Генуезька вежа - Ткач Дмитро

Скоро доведеться краплинами вимірювати.

— Я принесу вам води. Скільки треба буде.

— Як же це ти зробиш?

— Отак, як зараз, темною ніччю. Ми удвох з Костасом прийдемо... Ех, шкода! Коли б знаття, то й сьогодні не прийшов би з порожніми руками.

— А як піймаєшся?

— Про це хай у мене голова болить. Будемо так робити, щоб не піймавсь. Німці поставили свої пости під самою вашою горою, але ж і я не сьогоднішній, знайшов, як до вас дістатися. І ще знайду.

— Спасибі, Мікосе... Велике діло зробиш.

Фасулаті відчув, як щоки його спалахнули від тої похвали. В серце хлюпнуло теплом. Здалося, ще ніколи досі не був він такий близький з учителем, як зараз. А ще йому здалося, що він справді виконає свою обіцянку легко й просто.

— І харчів підкину. Сухариків, бичків можна, ще чогось.

— Не відмовимось, нам усе згодиться... Що робиться в селищі? Нам звідси всього не видно, хоч і високо живемо.

— У вашій хаті комендант живе, Гюнтер Бахман. Справжня звірюка. Багато людей вивіз до Німеччини, грабує населення, і в кожному його наказі тільки й читаєш: "розстріл", "розстріл", "розстріл"... А в школі — комендатура.

— Це я знаю, звідси добре видно їхнього прапора,— Левко Пилипович помовчав трохи, зібравши зморшки на лобі в якійсь зосередженій думці. Несподівано запитав: — Тебе не чіпають?

— Досі ні... Тримаюся тихо, на очі не попадаюсь. А коли що, то в мене є чим від брикатись...— Мікос Фасулаті хитрим, по-змовницьки скошеним поглядом глянув на вчителя.— Я ж колись виступав проти колгоспу. Пригадуєте?

Левко Пилипович усміхнувся:

— Було таке, не забув.

— Ото, може, й згодиться про всяк випадок.

— А люди як?

— Дехто в гори втік. Чутно, ніби там партизанський загін діє. А всі сподіваються на поразку німця під Севастополем. Ой як сподіваються!..

Ще через кілька хвилин Левко Пилипович звелів синам:

— Добре обдивіться довкола. Мікосу повертатися час.

І, дотискаючи Фасулаті руку, ще раз глянув у його великі чорні виразні очі.

— Гляди ж, не попадись їм до рук, бо вони в тебе спитають, де був і з ким бачився... А за хліб та за воду, якщо зможеш принести, будемо дуже вдячні.

Коротконогий, кремезний і швидкий Фасулаті тінню вислизнув з вежі.

4

За твердим розкладом, який ще жодного разу не був порушений, на вахту мав заступати Андрійко. Але батько сказав:

— Поспи, синку, а я початую.

Хлопець здивовано глянув на батька:

— Чого це, тату? Мені належить вахту стояти...

Та Левко Пилипович перебив його:

— Подія така... подумати треба.

Андрійко сів на низеньке дерев'яне ліжко, зняв з плеча гвинтівку, витяг із-за пояса гранати, розстебнув комір і поклав свою давно не стрижену голову на подушку — мішечок, набитий травою. Він швидко, по-дитячому міцно заснув.

Вклалися й Василь та Грицько.

А Левко Пилипович пішов з вежі. Не одразу ступив у чорноту ночі. Якийсь час ще стояв біля стіни, злившись з нею. Дослухався... Спала земля під зоряним небом, і в її сонне дихання іноді вплітався легкий шелест висушеної сонцем трави та монотонно-ритмічний плюскіт води біля підніжжя скелі. Левко Пилипович добре знав ці нічні звуки, зжився з ними, і будь-який інший сторонній звук неодмінно привернув би його увагу.

Він одірвався від стіни і швидко опинився біля найближчого великого кам'яного валуна, причаївся в його тіні. Вдень звідси добре видно всю бухту з її причалами, суднами і суденцями, з химерними цегляними котеджами та низенькими халупами під плоскими глиняними дахами. А зараз усе те лише вгадувалось у непроглядній темряві чи, може, й просто уявлялося, як із заплющеними очима уявляється вся до дрібниць власна хата. Час від часу далеко внизу зблискували сині вогники і одразу ж гасли. То німо перемовлялися між собою фашистські торпедні катери та портові суденця.

"Чи щасливо дійшов додому Мікос Фасулаті? — тривожно думав Левко Пилипович.— Ні, все гаразд. Бо коли б він наткнувся на німецьку варту, коли б його схопили, то й сюди чути було б. Уночі далеко чути. А так все тихо. Мабуть, Мікос уже дома..."

А тим часом смуток усе відчутніше огортав його серце. Це був навіть не смуток, а печаль, що нила в грудях, як рана. Йому справді до фізичного болю захотілося хоч кілька хвилин побувати у власній хаті, де минуло майже все його життя і життя його синів. Забаглося походити по рідних вулицях, зустрітися з односельчанами і, як колись, повести з ними щиру розмову на найрізноманітніші житейські теми...

Всі ці бажання досі лежали в серці, придавлені подіями й турботами кожного дня. А тепер Мікос Фасулаті своєю появою розворушив їх.

І розворушив спогади.

...Отакої ж самої темної ночі врангелівці вели його на розстріл. Дружину і шестирічного Василька вони зв'язали і залишили в хаті, щоб не бігли слідом і не кричали. А його вели на розстріл.

Врангелівців троє, а він — один. Годі й думати, щоб якось втекти.

Та Левко Пилипович утік. Він несподівано для ворогів кинувся з пірса у чорну воду і зник у ній. Білогвардійці стріляли туди, де, як їм здавалося, мав бути втікач. Але він так більше й не показався з води. Вирішили — втонув.

А Левко Пилипович випірнув тільки недалеко від протилежного берега бухти. Потім, вибиваючись із останніх сил, виліз на берег і подався в обхід бухти чагарниками та перелісками в гори.

Довго в рибальському селищі про нього нічого не було чути. Аж тоді, коли скинули в море останніх білогвардійців і Крим став радянським, Левко Пилипович прийшов у будьонівці і в поношеній червоноармійській шинелі, зовсім сивий...

...З вежі хтось вийшов.

Наблизився найстарший, Василь.

— Тату, іди поспи вже... Що це ти за всіх нас?

— Не спиться, Василю. А коли не спиться, то й силувати себе не треба. Іди, я покличу.

Василь не одразу повернувся до вежі* Нечутно ступаючи, спустився ще нижче, пірнув у темряву, як у густу чорну хмару, і його довго не було. Потім несподівано з'явився поруч з батьком, тихо сказав:

— Мертво в селищі.

Батько промовчав. Тоді син озвався знову:

— Ну хоч убий, не бере сон. Качався, качався, та оце й вийшов.

— Іди ще покачайся, візьме,— з доброю усмішкою порадив Левко Пилипович.— І не хитруй. Ти мене звідси не виманиш, поки сам не піду.

Василь мовчки рушив до вежі.

А Левкові Пилиповичу знову пригадався Мікос Фасулаті...

...Еге ж, було з ним і таке. Стояв, як чорний корч, на коротких і кривих ногах, люто вимахував коричневими від сонця руками й знущально викрикував:

— Аякже! Риба тільки й мріє про те, як би їй за нашим колгоспним планом у в'ятери попасти! Чули, люди добрі? На рибу план! Такого ще зроду-віку не було!..

— А в колгосп навіщо записався? — запитав його тоді Левко Пилипович.— Ну й ловив би собі рибу одинаком. А колгосп — планове господарство.

— То випишіть мене з цього планового! Випишіть!..— сікався до Левка Пилиповича Мікос Фасулаті. Його горбоносе хиже обличчя пересмикувалося, тонкі губи були покусані, а чорні вогнисті очі ладні були вискочити з орбіт.

— На жаль, не маю права,— глухо, ледве стримуючи вибух гніву, сказав Левко Пилипович.— Я — тільки вчитель. А виключати з колгоспу можуть лише загальні збори.

І з докором та жалем докинув:

— Ех, Мікосе, Мікосе! Не думав, що ти такий!..

Очі Фасулаті на мить пригасли, але раптом знову люто блиснули почервонілими білками:

— Що ви мене сльозою проймаєте?.. Мене не проймеш, я весь пересолений і морськими черепашками обріс!..

Тоді він таки виписався з колгоспу. Сам по рибу ходив. Іноді брав з собою маленького Костаса — привчав до моря. Але довго не витримав. Попросився знову до гурту. Його прийняли. Чого ж не прийняти? Поколобродив чоловік та й розуму набрався. А рибалка він добрий!..

І став Мікос Фасулаті знову колгоспником. Тільки часом за кухлем "аліготе" рибалки з жартом та сміхом згадували ту давню історію.

...Зненацька гострий яскравий велетенський меч прожектора розітнув чорну темряву ночі, розтяв навпіл бухту, майнув угору й швидко сковзнув по велсі. Левко Пилипович мимоволі щільніше припав грудьми до сухої кам'янистої землі.

"Дати б по тобі чергу з кулемета!" — подумав він, але це бажання так і лишилося нездійсненим. Спали сини, і чи варто тривожити їхній сон? Та й прожектор уже погас. Ніч стала ще чорніша.

Сини... Дивно, як воно в житті буває. Наче навмисне звела їх усіх доля до рідної хати напередодні війни. Ну, Грицько — цей завжди при ньому. Відтоді, як під час шторму баркас кинуло на камінь і Грицькові поламало ногу, його назавжди знято з військового обліку, бо кульгає. Андрійко малий іще, школяр. А Василь приїхав у відпустку з Кривбасу та й застряв тут, відрізаний лінією фронту, яка швидко наближалася до Криму. Ось так і зібралися всі докупи в час лихоліття.

...Не одразу Левко Пилипович втямив, що десь запрацював мотор. Приглушене рокотання його оддалік схоже на гудіння джмеля над сухими травами в гарячий серпневий день. Невдовзі в це рокотання вплелося ще одне, потім — ще... Наче вірьовочка із звуків звивалася.

Левко Пилипович дослухався. Звідки це?.. Та звідки ж, як не з бухти, як не від стінки, біля якої стоять ворожі катери!

Вийшов із своєї схованки і спустився трохи нижче. Воно хоч і не видно нічого, але чутніше... О, ще один катер запрацював... Що ж вони затівають? Навіщо серед ночі запустили мотори? Невже лагодяться вийти в море?

Це неспроста. Може, наш корабель десь хочуть перехопити та пустити на дно. Мабуть, пронюхали, що якийсь наш транспорт іде на Севастополь, везе зброю, одяг, медикаменти, людей. А може, наліт на якусь нашу базу вирішили зробити? Всього сподівайся. Не на прогулянку ж вони налаштовуються глупої ночі!

І Левко Пилипович побіг нагору, у вежу.

На порозі захекано сказав:

— Вставайте, сини!.. Чуєте? Бойова тривога!

Враз заворушилося, зашамотіло, забрязкало зброєю в кутках древньої вежі. Василь, Грицько і Андрійко одразу ж схопилися на ноги, ніби тільки й чекали цього наказу.

Андрійко так швидко підбіг до батька, що з розгону ткнувся обличчям йому в груди. Левко Пилипович провів долонею по голівці, пальці відчули тепло м'якого ще, дитячого волосся. Щось на мить згадалося домашнє, затишне, обпекло вітерцем спогаду й не стало... І волоссячко вже прохололо після сну. Андрійко стояв і діловито поправляв на собі гранати за поясом, гвинтівку на плечі.

— Що сталося, тату?

— Думаю, що їхні катери хочуть вийти в море.