровно (Стіна) - Ірванець Олександр

З балкона другого поверху, що виходив у внутрішній двір, хтось махнув йому закличним жестом. Примружившися проти сонця, Шлойма розрізнив постать Облі у світлому халатику, яка, перехилившись через мотузки з білизною, щось намагалась комунікувати йому. Підійшовши під самий балкон, Шлойма запитально задер голову прямо під сонячний зайчик, що бив з відхиленої кватирки. Облі він майже не бачив, чув лише її голос зі сліпучого пучка світла:

"Хоч піти зі мной в больницю?" – в її запитанні-пропозиції бриніла загадковість.

"А нашо?" – тупо відповів Шлойма запитанням на запитання.

"На мєртвяків подивитися!" – переможно припечатала Обля, розуміючи невідпорність такої своєї пропозиції.

Заправивши сифони – один скляний і один металевий, Шлойма бігцем відтарабанив їх додому й успішно втаїши від батьків тридцять вісім копійок здачі, хвилин за двадцять знову стояв під балконом у внутрішньому дворі будинку по вул. Кузнєцова. Обля махнула йому, відхиливши фіранку з кухонного вікна, мовляв, зачекай іще трохи.

Вони звернули від аптеки униз і ліворуч, й у самому кінці (який насправді був початком) вулиці Кузнєцова поза корпусами водного інституту, лабораторіями, стадіоном, гуртожитками, перебігши вулицю Мірющенка навпроти медучилища, до якого наступного року, вже після дев'ятого класу не без певних проблем таки вступить Олена Бляшана, піднялися схилом пагорба до крайнього корпусу міської лікарні. Обля йшла вільно, сітку з банкою і термосом вона вручила Шлоймі, і той усю дорогу підбігав ривками, перекидаючи авоську з руки в руку й позираючи на свої подряпані сіткою коліна.

Одразу за дверима медкорпусу їх огорнуло прохолодою, яка щомить робилась усе пронизливішою, глибшою, конкретнішою. Нарешті, штовхнувши чи смикнувши кілька важких дверей, Обля через кілька коридорів ввела Шлойму до більшої зали, заставленої довгими білими столами. Біля одного з таких столів саме відробляв свій гіркий щоденний хліб Ігор Бляшаний. З касетного магнітофона "Весна", притуленого на тумбочці біля розетки в кутку, у несвіже проморожене повітря саме линула мелодія "All you need is love", останні її такти. А на брудно-сріблястій блясі стола, застеленій праною-перепраною цератою майже тілесного кольору, дивовижною рибою лежало тіло дівчини років двадцяти, приготоване до розтину. Воно зблиснуло Шлоймі просто в очі своєю безборонною наготою іще з порога, на якусь коротку мить, всього кілька секунд. Затим Ігор Бляшаний, озирнувшись на двері, які гупнули за спинами Шлойми й Облі, вимкнув магнітофона, прикрив тіло простирадлом від ніг до голови і стягаючи з рук ґумові рукавички, з посмішкою попрямував назустріч дочці.

Він прийняв від Шлойми сітку з обідом, недбало кивнувши хлопчакові, і перемовляючися з Облею, пішов углиб зали, до якихось іще одних металевих дверей у стіні. Певно, десь там, за тими дверима містилось іще одне приміщення, в якому Ігор Бляшаний волів споживати їжу і спілкуватися з рідними та близькими. Шлойма явно не входив до цього переліку, й залишився посеред зали з металевими столами. Батько й дочка Бляшані навіть не озирнувшись на нього, зникли за металевими дверима.

Лишившися у самоті й трохи оговтавшись, Шлойма, переборюючи страх, підійшов до крайнього столу, саме того, на якому лежало тіло молодої самогубці. (Про те, що це була самогубство, він довідався пізніше.) Неначе чужими руками, не зовсім тямлячи себе, він повільно відгорнув простирадло назад, від голови до ніг. Її ступні були маленькими, з правильними пальцями й овальними нігтями, вкритими безколірним лаком. Тонкі в кісточках, ноги переходили в литки, порослі коротеньким прозорим волоссям, мабуть що підголеним. Вище колін ноги ледь-ледь потовщувались, все ж залишаючись музично граціозними. Русявий пушок густого невисокого волосся на лобку задерикувато стовбурчився правильним трикутником. Нижче лінії пупка пролягала смужечка від резинки, ніби відпечатана спіраль. Круглі правильні груди невеликого розміру, світлі, незасмаглі, все ще зберігали пружність, аж Шлоймі захотілось доторкнутись до них. Тіло дівчини ще не набуло смертельної задубілості, воно лише холодило пальці сухим і шерехуватим доторком. Висока шия й маленька голова з пишним волоссям завершували видовище, від якого у хлопця мурашки побігли поза шкірою, моторошні й солодкі водночас. Спокійне обличчя померлої з блідими губами й заплющеними очима не справляло ніякого враження, воно не було ні гарним, ані бридким. Дівчина лежала, простягнувши руки вздовж тіла, всі її м'язи були розслабленими й вільними. Певно, саме в такій позі, тільки вертикально вона й мала постати на Страшному Суді.

Це було перше оголене дівоче тіло, яке він побачив у своєму житті. І водночас це було перше мертве людське тіло, побачене ним у житті. Перше за всі прожиті п'ятнадцять хлопчачих років.

Гайдар в цьому віці командував ескадроном. Олександр Македонський гуртував своє військо у похід на Малу Азію. Шампольйон вгризався у єгипетські ієрогліфи. А Шлойма Ецірван вперше побачив оголене й мертве дівоче тіло.

***

Сигарета догоріла й уже не куріла. Погаслі недопалки завжди так бридко пахнуть – Шлойма шпурнув бичка в кущ по той бік алейки й понюхав пальці на руці. Фе... Звіддалік через видолинок понад деревами долітала якась музика, найбільше схожа на духову, – тільки зараз Шлойма її почув, осмислив, усвідомив, і разом з цим усвідомленням прийшла думка про те, що пройтись місцями бойової юності у тиші й самотині не вдасться. "Город Ровно, город Ровно, мне сегодня не до сна!" – захлинався словами того ж самого Можаєнкова не вельми глибокий баритончик. – "Город Ровно, город Ровно, расскажи мне, кто она? Пам-пам-пам-парам-пам-пам!.." Окремо від музики чулись якісь ритмічні команди, що їх, мабуть, подавали певному колективові людей, і ті люди, мабуть, одночасно виконували якісь дії у ритмі почутих команд. "Що ж там за гуляння народні?" – зиркнувши на годинника, письменник Ецірван аж внутрішньо смикнувся: окрім часу (14:17), "Casio" показував і дату: Sept.17. Thurs. – сімнадцяте вересня. Сімнадцяте вересня! Як можна було забути таке сполучення місяця і числа! Зовсім ти вже там зажерся, у тому своєму західному секторі!.. Забути про таку дату. Ось що значить – не дивитися державного східноровенського ТБ. За тією підготовкою вистави й пиятиками з Зоммером і Маульвюрфом ти зовсім випав із суспільного життя. Сімнадцяте вересня! Золотий вересень... Це вам не гомін золотий...

Он, на шестигранному, як олівець, стовпі й оголошення, блідими рожевими літерами по сірому промокальному паперу: "19-20 сентября в городском парке культуры и отдыха им. Шевченко состоится празднование Дня города Ровно и городская выставка цветов. Вход свободный. Приглашаются все желающие". Але ж сьогодні лише сімнадцяте... Вірно, сьогодні день робочий, вони відгуляють свято у наступні вихідні. Тоді... тоді це мусить бути якась генеральна репетиція, тренування, прогон, чи як воно там називається? Приблизно те саме, у цей же час проробляє на сцені театру, отам, недалечко, метрів чотириста за Стіною божевілець Маульвюрф.

Шлойма вже дійшов до ширшої алеї, роздвоєної, наче бульвар посеред квітників. Праворуч на узгірку стовбичила скульптура "До зірок" – мозолястий чоловічисько замахувався у небо супутником, затиснутим у долоні неприродно викрученої руки, неначе Микола Джеря серпом на розлютованого урядника. Саме так, дослівно подумав Шлойма й одразу ж засоромився своїх думок: "Ну що це за порівняння?.. Суцільна літературщина..." Шлойма не міг бачити, як за півкілометра позаду, там, де він увійшов до периметра парку, знову зупинився червоний "Москвич" і шофер у тенісці, прикладаючи правицею носовичка до розбитого обличчя, лівою рукою вказав двом крутоплечим пасажирам напрямок імовірного руху свого останнього клієнта. Пасажири вийшли з авта, не розплатившись і непоквапно спустились на алейку, де недавно Шлойма читав приліплену до лавки газету. Один з них пройшовся кущами і гидливо, двома пальцями виніс з куща й показав колезі недопалка, який згорів майже по самий фільтр. Майже, та не по самий. Другий крутоплечий піднісши недопалка до очей, уголос прочитав по складах "Га-у-ло-і-сес". Чоловіки перезирнулись і подались на звуки музики, туди, куди зо чверть години тому пішов письменник Шлойма Ецірван.

Розрив між ним і переслідувачами складав не більше кілометра, але крутоплечі не знали докладно, куди їм рухатись, тож ішли повільніше, прочісуючи парк, широкими дугами, звертаючи у бічні й паралельні алейки. Тому й наздогнати Шлойму їм вдалося не одразу.

Повз танцмайданчик, називаний "пательнею", на якому він колись вперше вийшов повихилятися у колі друзів-шмаркачів під безсмертну "Шизгару" у виконанні вже призабутої сьогодні голландської групи "Шокінґ блу", повз кілька дерев'яних кафе, в глибині яких бовваніли похилі постаті відвідувачів, повз "зелену естраду" з обмурованою кінобудкою, яка на шлойминій пам'яті не прокрутила жодного кінофільму, повз Шевченкове погруддя, яке довгий час було єдиним (а скільки їх потрібно?) монументом поетові, письменникові, революціонерові й демократові в обласному центрі, Шлойма врешті вийшов на центральний майданчик парку. Посеред майданчика на купі каміння невідомий кам'яний давньоруський богатир (Попович? Микитич? Муромець?) обрубочком меча катував поверженого змія, якого Вітька Красинський, перед тим, як іти до війська десь наприкінці сімдесятих, напившись на власних випровадинах, уночі пофарбував зеленою фарбою, чим і увічнив себе в пам'яті якщо не народній, то принаймні свого покоління на два роки своєї відсутності. У війську Красинському відбили нирки, він повернувся на дембель одутлим і синюшним, одружився зі своєю колишньою однокласницею і за кілька років помер. Зелена фарба з рептилії теж за кілька років злізла. Sic transit gloria mundi.

На сцені "зеленої естради" кілька діток у білих сорочках і червоних піонерських краватках читали вірші в мікрофон, який страшенно "фонив" і відлунював. У виляску й присвистуванні вдалося розчути величальну строфу на адресу будівельників, яка стилістично й ідеологічно не могла належати нікому іншому крім співця цього краю Можаєнкова:

Ровно выше! Ровно шире!

С каждым годом, с каждым днём!

Мастера из СМУ-4,

Есть заслуга ваша в том!

Якихось інших доказів приготувань до післязавтрашнього свята неозброєним оком помітно не було, коли не брати до уваги паркових робітниць з мітлами, а також невизначеної зовнішності чоловічка, котрий на скопаному й вискородженому квадратику землі викладав з чорнобривців світлого й темного тону якусь картинку-мозаїку.