Хто ти? - Гуцало Євген
Тільки до неї однаково не пускають. Раніше ми їй усякі передачі носили — молоко, пряники, а вчора не взяли, повернули, й тітка в білому халаті сказала, щоб ми більше не ходили.
— Спасибі за обід,— поважно подякував Ілько. Й заквапився до води: — О, мій поплавець потонув!
Галя взяла свою вудочку на березі, насилила на гачок свіжого черв'яка і, забрівши в воду, розмахнулась широко, по-хлоп'ячому. Раптом вона повернула русяву свою голівку з розмаяним волоссям, поспитала весело:
— А як вас звати?
— Так, як і тебе,— відповіла незнайомка.
— Галя? — зраділа дівчинка.
— Галя,— гірко всміхнулась незнайомка.
Вона подалась через тінистий містечковий парк так, наче ходила тут часто і знала кожну стежку й кожне потайне місце...
Обійшовши збоку смугастий шлагбаум, дівчина вже напевне знала, що ген попереду, де стримить над дорогою рядок тополь, має бути лікарня...
У приймальному покої їй трапилась натоптувата няня.
— До Одарки Шмаглій? — перепитала.— Лежить у нас така... Хто ж тебе пустить?.. Нема зараз нікого з лікарів, усі гуртом на операції... Та й не можна до неї. Тут її рідні дітки навідувались — і то...
— Я від її профспілкової організації,— знайшлась відвідувачка.— Від колективу, маю дуже важливе доручення...
— Та які вже можуть бути до неї доручення... Спить вона. Ото хіба що поглянеш, а побалакати чи й удасться... Ох, і перепаде мені, як довідаються!
Ця дорідна, немов символ жіночої перезрілості, няня таки мала чуле серце і, відкривши дверцята шафки, дістала білий лікарняний халат... По коридору вона котилась, наче на безшумних гумових колесах... Відчинила двері палати, кивнула туди головою:
— Її ліжко під вікном...
Спала горизнак — посередині, між двома боковими ліжками — хвора, якось дивно поклавши біля вух долоньки худеньких рук. Лежали долоньки, як розгорнуті чутливі листочки, ловлячи сонячне проміння, що падало через вікно, і в тому була якась зворушлива безпорадність. Обличчя жінки — змарніле, з гострими вилицями, обтягнутими тоненькою, мало не прозорою шкірою, а проваллями очей, під якими ще більшими проваллями видавалися сині смуги,— було таке чуже, незнайоме, що дівчину пройняв раптовий конвульсивний острах, і вона несподівано сіпнулася всім своїм молодим, здоровим тілом.
По хвилі її вуста ледь чутно щось прошепотіли, проте сон хворої був такий міцний, що вона не прокинулась і не розклепила повік.
— Хай спить,— озвалась жінка, що механічно колотила ложечкою ліки в склянці.— Коли Одарка спить, то їй легше.
Відвідувачка знов повернула голову на той голос: мовби чула й не чула.
— Вві сні завжди легше,— пояснила хвора.
Дівчина знову перевела погляд на ті дві розтулені долоньки, помережані безліччю борозенок, уже побиті жовто-зеленими плямами, що розпливались не на шкірі, а десь у глибині під шкірою. Такими самими неживими темними плямами було поцятковане обличчя, шия, а також груди у викоті лікарняного халата. Судома перехопила дівчині горло, й вона здригнулась, вбираючи повітря через ніс із легеньким посвистом-хлюпанням. Зір заткався пеленою сліз, їхній туман тремтів — і тремтіли біла палата, кущі бузку та акацій за вікном, ліжка з хворими.
Й раптом через ту пелену, через туман привидилось, що важкі, змертвілі повіки хворої ворухнулись, з-під них блимнуло сухе світло погляду... Опанувавши себе, справді вже зустрілася з тим поглядом, який з тоскною натугою сотався десь із самісінького нутра хворої, її болящої свідомості. Погляд був зітканий із тьмавості, неусвідомленості — власне, він здавався лише інерцією колишнього живого погляду очей. Проте дівчина побадьорішала, приглядаючись до змученого хворобою обличчя, до губ, темна тінь яких, виснажена й тоненька, ледь прикривала випнуті зуби.
Дівчина, гноблена високим своїм зростом, опустила голеву до грудей, наче тягнучись ближче до хворої, і її вуста знову щось прошепотіли беззвучно... Обличчя хворої зосталось байдуже і чуже. Це було обличчя людини, яка нічогісінько не здатна осмислити, впізнати. А оскільки мовчання затяглось, то голос, який зненацька пролунав у палаті, видався несправжнім.
— Хто ти?— спитала хвора.
Спитала, а свідомість її, либонь, була десь далеко. І ще не пролунала відповідь, як вичахлі й прозорі, мережачі блідими жилками повіки стали наповзати на суху випуклість гарячкових очей. Наповзали повільно, як невідворотна біда, й тепер уже їхнє болісне ткання лежало на очах. І не можна було зазирнути в них, не можна було через їхній догляд діткнутися до свідомості, оповитої химерним сном...
— Хай поспить,— мовила пацієнтка з сусіднього ліжка.— Що їй передати?.. Я не за передачу кажу, ні. Передачі їй не потрібні... Хто приходив?
У цей час до палати вкотилась няня на ногах — надувних гумових колесах — і, ворушачи ширококрилими орлиними бровами, чіпко взяла молоду відвідувачку за лікоть, владно вивела в коридор...
Няня в приймальному покої зняла з неї лікарняний халат, похапцем запхала до шафки.
— Приходьте не приходьте — Одарці вже ніяка профспілкова організація не допоможе. Всі ждуть — з дня на день. Агонія.
— Що ждуть? — пролунало запитання.
— А що можна ждати?.. Ось і ждуть... У неї, дочко, така хвороба, від якої тепер іще ніякого порятунку не знайшли.
— Яка хвороба? — пролунало запитання.
— Що й казати,— мовила няня непевно.— Хвороба віку. Сама знаєш...
Дівчина якусь мить стояла за ворітьми лікарні, мовби не вірила, що цей світ зостався незмінним, незважаючи на те, що вона бачила щойно в лікарні, незважаючи на те, що людське життя зараз перебувало на межі між життям і смертю, і ця невидна межа була тонесенька, нетривка, щохвилини могла обірватись — і тоді...
Остерігалася думати про те, що мало статися тоді…
Близько почувся гуркіт поїзда, що сповільнював біг, і ген через широкий майдан, вільний від дерев та кіосків, майнув червоними цегляними стінами вокзал... Дівчина вже хотіла ступити через дорогу, перечікуючи потік автомобілів, як раптом-із протилежного боку, з-під тінявого накриття, утвореного гіллям плакучих верб, пролунав благальний окрик і затупотіло важке взуття.
— Уже їдеш?.. Куди ж так швидко?
Дівчина обернулась на крик і гупотняву саме в ту мить, коли тверда гаряча долоня лягла на її плече. Поряд стояв отой списаний на берег матрос, із яким сьогодні їхала в автобусі від обласного міста...
— Підвечіркую в кафе, аж глядь — ти йдеш. Мені отут,— ударив себе в груди,— і серце заболіло...Послухай, а може, перекусимо вдвох, га? Я вгощаю!
Матрос не так зрадів, як здивувався, що дівчина слухняно пішла з ним до кафе, яке блищало скляними стінами у вербовому затінку. Й, коли вже сіли за квадратний пластиковий столик, спитав співчутливо:
— Та що з тобою, га? Ти сама на себе не схожа. Хтось образив? — і він ворухнув випнутими грудьми.— Чи горе якесь? — І не дочекавшись відповіді, сказав: — Я — Нестор Минайленко. А ти?
— Галя.
— Прекрасне! — чомусь неймовірно зрадів Нестор Минайленко...— А ти звідки? У нашому містечку таких нема.
— Я приїжджала до матері,— мовила дівчина...
— І так швидко від'їжджаєш?
— Мати в лікарні.
— Чого ж ти кинула її так швидко? — допитувався.
— Я прийшла до неї в палату, а вона мене не впізнала. Питає: "Хто ти?"
— Та ти що? — вражено охнув матрос.— Мати не впізнала?
— Вона зовсім хвора. Не сьогодні-завтра помре.
— І ти хотіла поїхати?.. Кинути, щоб мати вмерла в лікарні?
— Але ж не впізнала! — силкувалася щось доказати дівчина, бо слова спливали на язик порожні й легкі, як сокоринкй пух.— Питає: "Хто ти?"
— Значить, зовсім втратила свідомість...
— Не тому,— заперечливо похитала головою.
— Не тому?
— Вона зовсім не пам'ятає мене. Зовсім.— А тому що матрос, звузивши очі, недовірливо приглядався до неї, сказала: — І я там, у лікарні, теж не впізнала її.
— Ти не впізнала матері?
— Ні.
Матрос відкинувся на спинку стільця...
— Бачиш, Несторе,— довірливо мовила дівчина, відчуваючи нагальну потребу висповідатись комусь.— Я ніколи не знала матері, бо вона мене маленькою здала до дитячого притулку. Й ніколи не навідувалась. Тільки тітка, її рідна сестра, зрідка приїжджала.
— А батько?
— Я не знаю, хто мій батько. Я росла й виховувалася в притулку... Мати вже не скаже, й ніхто не скаже. Після притулку я пішла на швейну фабрику й шила блузочки, весь час блузочки. Якось приїхала до тітки, випросила материну адресу.— Досі говорила рівним, монотонним голосом, та тут голос обірвався, лице зсудомилось.— Я не могла зрозуміти... не могла зрозуміти, чому вона відцуралась назовсім! Ну, нагуляла мене, коли була молодою, ну, хотіла видати себе за бездітну, не прославитись матір'ю-одиначкою! Заміж хотіла... Але ж потім! Потім, коли я виросла... Хай би просто навідалась! Навіть до тих, хто в притулку, матері навідувались! Я б тільки глянула, я б тільки взяла її долоні в свої, притулилась до них губами, притулилася б щоками...
Сльози текли до кутиків уст...
— Давай, Галю, сповідайся від душі!..
— І я надумала приїхати сама до матері. Не збиралась ні звинувачувати її, ні дорікати. Я вже доросла, так? Я вже самостійна, так? Просто хотіла глянути на свою матір. Ніхто цього права відібрати в мене не може, навіть мати, так? Гляну, думаю, і поїду назад. Чи на фабрику свою, чи ще куди. Світ великий, не без добрих людей... От і приїхала. У палаті лежить, розплющила очі, питає в мене: "Хто ти?"
Дівчина вмовкла і задумалась, її обличчя у вечірніх сутінках хворобливо побілішало, а блакитні очі поглибшали й потемнішали.
— Несторе,— озвалась спроквола.— Вона помре. А їй не можна вмирати.
— Не можна? Чому? Така мати — страшна? Ти її жалієш?
— Жалію.
— А вона тебе пожаліла? — Нестор поклав на столі пудові кулаки.— Скажи, пожаліла?
— Ні. Вона жила не для мене, а для... Розказували, є тут один. Любила! Купувала його любов як тільки могла. Ціною мого життя... ціною життя своїх дітей. Чужу байдужість купувала, чужу жорстокість! Чуєш, Несторе, в неї є ще двоє дітей. Крім мене. Я для неї — ніхто... Їх жалко...
— Себе пожалій.
— Вони ж не винуваті ні в чому. Як і я... Ми не вибираємо собі матерів і батьків не вибираємо. А якби можна було вибирати?
То шепотіла, то голос її лунав різко, і в тих перепадах тремтів біль.
— Ага, кого б ти вибрала, якби можна? Я б не вибирав — ні батька, ні матері, вони обоє в нормі.
