Хто ти? - Гуцало Євген
ілизною напрочуд вродливе обличчя, на якому особливо вирізнялись брови та очі — глибокі й блакитні. Крижаний вираз на обличчі надавав холоду й незворушливості ясному поглядові блакитних очей, і тому він був жорсткуватий і непривітний.
Дівчина ніяк не реагувала на репліку калишнього матроса. Тримаючи в рулі цератову дорожню валізку, вона роззиралася по боках...
На дівчину звертали увагу всі. По-перше, звісно, тому, що була тут, де всі знають усіх, чужою, а по-друге, коси її полум'яніли вогнем осіннього золотистого листя...
З центру містечка, де росло багато кленів та акацій, дівчина звернула на довгу вулицю, заставлену цегляними будиночками під шифером чи бляхою...
Зрештою ось і будиночок за тією адресою, яку вона шукала. Дівчина вже хотіла ступити на зелененьке, як мох, хоч і засмічене клаптями газет і трісками подвір'я, та в останню мить пройшла мимо похилених ворітець. Спинилася неподалік. Цегляний будиночок весело світив червоною, добре випаленою цеглою низьких своїх стін, на яких вікна видавалися уламками голубих весняних крижин. На шворках у дворі висіла білизна —стільки шворок і білизни можна побачити лише у дворах будиночків, де мешкає кілька сімей.
Мимо йшла бабця з жовтою господарською сумкою в тонкій, як лоза, руці.
— Скажіть, будь ласка, чи не тут живе Дарина Дмитрівна?
— Хто?
— Одарка Шмаглій...
— Одарка живе...— Й вільною кощавою рукою тицьнула: — Вікно крайнє... Перший під'їзд.
Щось непривітне було в зсутуленій постаті бабці, яка почимчикувала геть по вулиці. Дівчина дістала дзеркальце, поглянула на своє відображення... і рішуче звернула на подвір'я.
У тісному коридорі стояли якісь мішки, ящики, відра, валявся по кутках усякий непотріб... Одні двері, другі, треті — і всі не схожі між собою...
Вибравши потрібні (з-під верхньої полущеної коричневої фарби біліли латки старішої фарби), дівчина постукала зігнутим пальцем і стала ждати. Обличчя її, строге й напружене, ледь-ледь порожевіло на вилицях.
Двері одчинились із виляском, наче з-за них рвався на волю злий дух. Цей злий дух був хлопчиком років шести-семи, горбоносим, із прищуленими вухами, з постійним жаром мисливського азарту в очах, схожих на косуваті камінчики слив.
— Дарина Дмитрівна тут живе? — поспитала незнайомка, дивлячись із холодною цікавістю на хлопчину.
— Тут,— мовив той, і в нижній щербинці зубів показався кінчик язика, мов ящірочка.
— Тут живе,— луною озвалося за спиною в хлопчини, і з-під ліктя показалася кучмата дитяча голівка.
Вмить кучматі русяві пасма розпались, і з їхніх свавільних хвиль постало миловидне й блискуче, наче обкатана морська галька, обличчя дівчинки, її пишні губки скидалися на дві пелюстки ранкової ружі, що переблискує росою, карі вічка мерехтіли, як равлики.
Діти мовчали, стежачи через поріг за гостею. Діти були зовсім не схожі між собою, як, скажімо, цвіт гарбузовий не схожий на цвіт вишні.
— Дарина Дмитрівна часом не на роботі?
— Ні,— похмуро сказав хлопчина, себто цвіт гарбузовий.
— Значить, її можна побачити?
— Ні,— озвалась дівчинка, себто цвіт вишні. І поцікавилась: — Ви не з соцзабезу?
— З соцзабезу? — повторив хлопчик.
— Ні, я ...здалеку. Хотіла побачити Дарину Дмитрівну.— Гостя розгубилась і, кліпаючи повіками, почувалась ні в сих ні в тих.— Де ж вона?
— Мама в лікарні,— мовила дівчинка.
— У лікарні? — здивувалась незнайомка. І вражено поспитала: — Чия мама?
— Наша мама,— пояснив хлопчик.
— Дарина Дмитрівна, так? — навіщось уточнила незнайомка.
— Мама Одарка,— в один голос відповіли діти.
Дівчина, супроводжувана їхніми поглядами, подалась надвір. Тут вона сіла на лавчині, й перед самим її обличчям тріпотіла почеплена на шворці випрана білизна...
Дівчина схопила обличчя долонями й пробудилася від того, що хтось поряд сказав:
— Тьотю...
Перед нею стояли діти Дарини Дмитрівни. Хлопчина тримав на плечі дві вудочки, довгу й коротку, а дівчинка — полотняну торбину й бляшанку.
— Ви не ждіть,— сказав хлопчик.— Мама в лікарні й повернеться не скоро.
— Вона дуже хвора,— додала дівчинка.
— Ви по рибу? — навіщось поспитала незнайомка.
— Ми щодня ходимо по рибу,— мовила дівчинка...
Незнайомка, мружачись, дивилась, як двоє дітей дружно йдуть споришевим подвір'ям, як їхні худенькі постаті зникають і показуються поміж білизною, як на білих сорочках і простирадлах мелькають їхні тіні... Відчуваючи біль і пустку в душі, непорозуміло дивилась на довколишній світ і, мабуть, не вірила в справжність його. Ілюзія несправжності була така сильна, що дівчина заплющилась на мить — і струснула головою...
Тепер уже та бабця дибала без господарської сумки, голіруч...
— У лікарні Одарка, хіба тобі діти не сказали? А ти їй ким доводишся? Бо вона тут самотиною живе, не тутешня. Либонь, родичка чи ні?
— Родичка...
— Значить, далека,— здогадалась бабця й дивилась недовірливо. —Далека, так?
— Мені тітка дала адресу,— спробувала пояснити дівчина.— Я навіть адреси не знала... З-під Одеси я...
— А що привело в таку далеч?
— Провідати закортіло.
— Ага,— гойднула бабця кругленькою та білою капустинкою голови. Спритною була вивідувачкою, та дівчина не квапилася зі своїми таємницями.— У лікарні Одарка, хай Господь милує...
Її зморшкувате личко засяяло співчуттям, проте очі не ожили, зосталися схожими на двох волохатих гусениць у побурілих осінніх листочках. Присіла на лавчину скраю, мовила:
— Лікується, а чи й поможе їй те лікування... Дітей жалко, малі ще зовсім. Ілько від одного батька, а Галя від другого.
— Який Ілько? Яка Галя? — не втямила дівчина...
— Діти її — Ілько і Галя... Перший був славний чоловік, робив у локомотивному депо, від грудної жаби помер. І хату залишив Одарці, і майно, і гроші на книжці. Та вона хутко пустила все з димом, тільки закуріло.
— З димом? — нетямковито перепитала дівчина.— 3 яким?.. Згоріло?
— Та не згоріло, де там,— жебоніла бабця.— їй би жити в чоловіковій хаті, їй би доглядати хлопця, а вона візьми й сплутайся. Ще не стара, то хай би знайшла чоловіка, але ж не такого. Достеменний циган! Їздить на "Волзі", в нього жінка є в кожному селі, нині він балює в одної, а завтра вже похмеляється в другої. І квартира своя в місті. Одарка йому не пара, і він їй не пара... Завжди отам,— кивнула на клени під дерев'яним сарайчиком,— свою "Волгу" ставив. Значить, в Одарки в гроші, коли "Волга" в дворі... Коли не було грошей, він не приїжджав, цей Рафальський...
— Які гроші? — не зрозуміла дівчина, покусуючи білими зубами нижню губу.
— А такі! Хату, що в спадок дісталась від чоловіка, вона продала, бо Рафальський вимагав грошей. Одарка йому і горілку, й костюми купувала. А вже дівчинку від нього мала, Галю. Думаєш, записав дитину на себе? Де там! У нього, видно, таких побічних дітей повно... Одарці в депо дали оцю кімнатку, виселилась тут сім'я в новий будинок. І я казала, й сусіди казали Одарці: схаменись, забудь свого цигана, думай про дітей. А така вдача— світу за ним не бачила, все ладна була йому віддати. Рафальський чим платив? Поки гроші — приймав у себе й сюди приїжджав. А як злягла в лікарню, то "Волги" ні разу не було в дворі. Діти самі хазяйнують. А жалко їх, малі. Сусіди підгодовують. А завтра як? Треба для них пристановисько шукати, якийсь притулок дитячий. Є ж такі притулки, правда?
Дівчина слухала з сухими та шорсткими очима, неначе а целулоїду виточеними. При словах про дитячі притулки закліпала повіками, перемагаючи раптовий приступ плачу, та не перемогла, й блакить її погляду засріблилася тоненькою росею.
— Хай Господь милує, звісно,— жебоніла бабця-печерижка,— щоб у наш час... Так тільки раніше траплялося, ще по тих роках. Не діждешся Одарки, з лікарні вже їй дороги нема... То ким ти їй доводишся, га?
У дівчини ледь тремтіли губи. Вона, либонь, уже не бачила нічого довкола й не чула балакучу бабцю, а тільки прислухалась до болю в своєму єстві, прислухалась до тих знеможливих струмів, які пронизували тіло й затьмарювали свідомість. Бабця щось турботливо гомоніла, та дівчина раптом звелась із лавчини і, прикладаючи долоню до губів, наче силкуючись стримати ридання, що рвалися з грудей, пішла з двору, спотикаючись і заточуючись.
Отямилась у парку. Мимо гіпсового фізкультурника... зійшла на берег ставу... Стулила вбік і відразу ж за кущами верболозу наткнулася на риболовів — Ілька і Галю... Обоє тримали в руках вудочки й зосереджено, як заворожені, стежили за поплавцями. В їхніх щупленьких постатях відчувалося стільки приреченої терплячості, що в дівчзпіи, мимовільної сторонньої спостерігачки, тоскно занило серце.
— Агов!
Брат і сестра миттю обернулись — і зацвіли усмішками, впізнавши недавню гостю.
— Їсти хочете?
І, не чекаючи відповіді, стала діставати з сумки батон, ковбасу, сир, яйця, печиво. Незабаром усі сиділи на траві, підібгавши ноги, і з апетитом жували бутерброди. Посередині ставка плив дядько в надувному гумовому човні, гребучи широкою лопаттю весла... І приїжджій дівчині здалося: ця картина не те що знайома з дитинства, а рідна, щемливо дорога... І вже не було в душі недавнього надриву почуттів, а стало спокійно й мирно.
— І ловиться риба? — спитала.
— О! — радісно вихопилося у хлопчика, який, либонь, тільки й чекав на запитання. Його набурмосене личко ожило, заграло.— Без улову не повертаємось. Ловляться карасі, линки, сазанчики, окунці, коропи.
— Я вчора зловила отакого коропця,— доказала Галя руками, в одній тримаючи булку, а в другій кусень ковбаси.— Піймався на черв'яка.
— Якби не з берега, а з човна,— мовив Ілько й кивнув на риболова, що в гумовому човні приставав до острівця посеред ставу,— то можна було б велику рибу вудити. І навіть на базарі продавати. А так вистачає на прожиток.
— Тобі ж дядько Тилимон обіцяв дати свою стару довбанку...
— Обіцяв. Каже: як помру — тоді й візьмеш.— І додав із поважним виглядом: — А він ще такий здоровий, не збирається вмирати... Можна пліт збити з дерева, але те вже на ту весну, мабуть, як мати з лікарні випишеться. Бо, казала, має підлікуватись.
— Ількові цієї осені йти до школи,— мовила Галя.
— Ага. Тільки в мене ще нема ні зошитів, ні книжок.
— В якій лікарні лежить мати? — поспитала дівчина, відчуваючи, що сльози знову засвербіли в очах.
— У нашій, біля залізниці.
