Відгуки
Листи до батька в Сибір - Полтава Леонід
Читаємо онлайн Листи до батька в Сибір - Полтава Леонід
Кожна правда — своя.
А Твого тут не чули ім’я,
О, Твого тут не знають ім’я
Ні Колет, ні мадам Тріолет!
Ти потрібна була, як ішла до Берліну,
Закривавлена Україно,
Щоб прикрити Твої усі дані і дати
"І.Шевченком — русскім салдатом"!..
Новий потяг в старечий світ.
Обтираючи пиво й піт,
Сласний Мюнхен, той Вічний Кіт,
З-під воріт погляда на світ.
І сичать, і кричать антени —
Механічного віку гієни.
Годі, годі й пізнати, брате,
Хто тут буде, кого і кому продавати!
Кожний — світ. Кожна правда — своя.
…Я не сам. Ми. Сім’я.
…Твою душу, щиру й зухвалу,
Чобітьми війни притоптали,
Вигинали шматками бляхи.
Пролітали кудись вокзали.
Поспішала. Шукала шляху
До своїх берегів дніпрових,
До прекрасного серця народу…
Дав тобі я чужі розмови
В нагороду;
Вже немає в серці й любови
В нагороду.
Твоє серце заходиться криком
Поміж мною і чоловіком…
Жінко-мученице, жінко-мати,
У які тебе вбрати шати?
Ти ведеш свого сина вгору,
Ти ворожиш йому простори,
Ти в огні золотої любови
Вчиш його солов’їної мови,
Щоб у шквалах мовних атак
Рідне мовив він "Ні" і "Так"
І, збагнувши чужі світи,
Вмів до власного світу йти!
Не мені тобі щастя дати,
Із Путивльського валу Мати!
Я задовго спав на порогах,
Розгубив по чужих дорогах,
Розміняв на дрібну монету
Сонценосну любов поета.
Хай приходять ночі розлуки,
Хай ростуть самоти замети…
Не суди мене, батьку, суворо,
Хоч не зменшить нашого горя
І найважчий хрест поета.
Нью-Йорк
Амоналом зривані хвилі —
Шторми з Заходу і зі Сходу…
О, які ж ми, які безкрилі
Ми без Тебе, рідний народе!
Уповаєм лише на Тебе,
Хмарки ждем на чужому небі,
Мов рятунку від далечизни —
Рятувального кола з Вітчизни!
В сірім светрі, худий і лисий,
Ти в каюту ввійшов: "Вернися", —
Тихо мовив. Я серед ночі
Вибіг, батьку, по євшан-зілля…
Океан реготав ув очі,
Танцювало хитке довкілля:
Океан — зелена петля,
Ешафот — чужа земля… —
Наче приступи божевілля…
Хто ридав, хто радів. Негода
Огортала в ту ніч Свободу…
Здрастуй земле, багата й вольна,
Здрастуй, донько Лінкольна,
Стонародий народе Лінкольна!
…………………………………
Час закінчити нашу повість.
Та горить іще свічкою совість,
Рештки серця з’їдає біль:
Відчуваю себе розлитим
В сотнях тисяч, що хочуть жити
Між своїх, життєдайних піль.
(Десь озиме зіходить жито —
Українське незриме жито,
Під московську, під заметіль).
Кожний — світ. Кожна правда — своя.
Лиш загублена правда — моя…
…На Воллстріті не гаснуть вікна.
Автоматом, до щітки звиклим,
Я приходжу вночі туди,
Розраховуватись за свободу,
За звеличення тих народів,
Що в чужі не ступають сліди.
Містер Ікс виписує чеки,
Містер Ігрек не спить вночі.
На Воллстріті — новітня "Мекка"
І зелений "Аллах". Мовчи
Чи кричи — все одно, поете,
Ти самотній в своєму гетто:
Спить під хвилями дій і дат
"І.Шевченко — русскій салдат"…
Повільніше серце стукоче.
Заокруглюються думки.
Знепритомнілого, серед ночі
Підвели мене робітники.
Милі друзі! Коли б ви знали,
Що ніяк ми того не бажали —
Ані я, ані серце моє.
Б’є зіпсутий годинник.
Занадто охоче
Тринадцяту б’є.
(Як тоді у Берліні, ніччю,
У двадцятому середньовіччі).
А тепер — газета й газета —
Мертва петля для поета…
…………………………………………
…………………………………………
Кожний — світ. Кожна правда — своя.
Із статуї Свободи вдивляюсь у світ:
Над Алжиром — зоря українська сія,
І Шевченка горить заповіт;
Над Европою бурі-бурани гудуть
Аж сюди, за безодню води;
Телефон!.. Не розмову — розпечену ртуть
Передають проводи
У Европу!..
За криками й гуками станцій
Жду з тривогою вістки, алжирський повстанче,
Чи й тобі на могилі поставлять печать:
"А.Гасан — французський солдат",
Як поставили братові (і мені)
Ту печать у моїй і чужій стороні?!
Чи згадають Чупринку?
Не згадає в ООН
Модерний хамелеон…
(Снивсь: брудний і потворний,
Слизький і жорстокий
Із зеленим вогнем у очах).
Кожний — світ. Кожна правда — своя.
Але ця: не моя й не твоя!
Лист батькові
Шкода, батьку, що ми не разом,
Не одним присипані снігом.
Я стомивсь сорокрічним сказом,
Сорокрічним постійним бігом:
Повертаюся знову і знову
На твоє — на моє — на тернове.
Вибач, батьку, якщо зумієш,
Якщо вибачити є змога.
Уподібнюється повії
Кожний крок на чужих дорогах:
Людська правда як вчив, — Єдина,
Та не знає про те людина.
Згодом, батьку, прийду до тебе,
На крижані, найвищі ріки.
Під єдиним Небесним небом
Знов зустрінемося — навіки:
Краще так, ніж обом лежати
"І.Шевченком — русскім салдатом".
Ми не рвались удвох ніколи
Від Дніпра свого — в далечизни:
Ти — в лікарню, а я — до школи,
Ми трудом любили Вітчизну…
Повертаюся, бач, і сьогодні
На твоє — на моє — на народне…
Шкода, батьку, що розминулись
Наші долі хвилями в морі.
За усе, що було й забулось,
І за наші часи суворі,
І за громи ракет,
А не радости цитри чи лютні,
Вибач вчителю мій,
Вибач, лікарю мій, незабутній!
Час закінчити нашу повість.
Та горить іще свічкою совість,
Решту серця допалює жаль.
Не суди мене, батьку, суворо.
Вже не стачить і Чорного моря,
Щоб втопити народню печаль.
А Твого тут не чули ім’я,
О, Твого тут не знають ім’я
Ні Колет, ні мадам Тріолет!
Ти потрібна була, як ішла до Берліну,
Закривавлена Україно,
Щоб прикрити Твої усі дані і дати
"І.Шевченком — русскім салдатом"!..
Новий потяг в старечий світ.
Обтираючи пиво й піт,
Сласний Мюнхен, той Вічний Кіт,
З-під воріт погляда на світ.
І сичать, і кричать антени —
Механічного віку гієни.
Годі, годі й пізнати, брате,
Хто тут буде, кого і кому продавати!
Кожний — світ. Кожна правда — своя.
…Я не сам. Ми. Сім’я.
…Твою душу, щиру й зухвалу,
Чобітьми війни притоптали,
Вигинали шматками бляхи.
Пролітали кудись вокзали.
Поспішала. Шукала шляху
До своїх берегів дніпрових,
До прекрасного серця народу…
Дав тобі я чужі розмови
В нагороду;
Вже немає в серці й любови
В нагороду.
Твоє серце заходиться криком
Поміж мною і чоловіком…
Жінко-мученице, жінко-мати,
У які тебе вбрати шати?
Ти ведеш свого сина вгору,
Ти ворожиш йому простори,
Ти в огні золотої любови
Вчиш його солов’їної мови,
Щоб у шквалах мовних атак
Рідне мовив він "Ні" і "Так"
І, збагнувши чужі світи,
Вмів до власного світу йти!
Не мені тобі щастя дати,
Із Путивльського валу Мати!
Я задовго спав на порогах,
Розгубив по чужих дорогах,
Розміняв на дрібну монету
Сонценосну любов поета.
Хай приходять ночі розлуки,
Хай ростуть самоти замети…
Не суди мене, батьку, суворо,
Хоч не зменшить нашого горя
І найважчий хрест поета.
Нью-Йорк
Амоналом зривані хвилі —
Шторми з Заходу і зі Сходу…
О, які ж ми, які безкрилі
Ми без Тебе, рідний народе!
Уповаєм лише на Тебе,
Хмарки ждем на чужому небі,
Мов рятунку від далечизни —
Рятувального кола з Вітчизни!
В сірім светрі, худий і лисий,
Ти в каюту ввійшов: "Вернися", —
Тихо мовив. Я серед ночі
Вибіг, батьку, по євшан-зілля…
Океан реготав ув очі,
Танцювало хитке довкілля:
Океан — зелена петля,
Ешафот — чужа земля… —
Наче приступи божевілля…
Хто ридав, хто радів. Негода
Огортала в ту ніч Свободу…
Здрастуй земле, багата й вольна,
Здрастуй, донько Лінкольна,
Стонародий народе Лінкольна!
…………………………………
Час закінчити нашу повість.
Та горить іще свічкою совість,
Рештки серця з’їдає біль:
Відчуваю себе розлитим
В сотнях тисяч, що хочуть жити
Між своїх, життєдайних піль.
(Десь озиме зіходить жито —
Українське незриме жито,
Під московську, під заметіль).
Кожний — світ. Кожна правда — своя.
Лиш загублена правда — моя…
…На Воллстріті не гаснуть вікна.
Автоматом, до щітки звиклим,
Я приходжу вночі туди,
Розраховуватись за свободу,
За звеличення тих народів,
Що в чужі не ступають сліди.
Містер Ікс виписує чеки,
Містер Ігрек не спить вночі.
На Воллстріті — новітня "Мекка"
І зелений "Аллах". Мовчи
Чи кричи — все одно, поете,
Ти самотній в своєму гетто:
Спить під хвилями дій і дат
"І.Шевченко — русскій салдат"…
Повільніше серце стукоче.
Заокруглюються думки.
Знепритомнілого, серед ночі
Підвели мене робітники.
Милі друзі! Коли б ви знали,
Що ніяк ми того не бажали —
Ані я, ані серце моє.
Б’є зіпсутий годинник.
Занадто охоче
Тринадцяту б’є.
(Як тоді у Берліні, ніччю,
У двадцятому середньовіччі).
А тепер — газета й газета —
Мертва петля для поета…
…………………………………………
…………………………………………
Кожний — світ. Кожна правда — своя.
Із статуї Свободи вдивляюсь у світ:
Над Алжиром — зоря українська сія,
І Шевченка горить заповіт;
Над Европою бурі-бурани гудуть
Аж сюди, за безодню води;
Телефон!.. Не розмову — розпечену ртуть
Передають проводи
У Европу!..
За криками й гуками станцій
Жду з тривогою вістки, алжирський повстанче,
Чи й тобі на могилі поставлять печать:
"А.Гасан — французський солдат",
Як поставили братові (і мені)
Ту печать у моїй і чужій стороні?!
Чи згадають Чупринку?
Не згадає в ООН
Модерний хамелеон…
(Снивсь: брудний і потворний,
Слизький і жорстокий
Із зеленим вогнем у очах).
Кожний — світ. Кожна правда — своя.
Але ця: не моя й не твоя!
Лист батькові
Шкода, батьку, що ми не разом,
Не одним присипані снігом.
Я стомивсь сорокрічним сказом,
Сорокрічним постійним бігом:
Повертаюся знову і знову
На твоє — на моє — на тернове.
Вибач, батьку, якщо зумієш,
Якщо вибачити є змога.
Уподібнюється повії
Кожний крок на чужих дорогах:
Людська правда як вчив, — Єдина,
Та не знає про те людина.
Згодом, батьку, прийду до тебе,
На крижані, найвищі ріки.
Під єдиним Небесним небом
Знов зустрінемося — навіки:
Краще так, ніж обом лежати
"І.Шевченком — русскім салдатом".
Ми не рвались удвох ніколи
Від Дніпра свого — в далечизни:
Ти — в лікарню, а я — до школи,
Ми трудом любили Вітчизну…
Повертаюся, бач, і сьогодні
На твоє — на моє — на народне…
Шкода, батьку, що розминулись
Наші долі хвилями в морі.
За усе, що було й забулось,
І за наші часи суворі,
І за громи ракет,
А не радости цитри чи лютні,
Вибач вчителю мій,
Вибач, лікарю мій, незабутній!
Час закінчити нашу повість.
Та горить іще свічкою совість,
Решту серця допалює жаль.
Не суди мене, батьку, суворо.
Вже не стачить і Чорного моря,
Щоб втопити народню печаль.
Відгуки про книгу Листи до батька в Сибір - Полтава Леонід (0)