Сагайдачний - Мордовець Данило

Такий татарюга!

Попереду з'явилися зубчасті скелі, що пасмом про-стяглися від одного берега Дніпра до другого. Вода, стиснута камінними велетнями, виривалась і кипіла, щоб знову ще з більшою швидкістю впасти з висоти в безодню. Стояло таке ревище, що не чути було голосів стерничого й веслярів. Над самим порогом здіймалася водяна пара, і в ній яскріла й мінилася веселка.

По тому, як ішла чайка, відчувалося, що її несе надзвичайно швидка течія. Чайка навіть не здригалася — не встигала. Усі робочі сили її — стерничий отаман, вес лярі й решта козаків,— як клешні, вчепилися в довге, з широкою лопаттю правильне весло. Голосу отамана не чути було, а видно було лише його рот, який щохвилини розкривався під рудими вусами, і очі, що втупилися кудись уперед, в одну цятку... Цятка та — фатальний прохід, страшна паща між камінними зубами: треба було спрямувати чайку в цю пашу, в саму її середину, щоб не черкнутися об гостре бокове каміння...

Сивоусий козак, поглянувши на московських людей, показав на небо, ніби кажучи: "Ну, москалі, моліться,— одна надія на небо..."

Москалі зрозуміли його німу мову і впали на коліна-... Тиха, лагідна, хоч і брудна, Москва-ріка в цю мить здалася їм такою дорогою, що вони ладні були проклинати той нещасливий день і ту годину, в яку покинули береги свого рідного, священного Иордана... Хіба ж для того вони хрестились у святій воді Москвн-ріки, щоб загинути в цій клятій черкаській ріці?.. А у них же там жінки, діти, родичі... Не бачити їм уже рідного краю...

Чайка здригнулась, провалилася кудись. Вони попадали й заплющили очі... їх облило водою... "Ох! Господи! Прийми дух мій з миром..."

Усе загинуло, всьому кінець, вони потонули.

— Вставайте, панове москалі! Молітесь богу! Проїхали Ненаситець!— пролунав раптом над ними знайомий голос.

Вони лякливо розплющили очі: сивоусий козак сидів на залитому водою сидінні й кресав вогонь... Страшна водяна гора біліла, і пінилась, і ревла далеко позаду... А на тому водяному гребені тільки чорніли та пірнали інші чайки, які переправлялись ще через страшний поріг... Тут вони помітили, що на правому березі ріки, біля самої води і на кручі, ліпилося кілька куренів і хаток, а коло води стояли люди і махали шапками. Біля самого берега були прив'язані невеличкі човни-душогубки, а деякі з двома чи трьома гребцями в них хиталися на воді недалеко від берега.

Раптом на задніх чайках почувся крик. Спершу не можна було розібрати, що саме кричали. Та незабаром крик долинув до передньої чайки.

— Задню чайку перевернуло!

— Байдак потЬпає! Рятуйте братця!

— Рятуйте, хто в бога вірує!

Справді, нижче порога серед пінистих валів і бурунів чорнів потопаючий човен. Він то пірнав у воду, то виринав. З води то тут, то там з'являлися козацькі голови,—це потопаючі мужньо боролись із смертю... Перекинуту чайку крутило й несло, мов тріску...

Тієї ж миті від берега відокремились усі невеличкі човники і стрілою помчали навперейми потопаючим. Дехто з потопаючих, сильніші й досвідченіші, пливли їм назустріч. Чайки теж цовернули проти течії і вдарили веслами по спіненій поверхні ріки,— усі поспішали рятувати потопаючих товаришів... Весь Дніпро, здавалось, вкрився чайками і маленькими, надзвичайно верткими човниками-душогубками, або дубами. Потопаючі відчайдушно боролися з водою, яка швидко несла їх униз, їм кидали з чайок вірьовки, простягали весла,— ті приймали цю допомогу і хоробро трималися на воді, інших течією несло просто на чайки й душогубки, і вони чіплялися за краї, за весла. Деяких, вже знесилених у боротьбі з лютою стихією, що ледве трималися на воді, товариші, перехилившись з чайок, хапали за чуб, за сорочку і втягували на борт.

Перекинуту чайку також перехопили й прибуксува-ли до берега. Вся флотилія, закінчивши витягати з води потопаючих, збилася докупи і також пристала до берега. Козаки вискакували з чайок, кричали, сміялися, як діти струшувалися, штовхали один одного, перекидалися через голову, а хто й крутився колесом на руках і на ногах. Потерпілі скидали з себе сорочки й тшани, вішали їх сушитись на дерева та кущі або розстилали на камінні. Той жалівся, що в нього пропала шапка, другий позбувся люльки й кресала, у третього пропали чоботи, а у того — І штанів чортма!..

— Та чи ж усі козаки живі, панове?— опам'ятався московський чоловік, пан дяк.

І справді, перелічити себе козаки й забули: шапки та чоботи лічать, а чи всі у них голови,— про те й байдуже.

— Ану, вражі діти, ставай лавою, я вас перелічу,— скомандував сивоусий козак з передньої чайки, якому, нарешті, вдалося знову запалити свою люльку.

— Лавою, хлопці, ставайте лавою!— крічали самі потерпілі та інші козаки.

— Ставайте всі — і голі, й босі!

Усі стали лавою. Сивоусий козак почав лічити.

— Се голий — раз, се босий — два...

Розлігся регіт і перервав козацького контролера...

— Се куций — раз!—реготали козаки.— Хіба ми воли?

— Та чекайте, вражі діти!—гукав на них отаман і знову починав лічити, вже не згадуючи голих та босих.

На останньому він зупинився й руками розвів:

— Овва! Одного нема... Було тридцять, а стало двадцять дев'ять... А! Сто копанок!

— Братця! Одного козака не вистачає! Пропав козак!— загаласували всі.

— Хто пропав? Кого не вистачає?

— Та я ось тут!— озвався хтось.

— І я, хлопці, тутечки.

— Кого ж нема?

— А кат його знає!.. Лічи, батьку, ізнов, може, і знайдеться козак — не пропав...

— Як се пропав! Козак не голка! Не пропаде... Знову перелічили... Знову одного бракує.

— А! Матері його сто копанок чортів! Нема козака.

— Та кого ж, хлопці?

— Та озовись, сучий сину, хто пропав!

Реготом відповіли козаки на цей поклик: то гукнув козак Хома, він вважався у своєму курені силачем, та був, на лихо, собі, придуркуватий.

— Овва, Хомо! Як же він озветься, коли він пропав, потонув?—зауважили недогадливому Хомі. Хома тільки потилицю почухав... І справді, як йому озватися?

— Е! Та пропав же Харко Лютий,— згадав Хома,—• він ще мою люльку курив.,. Е! Пропала моя люлька.

Усі поглянули кругом себе. Справді, не було Харка. У всіх обличчя одразу посерйознішали. Козаки познімали шапки і почали хреститися..

— Царство йому небесне, вічний спокій!.. А добрий був козак... Хоч би за що путнє пропав — так ні!

А Ненаситець все стогнав та ревів, ніби заявляючи, що йому мало однієї морської жертви...

II

Того ж дня маленька флотилія чайок прибула на Січ.

Запорозька Січ у той час знаходилася на острові Ба-завлуку, утвореному одним із дніпровських зарічків, Чортомлицьким, або, як казали самі запорожці, кіш їхній мешкав біля чортомлицького Дніприща. Влаштоване це перше запорозьке становище було найпримітив-ніше. Самий кіш, чи кріпость, було обнесено земляним валом, на якому стояли військові гармати, що обстрілювали підходи до Запорожжя з усіх боків і особливо з півдня — з кримського боку. Курені, в яких розмістилося товариство і їхній військовий риштунок, зроблено було із хмизу і вкрито для захисту від дощу та іншої негоди кінськими шкурами. А втім, козаки не любили жити в куренях,— їхній вільній козацькій душі було тісно під дахом чи іншим яким прикриттям. Влітку, весною і сухою осінню вони любили спати просто неба, на сіні чи на траві, на розісланій свитці чи на кошмі, з сідлом під головою, а то й просто під деревом, під кущем, де-небудь коло води, на купині головою, щоб коли вночі, після випивки, душа загориться, так щоб тут-таки була і вода — душу залити, а вранці — очі промити та козацьке білеє личенько,— звичайно, це так тільки до слова мовиться, що білеє, а здебільшого чорне, як халява, засмагле, покусане комарами,— так щоб було чим і козацьке білее личенько сполоснути. Через це в куренях лежало тільки добро козацьке, а сам козак — весь час на повітрі: їсть, гуляє, спить і громадське діло справляє. Якщо козак вночі прокинеться, то щоб одразу міг узнати, скільки ночі минуло й скільки лишилося. А це він узнавав легко: повсякчас далеко від житла, чи то в степу неозорому, чи то в тому ж таки лісі, чи то в морі, він швидко призвичаювався до природи, і йому неважко було, глянувши на небо хоч би й вночі, узнати, де південь, де північ. Йому допомагали в цьому зірки, які він знав не гірше за астрономів чи вавілонських, халдейських та єгипетських звіздарів: він знав на небі і Чепігу, і Віз, і Мамаеву Дорогу, і Утяче Гніздо, і Зінське Щеня, і Волосожари, і Леміш,— і небо, як і степ, як і Великий Луг, були для нього — своя сторона. Ніхто так не любив природи любов'ю поета і мрійника, як козак; зате ніхто й не знав її так і не користувався, нею в такій мірі для своїх потреб, як запорожець: щоб сповістити невидимих друзів-козаків про свою присутність і збити з пантелику ворога, відвернути його увагу, перехитрувати, втекти від нього,—— козак пугав, як справжній пугач, чудово кував зозулею, вив вовком, гавкав собакою, брехав лисицею, ревів, як тур, і сичав, мов змія...

Коли маленька флотилія наблизилась до самого коша, то з передніх чайок пролунало три гарматних постріли. З коша, з кріпосного вала, їм відповіли тим самим.

Берег і зарічок Дніпра там, де розкинулася Січ, мали незвичайний вигляд. Увесь зарічок з широкими й глибокими затоками і особливо берег були вкриті човнами, чайками, дубами та байдаками різної величини, серед яких переважали похідні, або морські, чайки. Десятки їх повитягали на берег, перекинули догори дном і сушили на сонці, смолили та переконопачували клоччям. Над усією цією половиною острова стояв неймовірний чад від киплячої смоли: диміли й чадили десятки велетенських казанів із смолою. Це було справжнісіньке пекло, та й самі козаки схожі були на чортів. Вони підтримували під казанами вогонь, розмішували в них смолу довгими тичками і квачами, потім смолили чайки і, звісно, були самі замазані смолою від голови до п'ят. Оскільки день був жаркий, а жіноцтва за запорозьким звичаєм не було на Січі, отже, козакам соромитися не було кого, то вони займалися цією смоляною роботою здебільшого в чому мати породила, але неодмінно в шапках — ознака козацької гідності, а іноді, замість виноградного листка на певних козацьких частинах тіла,— з лопухами або лататтям, щоб комарі та мухи не кусали того, що козаку бог дав і що козакові коли-небудь, хоч і не на Січі, та знадобиться...