Рівне/Ровно (Стіна) - Ірванець Олександр
Цілий скарб, як на такий випадок! ("Ніколи в цій хаті гроші не триматимуться, коли ти так ставишся до них!" – картала його Оксана, знайшовши в нагрудній кишені піджака, який збиралась занести в хімчистку, дві забуті там стогривневі банкноти з якогось випадкового гонорару.)
"Ви не купуєте?" – на це його запитання троє "роботяг", як він вже подумки встиг їх пойменувати, промимривши шось нерозбірливе й не вельми доброзичливе, відступили назад, до дверей, усе ще продовжуючи пошуки якоїсь певної суми по всіх своїх кишенях, зовнішніх і внутрішніх.
Розмінявши десятку (копійок на здачу в продавщиці не виявилось, тож вона округлила суму до семи гривень), Шлойма вийшов назовні, притискаючи до грудей пиво й хрусткого пакетика. Поблизу, під чахлою липкою гостинно розкарячилась лавочка з усього лиш однією виламаною дошкою. Він встиг нерівно роздерти крекерного пакетика, з пшиком відкрити пиво, яке пустило легеньку пару (точнісінько, як у вірші Неборака, відзначив подумки), й навіть зробити той найсмачніший перший, великий ковток, як з дверей комерційного відділу всі утрьох висипали "роботяги" і без ніяких церемоній попрямували до нього. Всілися поруч, на лавочці, всі рядком, трохи ще й потіснивши його до самого краю. Ну та вже...
"Раньше ж, Вася, нащот разного желєза як було!" – продовжував котрийсь із них почату раніше тему. – "Його всюду лежало скіко хоч. Нащот желєза був повний комунізм. От, допустім, приходиш ти до мене й говориш, мол, мені нада та желєзяка. А я тобі говорю – бери пожалуста, нема проблєм! А щас, канєшно, вже не то... Он вчора сосєд мой, дивлюся, тащить новєньку розкладушку. Говорить, нада похмелиться, вот і несу здавать." – Низенький русявий щокань у куфайці, заляпаній чимось білим, енергійно жестикулював перед носом у співрозмовника. Той дивився на щоканя світлими, майже білими, безтямними очима, думаючи про щось далеке і своє. Потім він повернувся до Шлойми, по-змовницьки нахилився впритул і з бічної кишені піджака вийняв гарного ножа з набірним руків'ям всіх кольорів райдуги. – "Слиш, мужик. Вот такі ножички дєлаєм, на заводі мєталоіздєлій. Купи, недорого... Десять ваших етіх... грівень." – Білі безбарвні очі дивились Шлоймі в обличчя суворо й невмолимо. Лівою рукою білоокий ніжно але міцно обійняв Шлойму за плече. – "Понімаєш, нада випить з мужиками, а нема за шо..."
Шлоймі пригадався давній польський фільм "Єва хоче спати", у якому таким самісіньким робом самотньому перехожому пропонувалось у вечірній час придбати у власність цеглину. А білоокий, чи по щирості, чи ретельно граючи завчену роль, кілька разів клацнув кнопкою, то вбираючи, то випускаючи лезо, і на підтвердження його високої якості, легенько, єдиним рухом, самим тільки кінчиком вістря без особливого зусилля розрізав пакетика з крекерами, що його Шлойма стискав у правій руці. Кілька печивок випали на траву під ноги. Шлойма поклав пакетика на коліна, а щокань у куфайці підібрав розсипані з землі й майже непомітно запхав собі до кишені.
"Десять гривень, кажете?" – Шлойма, відчувши у розмові елемент гри, вірішив трохи зіграти й собі. – "А чого так дорого?"
"Да вєщ же хароша, ти шо, не понімаєш?" – роботяга не відступався, він все щільніше обхопив Шлойму ніби й не однією рукою, а двома-трьома, окрім тієї, у якій стискав ножа. Його дихання зробилось переривистим і спраглим, неначе у коханця, котрий відчуває наближення еротичного моменту. – "Ти хоть знаєш, скіко така вєщ у нас на базарі стоїть? А у вас, там, в западной часті, їй вобще ціни нема!.." З рота в білоокого разом зі звуками струменіли якісь дивні випари, суміш чогось кислого з чимось спиртовим.
"Звідки він знає, що я з західного сектора? Ах, так, я ж гривнями розплачувався..." – Шлойма поліз до задньої кишені вельветок і вийняв звідти дві десятки. Одна з них, ледве встиг він їх роз'єднати, щезла в лівиці громила, хоч він і продовжував нею обіймати Шлойму за плечі. Своєю правою Шлойма не без зусилля видер ножа, який тепер вже належав йому, з долоні білоокого. Вся трійця, немов по команді, підскочила з лавки й майже полетіла до дверей комерційного відділу.
Шлойма покрутив у руці ножа, кілька разів клацнув кнопкою. Лезо вискакувало досить повільно, неохоче, з кількасекундною затримкою в держалні, зовсім не так, як у хвацьких руках білоокого. Сховавши ножа до внутрішньої кишені джинсівки, письменник Ецірван повернувся до свого пива. Та ледве він устиг зробити другий великий ковток і захрупати його крекером, як трійця у куфайках радісно викотилася з дверей. Прожовуючи солоне сухе тісто, Шлойма внутрішньо напружився. Мало, чого ще чекати від цих хлопців, он яку оборудку вони з ним щойно провернули...
Двоє з трьох (а третім в компанії був невиразний тип середнього зросту й статури) тримали в руках по банці такого самого пива "Львівське преміум", як і в нього, третій ховав щось під пахвою, найшвидше – пляшку. Всі вони знову прямували до Шлойми. Інших лавочок в парку для них, вочевидь, не існувало.
"О, мужик, ти ще тут, не уйшов..." – голос щокатого начебто повниться здивуванням, але здивуванням байдужим, – їм нема до тебе справи, от тільки на лавці вчотирьох тісніше, ніж утрьох. Вони знову сідають рядком, посуваючи тебе аж на край, пожадливо відкривають пиво, третій-безликий дістає з-під пахви – ага, зовсім і не пляшку, а балон якоїсь хімічної речовини, здається, дихлофосу. Білоокий підставляє під цівку пива зрізану до половини пластикову пляшку, набирає в неї рідини десь на три чверті, простягає третьому-безликому-невиразному. Той густо й щедро пшикає з балона просто у пивну піну, аж вона стає білим вітрилом над посудиною, повертає цей дивний коктейль білоокому. Білоокий обертається до тебе, ловить твого здивованого погляда, усміхається, підморгує і залпом випиває. Очі його соловіють просто за мить, плечем він валиться на тебе, інші двоє вже й уваги на нього не звертають, вони зайняті своїми хімічними дослідами з пивом і дихлофосом, поступово (але дуже швидко) їхня й без того не вельми логічна балачка переходить у відверте варнякання, саме час тобі швидше допити свій "преміум" і йти звідси, струсивши з себе білоокого, від біди подалі. Якщо це твоє лихе передчуття не занадто спізнилося, бо...
"А с-слиш, му-мужик..." – вже з натугою повертає в роті язиком щокатий. Він розчервонівся, час від часу відригує пахом вітчизняної хімпромисловості – "Ти знаєш, той нож, шо ми його тобі п-продали, він гораздо б-больше стоїть... Двадцять грівєнь, а то й двадцать п'ять... Гик..." Він очікувально дивиться на тебе, і двоє його друзів також повертають нетверезі погляди у твій бік, підпускаючи в ці погляди погрози. Значить, це було не просто інформаційне повідомлення, не просто рекламний текст. Це – вимога. Отож, вони хочуть з тебе іще десять-п'ятнадцять гривень. І ти опиняєшся перед дилемою (навіть – перед трилемою): а). дати їм цю суму й піти собі; б). просто встати й піти собі, або в). залишитися й переконувати цих трьох, що вони не мають рації, що чинять вони негарно, не по-людськи і т.п. Дуже доречною буде зараз для них ця імпровізована лекція з основ міжлюдських взаємин. Може, процитувати їм оте, як його, "не чини іншому того, чого б ти не хотів, щоб інші вчинили з тобою..."
"Ти шо, мужик, не поняв?" – вже кривувато нависає над тобою білоокий, що раптово збудився у всіх можливих значеннях цього слова. – "З тєбя іще п'ятнадцать грівєнь!"
І поки ти збираєшся щось відповісти, зберігаючи позірний спокій, повільно ставиш на лавку недопиту банку з пивом, з-за його правого плеча вилітає щокань у куфайці і з розмаху б'є тебе в обличчя. Не можна сказати, ніби ти не був готовий до цієї атаки, але все ж удар ти пропустив, він потрапив просто в око, й тепер ти відчуваєш, як воно, око твоє ліве дуже швидко, просто миттєво запливає, звужуючи сектор обзору. Ти машинально відмахнув лівою іще декілька випадів щоканя, а білоокий у цей час немов роздумував: чи то відтягти від тебе товариша, й таки дочекатись бажаних і жаданих гривень, чи то втрутитися й собі, – і врешті другий варіант у ньому перемагає, і він з усієї сили валить тебе ногою в пах. Ти встигаєш вивернутись, чобіт попадає у стегно, теж боляче, хоча і не смертельно, не так страшно, як було б, досягни він дійсної цілі, – та вивертаючись, відсахнувшись, ти перечіпляєшся об лавку, яка у тебе позаду, під коліньми, і падаєш навзнак, спиною, обличчям догори, очима у безмежне бліде поліське небо!..
І ось тебе вже навіть не б'ють – тебе банально пиздять ногами, усі троє, й доводиться пригадати давній-предавній армійський досвід, коли під натиском переважаючих сил супротивника, вже не встоявши, доводилося "закриватися". Наука це нехитра – швиденько скрутитися бубликом, коліна до обличчя, голову прикрити ліктями, хоча таким чином ти залишаєш відкритою спину, нирки і хребет, місця досить таки болючі. Усі троє негайно з цього користуються, по декілька разів прикладаються до твоєї спини, хоча ти й намагаєшся в цей час крутитись на землі за годинниковою стрілкою і таким чином уникнути прямих попадань, перетворивши їх на ковзаючі. Але хтось із них завдає тобі удару між ніг, гострим носаком, він потрапляє саме куди слід, тобто, куди, звичайно ж, не слід, і від дикого болю ти розпрямляєшся, витягаєшся струною, і вони вже не рахуючи, (так, ніби спершу вони рахували удари) місять тебе і молотять по ногах, по голові, в живіт, і ззаду, по нирках, по хребту, і червона імла звідусіль заволікає твій зір...
Але повністю відрубатися, втратити свідомість Шлоймі не вдалось. Не вийшло йому відійти в забуття. Не судилось йому того дня спокою ані на хвилину, що зайвий раз підтверджує істину про відсутність права на спокій для справжнього письменника. Удари раптом припинилися, і згори, з червоного туману випливли знайомі обличчя Самчука й Миколи Івановича. Обличчя ці спершу схилились над письменником Ецірваном, а потім швидко перейшли у нормальний вертикальний ракурс, з чого Шлойма зрозумів, що його піднято з землі й посаджено на ту ж саму лавку, навіть баночка недопитого пива все ще стояла на ній. Нікого з трійці "роботяг" не було видно ні поблизу, ні навіть на обрії. Хоча на обрій дивитися запухлим оком дивитися було нелегко, Шлойма все ж таки спробував роззирнутись довкола.
