Рука - Багряний Іван

Розібрало хлопців. І заходилися вони всерйоз, єдиним фронтом. То було пальці покоцюрбились,; по-дубіли, а то хоч сорочку скидай.

— Ну ну, хлопці, могорич поставлю,— реготався Яків.

Що вже накатались всі та наволочились, так до схочу. І все даремно.

— Ну, годі хлопці, поганий ваш ікзамент, ідіть ліпше закуримо, а він чорт ще побігає, хай він сказиться.

Закурили.

— Смієтесь ви, дядьку Якове, а попробували б ви cами...

— Хо, дурню, ти глянь,—і Яків підніс Грицькові до носа свого репаного, брудного кулака, — ось цією самою рукою й заріжу, і заріжу сам, сам...Хлопці засміялися. Їх обступили дядьки. Що він меле, той Яків? А Яків росходився:—Дурні ви, ви ще подушки слинили та про дівчат cнили, як дядько вже чотирьох обпатрав і пожежників налякав! А я заріжу сам... Сам, оцією ось рукою. Хіба то рука, хіба то рука у тебе, то в носі длубатись нею, ось рука,— і пішов і пішов.

— Так, у вас, дядьку Якове, рука, тяжола, —промурмотів котрийсь.

— То-то, тяжола...

— Ну ти Якове не здавайся, положим,— озвався Бондар Семен, багач на всю вулицю. Йому закортіло під'юджити. Цікаво, як кнур виволочить ним двір, щоб не задавався. Та й за сина за Грицька досадно.— Ти не.задавайся, куди тобі...

— Дурню ти, Семене, оце й усе. Коли Яків сказав, значить точка.

Засперечалися. Надійшов і рудий, з поросячими очима, страшенно охочий до всяких суперечок. Подумав, осміхнувсь хитро і втрутився:

— Ну гаразд. Якове, я ставлю п'ятдесят. Виграєш—твоя, програєш — рік одроблятимеш.

Яків подивився на нього, завагався — п'ятьдесять карбованців... Рудий засміявся, а за ним і всі.—Що Злякавсь? Я ставлю 50, а ти рік робити. Яків задеркувато тріпнув головою: — Давай руку!—і ляпнув об пухку червону своєю чорною, як шльопають цигани на ярмарку.— Гаразд, 50? Тільки ти, Гнате, програєш, мені тебе, Гнате, шкода.

— Ну, що ж, ось свідки,—гроші на кон, ось,—Рудий Гнат витяг жмут грошей з бокової кишені і потрусув ними. Люде притихли, вражені,—який з біса одчайдушний цей Гнат! Гнат хитро усміхнувсь, він мав рацію,—кривий Яків ледве тримався на ногах, п'яний і стомлений.

Хутко, дзвінко й весело потяг Яків ніж об мусан, і дав хлопчикові.—На, тримай, подаси, як я крикну. Закурив, глибоко затягся й плюнув, насунув шапку аж на очі.

Кнур стояв коло паркану наїжився, важко дихав і водив налитими кров’ю очима. З рота текла слина стьожкою Нашарошився і вже не гудів, а пильно стежив. — Та він тебе з'їсть, Якове!

— Що? Мене? — він узяв ножа, міцно затиснув його в своїй чорні й вузловатій руці і підняв перед себе:

Сусіди зареготали.

— А це ось бачив? І не писне.

Яків плюнув на руку, потер, узяв міцну мотузку, зробив петлю і став помалу наближатися до кнура. Кнур поводив очима і коли Яків був уже близько, хуркнув як скажений і дременув попід парканом, яж загуло.

Почалося дике і хитре полювання.

— Ну ж, дурню, ну підожди ж... Все одно, заріжу, ліпше не бігай. Ну стій так... ну ж, дурненький... І Яків називав кнура найласкавішими іменами. Глядачі реготали з Яковового умовлення, а найбільше реготав рудий Гнат: — Та ти йому, Якове, цицьки пообіцяй, ха-ха-ха...

— Мовчи, Гнате, мовчи! — Йому самому було смішно.

Та кінець-кінцем обридло ходити за кнуром, і Яків змінив тактику. У хазяйки попрохав він висівок і коли та принесла, висипав їх у відро, налив туди повно води, росколотив і показуючи кнурові, почав кликати. Той не йшов. Тоді Яків поставив, одним кінцем мотузки обвязав себе, а на другім налагодив петлю, одступив геть і став чекати.

Кнур підбіг до цебра і жадібно, булькаючи та захлинаючись, почав глитати мішанку. А Яків, обережно шкандибаючи швиденько підбіг ззаду, хутко схопив за ногу і заходився надівати петлю.

Та кнур раніше виволочив ним увесь двір, вивихнув йому палець на руці. І врешті поніс просто в колодязь що до верху обмерз кригою. Щемить... Яків пустив ногу, з розгону вхопився за цямрини і втримався. Кнур опинився на прив’язі — петлю було одіто. Він метався, сковзався, падав, але даремне. Тоді одбіг, розігнався й кинувся прожогом вперед, — цямрини випорснули з Яковових рук. І Яків схоплюючись та знову падаючи, поволікся далі. Зовсім вибився з сили. Вся одежа на ньому була подерта, подряпанеане обличчя закривавилося.

— Ну, здавайся, Якове, годі, ти програв! — гукав Гнат, щасливий од своєї вигадки. Він знав заздалегоди, що так кінчиться,ба ні, більше, він навіть думав, що кнур Якова зовсім уб'є. Але то невигідно,— годі, Якове, годі! Гната підтримали сусіди.Вони знали вдачу Якова, умовляючи і шкодуючи за ним. Їм таки було шкода його:

— Та ну його к чорту, Якове, годі, то Гнат пожартував! Аджеж, Гнате?

— Що? Пожартував?Чи не пішли б ви... — і Гнат наїжився. Що до нього в зуби потрапило, того не видереш. А тим часом Яків ухопився за стовп, що до нього прив'язували собаку, охобив обома руками і лежав, вимучений. Кнур бігав кругом, і було таке вражіння, ніби його запряжено крутити рушило до молотарки. Та помалу Яків підвівся, притиснувся до стовпа і почав його обходити, намотувати мотузку.

Кнур сам допомагав цьому, біжучи в протилежний бік. Яків спіймав момента, проліз попід мотузкою і вхопився за неї, — єсть! Тепер однією рукою одвязав од себе другий кінець, обкрутив її ще раз коло стовпа і міцно завязав.

— Ху! — Яків зняв шапку, витер піт з чола, почухав голову, і заходився закурювати. Вивихнутий палець напух і не слухався. Яків смикнув його, скривився, вилаявся, потримав у роті і сердито плюнув.

— Миколо, іди но скрути мені цигарку.

Дядьки загомоніли:

— А що, Гнате, програв ти, тепер ти вже програв сто. — Гнат скипів: — То не ваше діло! — а далі зневажливо зареготав.

— Хай він іще спробує зарізати, то пусте — прив’язати...Тільки ж ніхто не лізь, хай сам... от і подивимось.

А Яків усміхаючись докурив і гукнув хлопця: – А неси ножа. Стій тут близенько, та не бійся, дурню.

Всі чекали напружено. Чим то кінчиться ця історія?

Та історія далі була на диво коротка і скінчилася несподівано. терпець Якову урвався. Він поваландався ще трохи, поки кнур зовсім не заплутався, і опинився біля стовпа. Далі розлютований кнур схопив Якова за піджак, шарпонув, оддер полу...

Та Яків вмить нахився, спіймав за передню ногу і нелюдською силою перекинув кнура набік.

Кнур кілька раз схоплювався, але знову падав, – слизько, а руки мов залізні, тримають просто в лабетах. Яків опинився на ньому!

Встати кнур не встиг. Всі ахнули. Це був дійсно номер. Але то все, як сказав потім Яків, спритність рук і тільки. Спритність його рук. От дігнати йому з однією ногою важко , а перекинути — то пусте. Хлопчик прожогом подав ніж і історія скінчилась. Удар був за всі удари.

— Ото удар, ото дійсно рука, я думав його й з гармати не вб’єш, а він…Голосні вигуки здивування, дотепи — сповнили двір. Гнат закусив губу.

Покепкувавши з Гната, люде розійшлись.

Яків перекинув кнура черевом униз, повиправляв йому ноги, і заходився скубти. Палець не дав спокою.

— Та ви хоч відпочиньте, дядьку Якове; що це — для рідного батька чи що? — Це Гнатова наймичка: — все одно дорожче не дасть.

— А й правда, їй-бо, правда … Ех, Марусю, Марусю!.. — Яків мотнув головою, пошпурив скубельку в сніг, витер об щотину руку і сів зверху, знітившись. Потім голосно висякався і закурив.

* * *

У рудого Гната хата на помості, хата обкладена цеглою; стоть над вулицею, пишається геранями з вікон. А ворота у Гната, як у магната, і горобець не перелетить, не то що, ні в сучок не підглянеш, ні в щілину не подивишся. Добре збито, по-хазяйському збито, аби людське заздрісне око не гуляло, не нишпорило. Хто зна, що там усередині, тиільки й чути, як собаки брешуть. Сюди, до Гната, йшли хлопці на могорич.

Останнім прийшов Яків.

Його посадили край столу. Яків скинув свою засмальцьовану шапку, кинув її під стіл і попрохав крейди. Проклята печія, як вона його мучить! А коли з’їсть шмат крейди, то наче нічого. Могорич чекав на столі.

Потім багато пили й багато патякали. Гнат був веселий і все припрошував, на великій чорній його пиці плавала масна посмішка. Та й усі були веселі. Лише Яків сидів мовчки, стомлений, і все пив та пив горілку, не заїдаючи, лише закурював.

І вже як всі добре понапивалися, і в кімнаті, надимленій до нікуди, стояв безглуздий п’яний галас, тоді Гнат:

— Ну що, Якове, пощитаємося?

Яків подивився на нього здивовано, адже вони "щитались" завжди на самоті, а відтак махнув важко рукою, — та все одно, валяй…

Гнат узяв виделку і почав нею копирсати незграбні цифри на залитому горілкою столі., ніби міністр який, вирішуючи бозна яку важливу справу.

— Так от, сьогодні восьмеро і вчора десятеро — вісімнадцятеро, так?

— Так.

— По 30 копійок, це буде…це буде…Гм, п’ять десять.

— П’ять сорок, — поправив хтось із хлопців.

— А ти пий собі, — в свою чергу поправив його Гнат, роблючи натиск на свому слові. Руде, наче вж припухле від жиру червоне його обличчя вкрилося іржою злості. — Та за попередню роботу я тобі винен тридцять карбованців, так?

Яків поморщився і потер рукою чоло. — Стривай, стривай, Гнате, а позавчора ж ще п’ятеро.

— Що? Ага, так так, тьху ти, голова дубова.

— Та й потім, — провадив Яків далі, — ти ж казав по полтиннику, а тепер по тридцять.

Гнат насупився раптом, устав, одсунув з гуркотом стільця і стукнув об підлогу. — Он як! Ага! Ну, тоді давай уже говорить так говорить по-справжньому, к чортовій мамі, чого маніжиться!

Гнат вийшов з-за столу і забігав по кімнаті, не знаючи, з чого почати. Яків зивовано водив за ним очима. Всі нашорошилися. Гнат: —

— Хто винен у тім, що мене оштрафили? Ти, ти, дурню? Хто винен, що…

— Гнате, а хто то ж мене з вечора прибігав додому і стяг мене з печі, щоб ішов…

— Іди ти ік чорту, я тебе й знати не хочу більше! Дурень! Ти мене розорив, ти, ти.

— Гнате, — вів далі лагідно Яків, — ти ж мені велів, ти велів сьогодні, ще й горілки приніс. Як засіріє, так казав, і смалив. А я й попереджав тебе…— голова Якова не вміщала всього і боліла. — Ах он що, ти може, Гнате, за свої прогнані п’ятдесят карбованців злий? Так бог з тобою, ось тобі хрест святий, що я їх зрікаюсь, хай…Тобі більше треба, ось тобі хрест!— Яків повернувся до ікони і тричі швиденько перехрестився. Хлопці здивовано загомоніли, стали сперечатись. Хтось підтримував Гната, хтось Якова.